В Ужгороді з’явилися літературні хулігани

“Я народився і це добре. Мені здається, що одразу після народження полюбив пиво (хоча ні, першого полюбив Маяковського).

Свого часу закінчив військове училище, свого часу відсидів у білоруській тюрмі... Найбільше в житті люблю ризик і трішечки – жінок. Хоча жінки і є найбільшим ризиком.

Лексика, яку час від часу артикулював мій рот, наштовхнула мене на думку, що я – пролетарський поет.

Найбільша цінність мого життя – українська мова, яка дає можливість виплескувати з себе кавалки текстів. Якби не вона, то вже, мабуть, повісився б. Такі справи: поезія ще нікому нічого хорошого не принесла, крім шизофренії та параної...

Тексти почав писати давно, а от чи закінчу колись – не знаю... Без творчості просто не витримую, вона своєрідний наркотик, але кайфу все менше і менше, більше переживання, передчування, перестраждання...”.

Андрій Любка увірвався у закарпатську літературу, як вихор. Очевидно, десь так входили до неї колишні студенти- революціонери Петро Скунць та Дмитро Кремінь. Сміливо, голосно, без озирань на пануючі стилі чи напрямки.

Вірші Андрія Любки стали “надбанням народу” ще задовго до появи його першої збірки. Андрій їх виголошував при кожній зручній нагоді, їх розхапали на цитати пияки і поети, вони помандрували всесвітнім павутинням у вічність. Добре слово про тексти ужгородського “бунтівника” висловили такі авторитети, як Юрій Андрухович, Павло Вольвач, Дмитро Стус, Петро Мідянка.
І ось нарешті давноочікувана “просунутим” студентством мить: презентація першої книжки “Вісім місяців шизофренії”, котра побачила світ у видавництві “Ліра” і була представлена в Ужгородському прес-клубі реформ на фестивалі “Березневі коти-2”.

До речі, збірку Андрієві зробили добродійники. Від нього вимагалося тільки подати тексти. Унікальний акт підтримки літератури для нашого міщанського краю.

В анотації до збірки професор Сергій Федака, який став головним ”двигуном” оприлюднення юного обдарування на папері, говорить таке: “Перша збірка молодого поета містить несподівану історію восьмимісячного роману сучасного юнака з навколишнім життям, викладеним у кількох десятках віршів. Побудовані на несподіваних асоціаціях і рваних ритмах, ці поезії є своєрідною мандрівкою у власну підсвідомість, у глибини пам’яті і задзеркалля фантазії, спробою емоційного освоєння і перетворення нашого далекого від досконалості світу”.

Тексти Любки не сплутаєш з нічиїми. Однозначно, що так на Закарпатті ще ніхто не писав. Сам Андрій пояснює епатажну назву так: “Вісім місяців шизофренії – це вісім місяців божевільного кохання. Хто хоч раз так кохав, той мене зрозуміє”.

Щоб дати уявлення про поезію голови студентського парламенту Ужгородського Національного університету, досить процитувати зміст, який сам стає цілісним текстом:

“Я живу отут , напиваюся знову. Кожного дня одне й теж саме: пиво, совкове порно, та була не вельми красивою, що таке спілка письменників, осінь, від’їзд і вокзали. Цей потяг, який прямує в нікуди. Жмеринка. Пересохле горло заспаної німфетки. Шансон. Десятки волоцюг збираються для розкурки. .

Я знаю, в ту ніч Ісус ходив по воді. Джазмен...Сніг волочив нас мокрими трасами. Я дімедролю...

О наші юні матюкливі весни! Якщо жити, то жити сповна: писати вірші, будити тебе вранці, перелітаючи з місця на місце. Час від часу варто щось змінювати: іноді люблю записувати сни віршами.

Тебе не забуду, Тасю. Ти – наче вірус. Ти прийшла несподівано, наче полюція. Ти – мій терновий вінок. Нірвана.

Ось так ми жили, крутили вініли...

Вірші – це невдалі спроби самогубства”.

Ясна річ, що книжка викличе абсолютно різні оцінки. І це нормально. Бо кожен у літературі, як і в житті, шукає своє.

Тим не менше можемо констатувати, що з книжками Андрія Любки та Ірисі Ликович в Ужгороді заявило про себе нове покоління. Покоління двадцятирічних літературних “хуліганів”.

На ФОТО АВТОРА: Андрій ЛЮБКА після презентації зі своєю музою Яриною, якій присвячена книжка.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати