Зірковий закарпатський велогонщик Володимир Дума – про перипетії своєї спортивної кар’єри

Нині Володимиру 39, але він все ще "в сідлі" – їздить першим номером у польській команді. Під час відпочинку в рідних краях В. Дума дав ексклюзивне інтерв'ю "Закарпатці".

 

 

 

– Як вийде: сезон розпочався, але мої гонки ще не підіспіли. Якщо боси польської команди викличуть – поїду, адже торік я був капітаном, на мене покладали значні надії. Тож підвести їх тепер не маю права.

 

 

– Я вже звик до мандрування. А ось дружина вже хотіла б частіше мене вдома бачити. Втім велоспорт – моє життя, і поки є здоров'я та результат – залишатимуся в сідлі...

 

 

– А це вже ні! По-перше, з фінансової точки зору тренерство не вельми привабливе. Та й уявіть собі: велогонщик стартує за сезон 50-80 разів (залежно від форми та потреби), а тренер мусить бути на абсолютно всіх гонках команди, тобто понад 120 стартів!

 

 

– Буває. І першого тренера Леоніда Костика тепло згадую: я ж на велосипед сів, бо було модно – майже всі однолітки з Великих Лазів "крутили педалі". Втім Леонід Гаврилович пояснив: "Стався серйозніше до велоспорту і з тебе вийдуть люди". І справді, Костик за відносно короткий період часу дав мені таку хорошу базову підготовку, що мене невдовзі взяли у київський клуб "Титан" (найсильніший в УРСР), а згодом і в молодіжну збірну Союзу.

 

 

– Після розпаду СРСР настали такі часи, що вибирати не доводилося. Я був уже досить сильним гонщиком, а трекова збірна готувалася до своїх стартів... беручи участь у шосейних перегонах за кордоном. Ось і мав можливість поганяти, потренуватися, набратися досвіду. До речі, тоді в збірній їздив і Славік Попович (з ним через кілька років знову звела доля уже в професійній команді). Трековиком я себе ніколи не вважав, хоча на ЧУ без підготовки навіть четвертим приїжджав! 

 

 

 

– Не зовсім. Ідею подав один з італійських спонсорів збірної України (вже тоді заключалися контракти: збірна рекламує певний бренд, а їй робляться скидки на проживання та харчування тощо). Спершу я ввійшов до команди в категорії дилетантів (аматорів тобто). А за кілька років підписав перший професійний контракт.

 

 

– Та чом ні? У початківців суми досить смішні. Тоді річний договір був еквівалентний нинішнім 25 тисячам євро в рік: тобто вистачало, щоб жити й тренуватися в Італії.

 

 

– Далеко не одразу! У велоспорті крутиться значно менше грошей, ніж, приміром, у футболі. Крім того, доводилося віддавати певний відсоток (3-15% – залежно від домовленості) агентам. А деякі (про своїх не говорю, чисто гіпотетично!) брали "відкати" й занижували суму контракту. Приміром, бос згоден заплатити 50 тис., агент же каже, що готовий вмовити спортсмена на 40, якщо бос накине в кишеню агента ще 5...

 

 

– Не скажіть. Невдовзі після зміни спонсора вона стала називатися "Панарія" і виставляла спортсменів на гонки топ-категорій, найпрестижніші супербагатоденки...

 

            

– Тут справа у радянській системі підготовки, яка десь зі мною зіграла злий жарт. У Союзі вважалося, що універсалізм – основна складова успіху. І попервах у професійному спорті так воно і було. Навіть славнозвісний Петаккі (ми починали з ним в одній команді) десь навіть заздрив мені. Адже мені все давалося легше, я в першому ж сезоні виграв не одну гонку, згодом став переможцем (генеральна класифікація) відомої багатоденки Тур Швейцарії. Не жаліюся: багато хто із гонщиків без перемог всю кар'єру їздить. А в нього не все виходило: якийсь компонент завжди випадав – або індивідуальний хід, або гори, або спринт. Але згодом, коли ми вийшли на найвищий рівень, багато чого змінилося. Треба було мати "коронну дисципліну", аби вигравати та привозити серйозні очки. Хтось орієнтувався на пологий фініш, хтось ставав "сухим гірняком", хтось, як Канчелара – майстром "розділки". Я ж більше класичний гонщик, одноденник, люблю "холмисту" місцевість. А таких гонок у про-турі не так вже й багато. Тому заради інтересів команди стартував і в багатоденках.

 

 

– Лише на першому тижні. Як одноденник я можу довго працювати "за порогом" (тобто на межі можливостей), але відновлюватися на наступний день важкувато. Тому завжди працював більше на команду, ніж на себе.

 

 Ганяв навіть із Армстронгом 

 

 

– Найрізноманітніші. Основна ж мета – вислужитися перед спонсорами, відпрацювати їхні гроші. Вже навіть сама участь команди в престижній гонці – великий плюс. А якщо поїхав у відрив і гідно протримався там 50-60 км (навіть якщо знаєш, що тебе неодмінно "з'їсть" основна група), коли це захопить камера, видно буде рекламу на майці – це вже почесно...

 

 

– Чому ж "жертвували"? Це принципи професійного велоспорту. Крім того, у відривах тренуєш витривалість, перевіряєш власні сили, шліфуєш тактику, позмінну роботу з партнером по відриву тощо. І взагалі, у Поповича, приміром, було на "Тур де Франс" завдання на кількох гонках пляшки з водичкою команді підбирати на трасі й роздавати – і не соромився. Зате невдовзі став помічником Армстронга і Контадора.

 

 

– Не часто. Коли я починав – він захворів. Далі коли видужав – орієнтувався на "Тур де Франс". Хоча в кількох одноденках ми таки поїздили в пелотоні пліч-о-пліч.

 

– Та у нас у про-турі такі відносини, що всі всіх знають. Особливо поважають тих, хто спромігся доїхати хоча б одну супербагатоденку ("Тур де Франс", "Джиро" чи "Вуельта". А Володимир Дума фінішував 8 разів! – Авт.). Дружні відносини мав із земляком Поповичем, згадуваним вже Петаккі.

 

– Не щастило якось із цим. Брав участь у трьох чемпіонатах світу. За півтора місяця до першого зламав руку, тож стартував швидше для досвіду. На другому зрозумів, що серйозний результат навіть в індивідуальній гонці не завжди від тебе залежить. "Командні змови" практикувалися досить активно. Приміром, 2-3 партнери Кунего по професійній команді працюють тишком на свого лідера: це також на догогоду спонсорам – престижно ж, якщо твій капітан стане чемпіоном світу! А ще якщо Кунего вдається домовитися з кількома земляками – чемпіонство у нього в кишені. Тож ЧС іноді ставав полем бою командних інтриг... А під третій ЧС я підійшов не в формі, тож намагався допомогти іншим українцям. Щодо олімпіади в Афінах, то знову повторюся: нас привезли до Греції за день до старту й ми просто не були готові до такої спеки. У певний момент гонки відчув, що перебуваю на межі теплового удару: раптово мене почало лихоманити, стало зле. Саме тому й зійшов з дистанції – вперше в своїй кар'єрі велогонщика! Тож позитивним можу вважати хіба поїздку на Ігри до Сіднея, де фінішував на 27 місці в першій загальній групі.