

Ніколи не була в Монастирці... Але бачу, як вона "шляхетно і гарно" перебрідає вересневий ранковий туман, що урочисто піднімається до просвітленого неба, яке раптом нахилилося над нею так низько, щоб затулити собою суєтну буденність і на одну мить, тільки на одну коротку мить, дати відчути їй "цілу жіночу вічність"... Тут її душа. У цих гордих і величавих хащах, на розіп'ятих карпатських стежках, у втиснутому між двох долонь всесвіті, між таємничістю прапраминувшини і заасфальтнілістю байдужої сучасності... Вона шукає загублені Вічністю ключі. Вона прагне висоти... Зривається, але підводиться, розчаровується, але вірить, ненавидить, але любить, проклинає, але благає, страждає, але живе... Світ дивує її, але й вона дивує світ, завойовуючи його "по краплиночці", скільки вистачає снаги і сил, не спиняючись, відпускає життя по хвилині, щоб кудись не спізнитися і при тому в прагненні до істини напівпочуттів у душі не носить, напівщирих слів не пише і не каже.

Життя складається часто не найкращим чином. Особливо для жінки-закарпатки. Як правило, велике господарство, малі діти, немічні батьки, виїзне заробітчанство чоловіка вибілюють волосся, висушують очі, вистуджують почуття... Перегорені смутками, пересончені сонцем, заночені ночами, спраглі чоловічої ласки, закарпатські Ярославни вперто чекають своїх лад, щоб без останку віддати їм перестояну пристрасть і "попеститись на палкім плечі": жінки бояться зради. Час роз'єднав сім'ї, але обов'язково з'єднає знову. Дороги як розвели, так заново і зведуть. Тільки зради прощати не можна, хоч "клята пам'ять не дає розлучення", прощати зради все ж не можна. Полинний її присмак руйнує все, затьмарює найкращі спогади, принижує найвищі пориви, здешевлює найблагородніші вчинки, перекреслює любов, як невдалий вірш.
Наталія Ребрик, для Закарпаття онлайн
Марія Грицик 11.12.2012 / 12:50:03
Сама собі «поетичний вінок сплітала»,
бо їй Доля її життя диктувала…
9 грудня минає два роки, як не стало між нами Мар’яни Бонь-Якубишин. Втрату понесла сім'я, школа, село, Хустщина … Не треба перераховувати, ким вона була ,про неї знають всі, бо в такому короткому «спалахом однієї зірки» житті – вона була Людиною, Жінкою, Матір’ю, Дочкою… з великої букви. І це правда…
Вона ніколи нікого не підводила, на неї можна було покластися в усьому, довіритись у своїх почуттях, попросити допомоги; справу, яку починала, завжди доводила до кінця, безмежно любила школу, дітей ,рідних, людей, життя… завжди думала ,що говорила, бо «… напівпочуттів у душі не носила, напівщирих слів – не писала…», Доля їй поетичний талант дарувала, у серце своє вона «Слово» впустила, поезії – вірші , як квіти ростила… Шляхетною була, села не цуралась, навпаки, гордилась ним, в якому « … хащі – горді, величаві…», у них «…вічності загублено ключі…» - і вона їх спрагло в них шукала, «шукала зараз – може пізно бути…».
Як це вона точно, мабуть, наперед відчувала, спішила жити, хвилини рахувала:
Страчено день. І я за ним сумую.
З якихось пір стаю скупа на час.
З вправністю скнар хвилини вже рахую.
Таке зі мною чи не в перший раз.
Хотілось зробити більшого: для школи, для району, для дітей , для людей; боялась спізнитися, боялась не встигнути:
Завойовую світ по краплиночці.
Хтозна -звідки устигну й доки.
Відпускаю життя по хвилиночці…
І не маю часу спинитися:
Серце простору - безміру просить.
І боюся кудись спізнитися:
Все не досить мені. Не досить…
Поетичне слово вабило її ,просилося в душу, але бажання творити себе у справах забирало час, тому, ніби, між іншим, вона просила:
Вічносте! Вибач.
Я не маю часу на тебе.
У мене глобальніші справи –
Щоденні - буденні-дрібні…
Іди собі. Йди…
Та не обминула її Вічність, швидко забрала до себе, хоч як вона не просила:
Великий Господи! Допоможи пройти життєву путь –
Перебрести усі чотири броди –
Збагнути в кожному гірку й солодку суть.
Відбутись в кожному. Лишитися по собі.
Не судилося! Вже в другому броді людського життя її не стало… Свічка догоріла:
Свічка горіла, прагнучи згаснути,
Щоб не вдивлятися в таїнство вічності.
Ніч почорніла не в змозі прикрасити
Світлістю дня всі свої неможливості.
Читаючи рядки поезії пам’яті І.І. Губалю, молода людина, якій би ще жити і жити, настільки глибоко прийняла біль в своє серце і пропустила через свою душу, що, здається, вона пише сама про себе:
Неминучість. Фатальна мить.
Кроки спинено. Відлік інший.
Всяка втрата колись відболить.
Лиш була б за межею вічність.
Стільки намірів, стільки справ.
Творчі задуми, зустрічі, книги…
А хтось вищий за нас узяв –
І життя серед праці вимкнув.
Боже, як їй хотілося жити !... Зі мною назавжди залишиться її погляд, очі, усмішка через біль, але усмішка, коли вона лежала в лікарні і слова: «…я вірю, все буде добре…» і остання телефонна розмова у вівторок понад вечір, і останні слова: «…як я багато передумала, як відчуваю, що люблю людей, люблю життя… обов’язково видам збірку поезій під назвою «Люблю»...
…У четвер зранку її не стало, хоча перед тим були слова:
Ще подиву шукає погляд мій.
Ще ноги прагнуть доторку доріг.
Ще не сказала я найкращих слів.
Ще не усіх зустріла я своїх…
Ще сила є і в слові, і в руці.
Я ще не всю розтратила любов.
І відлюбили ще мене не всі.
… Не сказала вона ще найкращих слів… не всіх зустріла… не всю розтратила любов, не всі її відлюбили…, бо душу свою вона зріднила з безоднею, залишилась одна:
Зріднила душу із безоднею –
Ту душу, що й сама без дна.
Втекла від світу, що самотньою
Зробив. Хай буде так. Одна…
Здавалось, зупинилось в той день у Монастирці усе, не вірилось, що життя Мар’яни погасло, але:
Не здригнулися гори,
Не зламались од смутку смереки,
Не спинилися ріки,
Не заплакала зорями ніч,
Коли … від’їжджала
Так далеко, далеко, далеко…
Покотилися тільки з годинника
Двадцять із гаком сторіч.
Гори, смереки, зоряні ночі… залишилися тим, хто живе, хто любить, страждає… й усе пам’ятає …, бо:
В церкві від плачу дзвони розбудилися,
Звиклі по нас – розтеклись перед нами.
Зганьблене небо чорніло й казилось
І розпадалось на землю громами.
Дійсно, дзвони плакали, тужили, небо було чорним і йшов густий-густий сніг, через який на якийсь момент виглянуло сонце.
Відлуння… Ключем журавлиним
Розімкнуте рук кільце.
Курлиння – прощання – курлиння –
І все…
По небу – осінній гомін,
Землею – сумний переляк
Пронісся – і лиш на спомин –
Калини кетяг.
Вона залишила усіх і все, а нам – залишила себе:
Залишивши усе, що пройшла,
Залишаю себе.
Щоб в очах тих назавжди не щезнути,
Де збагнену себе
Незбагненною знову знайшла.
Скільки багато могла ще Мар’яна зробити, скільки радості світу подарувати, скільки поетичних збірок написати, і я впевнена, що її вірші всі діти України напам’ять мали б були вивчати… Але… Як боляче, коли рідних, близьких втрачаємо, а коли живемо, часто-густо, не цінуємо те, що маємо, - і тільки одне – на все нарікаємо, один в одного «правди» шукаємо…
А коли стається подібне, то всі в горі замовкаємо, починаємо щось осмислювати, думати, бути «Людиною» в думках обіцяємо…, а, повернувшись у будні, знову, десь, ніби ненароком, «людське» втрачаємо…
Народе мій. Сучаснику-народе.
Призупинись. Перепочинь від моди
На заздрощі, байдужість і розпусту.
Засій добром душі простору пустку.
Це до нас говорить Мар’яна словами своєї поезії, закликає «засівати добром» наші просторі, але часом, пусткою наповнені, душі. Почуймо її, бо у житті не все так просто, як нам інколи здається, адже підтвердженням тому і є поезія Мар’яни Бонь-Якубишин, яка сама собі при житті поетичний «вінок» сплітала, бо їй Доля її Долю диктувала…
Марія Грицик 23.01.2011 / 14:19:00
Недоказала… Недолюбила…
Недописала… Недоробила…
Недочитала… Недомріяла…
Доля так мало їй віку відміряла…
Недовершила… Незавершила…
Недоростила… І недовчила…
Не одружила… Не оженила…
До повноліття недовела –
Розгубила здоров’я в молодії літа…
Недоблагала… Перестраждала…
Недочекалась… Не попрощалась…
Ключі Вічності недовго шукала…
Вони самі її знайшли і повели…
«…До самотньої тої висі,
У котру вона пішла одна…
Та й залишилась…»
Надовго… Назавжди…
На віки вічні…
Дуже-дуже життя любила.
У пам’яті нашій себе залишила…
Маріанна Шутко 15.12.2010 / 12:44:00
АЛЕ людина залишає на Землі добрі справи і гарні поезії, які житимуть вічно і не загубляться ніколи і ніде! Мар’яна Бонь залишила нам і свої гарні вірші, і свої добрі справи - їх так багато-багато...Бо бути Вчителем - це велика місія! А бути Поетом - бути пророком (тепер читаю-перечитую її збірки поезій і аж страшно інколи - у неї вірші кричать про вічне і вічність, ніби вона знала, відчувала, передчувала, що так швидко піде...)
Мар'яна Нейметі 11.12.2010 / 10:27:00
Це відбулося так раптово, а тому страшно, жорстоко, безглуздо. Але, може, тільки для нас раптово. Може, той біль, який заважав дихати, роками підступався ближче до серця. І тепер пригадуєш гарну Мар'янчину усмішку на лікарняному ліжку, розмови про наступну поетичну книжку:
— Ні, вона буде зовсім іншою! Я багато чого передумала за ці дні.
І впевненість у тому, що життя їй необхідне, що воно її не покине і за нього треба чіплятися. І розповідь про зовсім маленького сина, до якого дуже хочеться вирватися з цієї хвороби. Про маму, яка в неї золота. Про чоловіка, який хвилюється в коридорі. Про дочку, яка хоче вступати на журналістику.
Чому ж сьогодні так зранила нас, Мар'янко? Як нам бути з тією вірою, як відпустити від себе
назавжди? Із болем натикаєшся на рядки, від яких сьогодні стає моторошно: «Ще не усіх зустріла я своїх». Або ж: «А на серці негарно, боязко. І потрібна чиясь підтримка». Або ж про «рідних поглядів грізний січень».
Думається, може, Мар'яна й приїхала за цією підтримкою в Ужгород. Хоч нізащо не проміняла б його на свій Монастирець на Хустщині. Останнім часом їй фатально бракувало кисню — того, що дається задарма:
Та хтось вищий за нас узяв — і життя серед праці вимкнув. — Я не вірю у смерть, — написала колись Мар'яна Бонь. І ми теж не віримо. Бо на кожну смерть знайдеться своє «Але». Саме так називалася Мар'янчина, на жаль, вже остання прижиттєва збірка.
Наталка Довганич-Бабич, Золотарево 11.12.2010 / 10:10:00
Боже, воістину - Ти обираєш найкращих. Чистих і відданих - світло землі. І все, що лишається світу, - сліди і наслідки їх перебування, а дітям - добро, посіяне поміж людьми...
Тетяна Грицищук 10.12.2010 / 23:24:00
Ця звістка мене приголомшила. Я не можу в це повірити. Сльози цяпають на клавіатуру. Не можу.
Ми з Маряною були однокурсницями.
Більш ліричної, милої людини, як Маряна Бонь, я не знала.
Родичам мої співчуття, а тобі, Маряночко, вічная память.