Ракети на Байконурі запускали і виноградівці (ФОТО)

Володимир Шевчук

- У понятті багатьох людей, - говорить мій співрозмовник, - Байконур виглядає як звичайна площадка, з якої стартують кораблі (у нас вона називалась гагарінський старт). Насправді ж це була надпотужна інфрастуктура, яка складалася з більш як сотні площадок різного призначення – бойові, де стояли ракети з ядерними головками), стартові позиції по запуску ракет системи "Прогрес" (вантажні ракети), пілотовані апарати.  Байконур мав масштаби цілого Закарпаття, його охоронний периметр складав 100х200 км і  обслуговувало більше  120 тисяч чоловік.  На відстані 50 км від Байконуру  розташовувалось окреме місто і щоранку  від 6.30 до 8.15 з міста  до місця служби курсував пасажирський транспорт. Була і залізниця, звідки відправлялись біля 25 поїздів, а також кожна організація мала власний пасажирський транспорт. Тож щоранку з міста виїжджала вся працездатна частина населення, вдома залишались тільки жінки і діти. Ввечері  ця ж маса людей поверталась назад, починаючи з 17-ої години і до півночі. Бувало, коли виконувались особливо важливі завдання, то працювали не тільки цілодобово, але й тижнями.

Складними були погодні умови – спекотливе, сухе літо, до 55-60 градусів тепла на сонці. А ще надокучали періоди мусонних вітрів: 2 тижні в середині весни дує  в один бік, 2 тижні в середині осені – в інший. Піднімались піщані бурі, від яких нікуди не сховаєшся, а пісок не тільки бив в обличчя, він його просто різав, тому багато чоловіків носили бороди.  Дуже хотілося пити, особисто я в перші 2-3 дні роботи на Байконурі бігав з єдиною думкою "де б побачити водовозку", а коли припадав до шлангу, дійсно не міг зупинитись. Уже потім досвідчені товариші підказали, як пристосуватись: зранку випити маленький стаканчик з соком лимону чи сіллю і потім бажано не пити, бо вже  від першого ковтка прісної води просто не зупинитися.

Заборон на Байконурі було немало, всі працюючі і військовослужбовці давали підписку про нерозголошення таємниць. На цьому  надважливому стратегічному об"єкті  в кожній частині знаходились представники КДБ, які слідкували за режимом. Саме тому  так мало існує фотографій ранішнього Байконуру 80-х років, бо заборона користування фотоапаратом у ті часи  була суттєвою. Вже пізніше, в перебудову, з"являлись фотографії кінцевого етапу Байконуру.
 
Космонавти приїжджали на Байконур за 1-2 тижні до запуску - проходили адаптацію. Частими були і зустрічі у колективах з космонавтами. До речі,  хто б на яких ділянках  не працював, всі разом відчували, що працюють на одну велику мету. Оскільки все місто працювало на систему "Буран-енергія", перший успішний  запуск якого відбувся у травні 1987 року,  для багатотисячного колективу це було справжнє свято зі всією слов"янською широтою. Але найбільше закарбувалось у пам"яті  враження від першого побаченого запуску – тоді, в середині серпня 1982 року, в космос запускали екіпаж зі Світланою Савицькою та ще двома космонавтами. Це був нічний запуск.  Згодом, до постійних запусків пілотованих апаратів з космонавтами чи вантажних  всі швидко звикали, адже один чи два рази на тиждень йшли такі  запуски. А ще я у своєму житті більше ніде не зустрічав такого теплого і щирого ставлення колеги до колеги, як на Байконурі...

Після розпаду СРСР у 1992 році, після 10 років служби на Байконурі Володимира Шевчука направили служити до військової частини Виноградова. Як військовий інженер він і будував, і рятував закарпатців від повеней. Після виходу на пенсію очолив і успішно керує місцевою Аґенцією місцевого розвитку.
 
 

Теги: ракета, Байконур, космонавт

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати