Того злощасного дня 25 травня 2010 року десятирічний Михайлик Іванина бавився зі своїми однолітками біля електричної підстанції. Весела гра в хованки закінчилася трагічно: школяр заскочив до незачиненої трансформаторної будки і... його вдарило струмом у 10 тисяч вольт! У мікрорайоні зникло світло. Але через мить знову включилося й розряд повторно вдарив можливо ще живого хлопчину... Для родини це стало вже другою непоправною трагедією: 10 років тому в автокатастрофі загинув батько Михайла.
"Мати мала прибути з Чехії, аби забрати малого з собою, а довелося приїжджати на похорон..."
Останнім з родини, хто бачив Михайлика, була його бабуся Анна Дмитрівна. Нині вона зі сльозами розповідає, що той день, 25 травня, згадуватиме допоки буде жити: "Тоді така погода гарна була, майже як влітку. Забрала малого зі школи, ще й, пригадую, директор та вчителі його похвалили, мовляв, молодець, на останньому дзвонику 27 числа отримає атестат із самими п'ятірками... Не отримав..." Жінка насилу стримує сльози: "Ми ще тоді біля школи фотографію зробили, додому прийшли, пообідали. Я далі поралася у будинку, а він так просився гуляти. Як не пустити?.. А коли в домі блимнуло світло – з'явилося якесь моторошне передчуття..."
Через годину після трагедії понівечене тіло малого винесли з підстанції рятувальники. Першим із родини, хто дізнався про трагедію, став старший брат Михайлика Юрій, студент ужгородського вишу (до матері додзвонитися не змогли: вона на той час була на заробітках у Чехії). Юрій передзвонив на роботу дідусеві хлопчика Михайлу Івановичу (пенсіонер ще підпрацьовував охоронцем на турбазі) й він одразу кинувся додому. Проте йому сказали, що краще їхати спершу ...до моргу. Бабуся ж наче відчувала щось – вийшла з будинку, де її перестрів дільничний і знехотя повідомив трагічну звістку...
"Це вже вдруге у нашій родині таке страшне горе, – каже дідусь загиблого хлопчика. – За що воно? За які гріхи? Ми вже й у Почаєві були, молилися... Для мене ця втрата перекреслила все життя. Михайлик рано втратив батька: бідака на заробітках у Білорусі їхав у легковику, а на зустрічну смугу вилетіла вантажівка, і всі пасажири авто загинули. А я виростив разом із бабкою малого, як власного сина. Люба (донька) поїхала заробляти у Чехію – грошей не було, аби утримувати двох дітей, та й відійти треба було від смерті чоловіка".
Старий замовкає і відвертає голову. Далі встає з місця і тягне мене з хати: "Ходім, покажу підстанцію. Не хотів туди йти, але ви мусите подивитися". Дорогою розповідає далі, каже, що фатум полягав ще і в тому, що мати хлопчика вже підготувала документи, аби забрати малого зі собою до Чехії. Залишилося приїхати й зібрати дітвака в дорогу. Але довелося бідолашній їхати на похорон... "Відтоді вона в рідних краях і не була, – додає дідусь. – Каже, що не може пересилити себе. Була лише на похороні, на 40 днів, а ще до Ужгорода приїжджала на мою операцію. Тож я і онука втратив, і певною мірою доньку, і здоров'я". Справді, після смерті онука здоров'я Михайла Івановича суттєво погіршилося. На початку року він переніс інфаркт, а нещодавно лікарі діагностували у нього рак... Кажуть, поштовхом до цього міг бути стрес, перенесений через трагічну втрату.
"Жінка каже, що Бог скарає тих, хто винуватий у смерті мого малого, – продовжує він. – Але я не маю часу так довго чекати, мені лікарі хіба що рік життя відміряли: ось і шукаю земної справедливості. Вже куди не звертався: і в районну прокуратуру, і в обласну, і в Генеральну – всюди відписуються, затягують. Навіть з роботи не зняли відповідальних за цю підстанцію: ні директора РЕМу, ні головного інженера, ні відповідального інженера. А у мене 25 свідків, які знають і бачили, що будка не закривалася роками. Знайшли якогось рядового службовця, на якого "повісили" все. Але той виявився сільським депутатом. А проти депутатів районна прокуратура не може нич порушувати. Тому і звернувся до вашої газети, най хоч усі знають, як то буває: коли у простих людей горе – ніхто їм не допоможе. Я б адвокатів найняв за любі гроші, але ж немає ні копійки: другий внук вчиться в Ужгороді, квартиру знімає, жінка мені на таблетки та операції гроші сокотить, а про пам'ятник малому (скоро ж рік, як його не стало) і мова не йде..."
Дверима підстанції гупав вітер – навіть спати заважало...
До розмови самі підключаються сусіди. Молодик Іван, мешканець сусіднього будинку, іронічно зазначає: "Сам там грався не раз, коли малим був. І наверх ми залазили, і внутрь заглядали. Не думайте, що у нас такі розбишаки: просто не було особо де побігати. Там ми нигде замка не бачили – все повідкривано було. То вже після тої трагедії ніхто туда не підходить – страшно". 
Жінка в хустці додає: "Тоди, через день після смерті Михайлика, понаїхало комісій, експертів, електриків. Нараз усі колодки покрасили, таблички написали й приклеїли – бо до того взагалі нічого не було: так ніби то не подстанція, а секретний об'єкт! То треба було, шоб малого вбило, аби вони свою роботу як має бути виконували? Скільки ще наших дітей погибне, поки порядок буде?"
Уже не на диктофон люди додають: однокласники Михайлика розповідали, що вдарило його струмом двічі. Спершу світло вибило, а потім, видно, інженери-електрики на центральній станції побачили, що "закоротило", і знову пустили на підстанцію струм.
З офіційних свідчень інших сусідів також випливає, що підстанцію обслуговували нерегулярно, а треба було, бо нерідко й окремі місцеві жителі постійно туди потикалися, зривали колодки, вчащали любителі оковитої, а дехто стверджує, що верхніми дверима так метляв вітер, що від гупання заснути не можна було.
А справа й досі "під контролем"...
Районна прокуратура вже за кілька днів після інциденту порушила кримінальну справу за фактом смерті дитини, адже хлопчина не міг сам зірвати колодку, та й свідки в один голос твердили: троє дверей підстанції роками не зачинялися! Згодом до прокуратури звернувся і дідусь загиблого – подав позов і вимагав відкрити справу за фактом службової халатності. Але...
У прокуратурі Міжгірського району автора направили до слідчого Володимира БОБОНИЧА, який вів від початку й веде досі цю справу. Прокурор району, на жаль, протягом двох днів перебування журналіста в Міжгір'ї був "у від'їзді". Втім спілкування зі слідчим пролило багато світла на цю історію.
"Районна прокуратура зробила все, аби довести цю справу до суду, повірте, – розказує слідчий. – Нам і по-людськи шкода ту родину, в якій не стало спершу годувальника, а тепер і малого хлопчика. Того ж дня ми з міліцією виїхали на місце інциденту. І вже у положений 10-денний термін ми порушили справу за фактом смерті за статтею про службову халатність з боку РЕМу, який обслуговує підстанцію. Призначили також технічне дослідження в гірпромнагляді. Справді, двері не були замкнені. Причому, відзначу, що перші двоє дверей внизу мають напругу в 4 тисячі вольт, а верхні – 10 тисяч. Тобто, відповідальність та безпека верхніх дверей мала б бути навіть більшою, адже для того, аби навіть спеціалістові-електрикові зайти туди потрібен найвищий рівень доступу. Втім, справа по халатності завжди непроста. Має бути конкретно визначений винуватець із цілого кола осіб. У даному випадку це інспектор РЕМ, котрий останнім оглядав підстанцію. Проте прямих доказів його вини немає. Так, багато людей свідчать, що "будка" не закривалася довгий час, що на ній не було попереджувальних знаків. Але, по-перше, біля верхніх дверей слідство знайшло колодку. Експертиза вказала, що вона пошкоджена (зірвана), але перебувала у закритому стані. Звичайно, виглядає замок старим та іржавим й міг бути зірваним кілька років тому, але немає в Україні такої експертизи, яка б визначила давність пошкодження замка. Тобто, інспектор під час планової перевірки міг бачити зачинені на колодку двері. А вже потім хтось із людей (бомжів, алкоголіків, крадіїв металу тощо. – Авт.) міг зірвати колодку. До того ж, свідчення мешканців того району плутані: одні кажуть, що не закривалася підстанція 3 роки, інші називають рік, дехто – взагалі ніколи. Але зауважу: більшість зі свідків не могли бачити саме верхніх дверей, бо вони знаходяться в глухій зоні й лише жителі п'ятиповерхівки могли дати більш-менш вартісні свідчення. І наостанок. Звинувачуваний працівник РЕМ – депутат сільради. А відкрити справу проти депутата має право лише прокурор області. Втім шокувала мене в цій справі одна маленька деталь під час опитування свідків (а серед них були й колеги-депутати звинувачуваного). Я ставив таке запитання: "Якщо ви бачили роками відкриту будку, чому не сказали про це людині, яку знали – відповідальній особі? Чому не повідомляли про це РЕМ, чому не писали скарги, чому, зрештою, самі не поновлювали колодки?" Ніхто відповіді мені так і не дав...".
Районна прокуратура справді оперативно передала справу до обласної. Але звідти вже кілька разів відправляють матеріали назад, на доопрацювання. Вимагають допитати більшу кількість свідків, вилучити додаткові матеріали із журналів РЕМ, знайти додаткові докази тощо (відповідь з обласної прокуратури на офіційний журналістський запит не відрізняється від відповідей родині загиблого Іванини: ми робимо все належне, справа на контролі. – Авт.). Це й не дивно, адже проти звинувачуваного лише непрямі докази, до того ж, адвокат РЕМ зможе легко виграти справу. Тим паче, що це вже не перший випадок у районі: ще у 2006 році подібний інцидент стався в Колочаві. Райпрокуратура тоді передала справу до суду. Але процеси тривали донедавна. І три тижні тому суд виніс остаточний вирок – виправдальний для працівника РЕМ...
"Якщо правосуддя не буде – буде самосуд"
У районному РЕМі вини свого службовця не визнають і кажуть, що група з чотирьох чоловік має в підпорядкуванні аж 200 об'єктів (ТП – трансформаторна підстанція, КТП – комплектна ТП та ЗТП – закрита ТП), розкиданих по району. Всіх їх щодня проконтролювати – нереально. По-друге, за інструкцією, підстанцію треба оглядати лише двічі на рік, якщо немає поломок. Службове розслідування виправдальний Міжгірського РЕМу визначило, що планова перевірка 23 березня 2010 року була, підстанція знаходилася в належному стані. Тому свою позицію, якщо треба, відстоюватимуть у суді.
Дідусь Михайлика Іванини вислуховує всі пояснення журналіста, котрий переповідає твердження офіційних осіб і злісно спльовує на ганок: "Усі вже здалися, крім мене. Ніхто не вірить у наше правосуддя, яке навіть найдрібнішого депутатика робить недоторканим. Донька не приїжджає, жінка плаче і каже, аби залишив цю безнадійну справу, а боровся за власне життя. Але як жити, коли знаєш, що твого дітвака вдарило струмом у 10 тисяч вольт і за це ніхто не відповів?! Звернуся через вашу газету й до совісних адвокатів: якщо можете, візьміться за нашу справу, не за гроші, а за людську подяку, за хороше ім'я. Може, тоді більше не калічитимуть та не вбиватимуть наших дітей і онуків халатні начальники та їхні такі ж непутящі підлеглі. Бо якщо не вирішиться ця справа – я в останні дні за себе не відповідаю: постараюся взяти на той світ хоч когось із тих горе-електриків. Може, хоч тоді звертатимуть увагу високі чиновники на такі "дріб'язкові справи"...
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
