Так роблять у всіх демократіях

Загалом, ідеальних юридичних рішень не буває, бо це завжди зіткнення інтересів і відповідно, різні точки зору, набір емоцій ображених, задоволених, обійдених увагою і т.д. і т.п..

Крім того, найдосконаліше законодавство завжди консервативніше та обмеженіше за реальність, бо воно за визначенням не може встигати за щоденними змінами та відображати складність нюансів. Не говорячи вже про українське законодавство, яке часто-густо пишеться на коліні під цього хвилинні інтереси та осіб і тому не викликає справжньої поваги ні у політиків, ні у громадян. Щоб максимально об’єктивізувати судові рішення навіть у кримінальних справах до процесу залучається громадськість через інститут присяжних, який по-суті вирішує питання винен-не винен, а вже потім професійний суддя визначає міру цієї вини. Тим паче в суспільних процесах не можливо обійтись без думки народу, а вже потім завданням політиків є сформулювати ці думки, конкретні гасла, програми, юридичні рішення.

Таким своєрідним засіданням присяжних і стали масові акції в Києві, які відбулися напередодні рішення Президента. Спочатку владна коаліція спробувала продемонструвати всенародну підтримку під лозунгами національної єдності, але в неї це вийшло штучно, навіть попри значні організаційні зусилля. Бо справді владу мало хто любить, а чітко сформулювати, що заважає уряду об’єднати країну, вони не можуть. За різними оцінками на цих акціях було від 5 до 10 тисяч людей. З іншого боку, опозиція без особливих зусиль зібрала понад стотисячний мітинг на Майдані під цілком зрозумілим гаслом «зРАДУ геть!», де винесла вердикт нинішньому складу Верховної Ради — винна у спотворюванні результатів виборів та намаганнях узурпувати владу. Також звернулася до гаранта конституції з вимогою захистити вибір людей. І в цих умовах найоптимальнішим, хоча й не ідеальним рішенням, стало звернутися до народу повторно, щоб він, а не фінансові та партійні тузи вирішували, якою має бути конфігурація вищого законодавчого органу та скільки депутатів повинні входити до тієї чи іншої фракції.

Чи гарантує подібне рішення від зрад у майбутньому? Звичайно, на 100% ні. Але очистить парламент від уже виявлених зрадників, обезцінить ті зусилля й капітали, які витрачалися на переманювання кон’юнктурників і спонукає майбутніх депутатів більше займатися загальнодержавними справами, ніж особистими та корпоративними.

Нині часто полюбляють згадувати російський розгон парламенту 1993 року, коли Б.Єльцин для обеззброєння депутатів застосував навіть танки, мовляв це привело до згортання демократії в Росії. Але якби тоді в Москві переміг Альберт Макаров і компанія, які засіли в парламенті та закликали позбавитися від усіляких «мерів, серів і херів», то ми б мали сьогодні можливо справу не з авторитарним путінським режимом, а з відвертим націонал комунізмом, який навіть відкидає демократичну риторику, не говорячи вже про справжні європейські цінності.

Однак для України сьогодні набагато ближчим і кориснішим є власний досвід 1994 року, коли також були проведені дострокові вибори. І це впреше дозволило провести серйозну ротацію посткомуністичної еліти і дало поштовх власне українським реформам з опорою на вибір людей.

Розмови про те, що рішення В.Ющенка посилило розкол в суспільстві вже є суцільною спекуляцією та бажанням забалакати проблему до абсурду, що б остаточно відвернути громадян від політики. Бо ніхто більше ніж Ющенко не приклав зусиль для створення якомога ширшої платформи для співпраці різних політичних сил. Саме Ющенко подав на посаду прем’єра В.Януковича, хоча міг вже в серпні минулого року розпустити цей парламент без будь-яких юридичних ускладнень. Однак загальнонаціональну програму, якою мав стати Універсал він ставив набагато вище ніж міжособистісні стосунки. До речі, на відміну від О.Мороза, В.Ющенко не отримав жодних особистих вигод, крім шквальної критики зі сторони союзників та поблажливої іронії (мовляв слабак і ми цим скористаємося) від опонентів. Однак не зважаючи на це Президент вперто, протягом 8 місяців пропонував домовитися ставлячи на кон весь свій авторитет у стані прихильників, і не отримуючи жодних дивідентів від противників. А у відповідь під прикриттям розмов отримував ляпаси у вигляді розвороту зовнішньої та внутрішньої політики, обмеження кадрових та функціональних повноважень. І, на кінець, парламент побажав вибити з-під президента останню підпору у вигляді політичної підтримки у парламенті, що вело до повної узурпації влади однією стороною, яка на виборах в кращому разі, заручилася підтримкою половини виборців, проте бажала мати всю владу при іграшковому президенті.

Однак комуно олігархічна більшість наступила на ті ж граблі, що й кучкізм, а ще раніше радянська номенклатура. Вона надто багато уваги приділяла особистим інтригам, маніпуляціям, заохоченням і погрозам, абсолютно нехтуючи таким фактором як народ. Але В.Ющенко, якого саме цей народ привів до влади вже знехтувати ним не зміг. І прийняв рішення про те, щоб парламентарі не словоблудили про народну підтримку, а справді нею заручилися. І розпоряджувалися саме в тому форматі, як визначить це виборець. Власне в умовах кризи це є єдине можливе демократичне рішення. Бо в іншому випадку вирішуватиме силове протистояння. Не допоможуть вже й юридичні змагання. Бо якщо після трьохрічного мовчання конституційний суд, який запам’ятався висновком про можливість третього терміну Л.Кучми, терміново щось проголосить, то люди це не зрозуміють. Тому набагато ефективніше тепер безпосередньо апелювати до виборців. Так роблять у всіх демократіях. Таким шляхом приречена пройти і Україна.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати