Мар'яна Бонь-Якубишин: «Смерть ця – дарунок найкращому з вдячності…»

Марія Грицик 11.12.2012 / 12:50:03
Сама собі «поетичний вінок сплітала»,
бо їй Доля її життя диктувала…

9 грудня минає два роки, як не стало між нами Мар’яни Бонь-Якубишин. Втрату понесла сім'я, школа, село, Хустщина … Не треба перераховувати, ким вона була ,про неї знають всі, бо в такому короткому «спалахом однієї зірки» житті – вона була Людиною, Жінкою, Матір’ю, Дочкою… з великої букви. І це правда…
Вона ніколи нікого не підводила, на неї можна було покластися в усьому, довіритись у своїх почуттях, попросити допомоги; справу, яку починала, завжди доводила до кінця, безмежно любила школу, дітей ,рідних, людей, життя… завжди думала ,що говорила, бо «… напівпочуттів у душі не носила, напівщирих слів – не писала…», Доля їй поетичний талант дарувала, у серце своє вона «Слово» впустила, поезії – вірші , як квіти ростила… Шляхетною була, села не цуралась, навпаки, гордилась ним, в якому « … хащі – горді, величаві…», у них «…вічності загублено ключі…» - і вона їх спрагло в них шукала, «шукала зараз – може пізно бути…».
Як це вона точно, мабуть, наперед відчувала, спішила жити, хвилини рахувала:
Страчено день. І я за ним сумую.
З якихось пір стаю скупа на час.
З вправністю скнар хвилини вже рахую.
Таке зі мною чи не в перший раз.
Хотілось зробити більшого: для школи, для району, для дітей , для людей; боялась спізнитися, боялась не встигнути:
Завойовую світ по краплиночці.
Хтозна -звідки устигну й доки.
Відпускаю життя по хвилиночці…
І не маю часу спинитися:
Серце простору - безміру просить.
І боюся кудись спізнитися:
Все не досить мені. Не досить…
Поетичне слово вабило її ,просилося в душу, але бажання творити себе у справах забирало час, тому, ніби, між іншим, вона просила:
Вічносте! Вибач.
Я не маю часу на тебе.
У мене глобальніші справи –
Щоденні - буденні-дрібні…
Іди собі. Йди…
Та не обминула її Вічність, швидко забрала до себе, хоч як вона не просила:
Великий Господи! Допоможи пройти життєву путь –
Перебрести усі чотири броди –
Збагнути в кожному гірку й солодку суть.
Відбутись в кожному. Лишитися по собі.
Не судилося! Вже в другому броді людського життя її не стало… Свічка догоріла:
Свічка горіла, прагнучи згаснути,
Щоб не вдивлятися в таїнство вічності.
Ніч почорніла не в змозі прикрасити
Світлістю дня всі свої неможливості.
Читаючи рядки поезії пам’яті І.І. Губалю, молода людина, якій би ще жити і жити, настільки глибоко прийняла біль в своє серце і пропустила через свою душу, що, здається, вона пише сама про себе:
Неминучість. Фатальна мить.
Кроки спинено. Відлік інший.
Всяка втрата колись відболить.
Лиш була б за межею вічність.

Стільки намірів, стільки справ.
Творчі задуми, зустрічі, книги…
А хтось вищий за нас узяв –
І життя серед праці вимкнув.

Боже, як їй хотілося жити !... Зі мною назавжди залишиться її погляд, очі, усмішка через біль, але усмішка, коли вона лежала в лікарні і слова: «…я вірю, все буде добре…» і остання телефонна розмова у вівторок понад вечір, і останні слова: «…як я багато передумала, як відчуваю, що люблю людей, люблю життя… обов’язково видам збірку поезій під назвою «Люблю»...
…У четвер зранку її не стало, хоча перед тим були слова:
Ще подиву шукає погляд мій.
Ще ноги прагнуть доторку доріг.
Ще не сказала я найкращих слів.
Ще не усіх зустріла я своїх…
Ще сила є і в слові, і в руці.
Я ще не всю розтратила любов.
І відлюбили ще мене не всі.

… Не сказала вона ще найкращих слів… не всіх зустріла… не всю розтратила любов, не всі її відлюбили…, бо душу свою вона зріднила з безоднею, залишилась одна:
Зріднила душу із безоднею –
Ту душу, що й сама без дна.
Втекла від світу, що самотньою
Зробив. Хай буде так. Одна…

Здавалось, зупинилось в той день у Монастирці усе, не вірилось, що життя Мар’яни погасло, але:
Не здригнулися гори,
Не зламались од смутку смереки,
Не спинилися ріки,
Не заплакала зорями ніч,
Коли … від’їжджала
Так далеко, далеко, далеко…
Покотилися тільки з годинника
Двадцять із гаком сторіч.
Гори, смереки, зоряні ночі… залишилися тим, хто живе, хто любить, страждає… й усе пам’ятає …, бо:
В церкві від плачу дзвони розбудилися,
Звиклі по нас – розтеклись перед нами.
Зганьблене небо чорніло й казилось
І розпадалось на землю громами.
Дійсно, дзвони плакали, тужили, небо було чорним і йшов густий-густий сніг, через який на якийсь момент виглянуло сонце.
Відлуння… Ключем журавлиним
Розімкнуте рук кільце.
Курлиння – прощання – курлиння –
І все…
По небу – осінній гомін,
Землею – сумний переляк
Пронісся – і лиш на спомин –
Калини кетяг.
Вона залишила усіх і все, а нам – залишила себе:
Залишивши усе, що пройшла,
Залишаю себе.
Щоб в очах тих назавжди не щезнути,
Де збагнену себе
Незбагненною знову знайшла.
Скільки багато могла ще Мар’яна зробити, скільки радості світу подарувати, скільки поетичних збірок написати, і я впевнена, що її вірші всі діти України напам’ять мали б були вивчати… Але… Як боляче, коли рідних, близьких втрачаємо, а коли живемо, часто-густо, не цінуємо те, що маємо, - і тільки одне – на все нарікаємо, один в одного «правди» шукаємо…
А коли стається подібне, то всі в горі замовкаємо, починаємо щось осмислювати, думати, бути «Людиною» в думках обіцяємо…, а, повернувшись у будні, знову, десь, ніби ненароком, «людське» втрачаємо…
Народе мій. Сучаснику-народе.
Призупинись. Перепочинь від моди
На заздрощі, байдужість і розпусту.
Засій добром душі простору пустку.
Це до нас говорить Мар’яна словами своєї поезії, закликає «засівати добром» наші просторі, але часом, пусткою наповнені, душі. Почуймо її, бо у житті не все так просто, як нам інколи здається, адже підтвердженням тому і є поезія Мар’яни Бонь-Якубишин, яка сама собі при житті поетичний «вінок» сплітала, бо їй Доля її Долю диктувала…

Марія Грицик 23.01.2011 / 14:19:00
Недоказала… Недолюбила…
Недописала… Недоробила…
Недочитала… Недомріяла…
Доля так мало їй віку відміряла…
Недовершила… Незавершила…
Недоростила… І недовчила…
Не одружила… Не оженила…
До повноліття недовела –
Розгубила здоров’я в молодії літа…
Недоблагала… Перестраждала…
Недочекалась… Не попрощалась…
Ключі Вічності недовго шукала…
Вони самі її знайшли і повели…
«…До самотньої тої висі,
У котру вона пішла одна…
Та й залишилась…»
Надовго… Назавжди…
На віки вічні…
Дуже-дуже життя любила.
У пам’яті нашій себе залишила…

Маріанна Шутко 15.12.2010 / 12:44:00
АЛЕ людина залишає на Землі добрі справи і гарні поезії, які житимуть вічно і не загубляться ніколи і ніде! Мар’яна Бонь залишила нам і свої гарні вірші, і свої добрі справи - їх так багато-багато...Бо бути Вчителем - це велика місія! А бути Поетом - бути пророком (тепер читаю-перечитую її збірки поезій і аж страшно інколи - у неї вірші кричать про вічне і вічність, ніби вона знала, відчувала, передчувала, що так швидко піде...)

Мар'яна Нейметі 11.12.2010 / 10:27:00
Це відбулося так раптово, а тому страшно, жорстоко, безглуздо. Але, може, тільки для нас раптово. Може, той біль, який заважав дихати, роками підступався ближче до серця. І тепер пригадуєш гарну Мар'янчину усмішку на лікарняному ліжку, розмови про наступну поетичну книжку:
— Ні, вона буде зовсім іншою! Я багато чого передумала за ці дні.
І впевненість у тому, що життя їй необхідне, що воно її не покине і за нього треба чіплятися. І розповідь про зовсім маленького сина, до якого дуже хочеться вирватися з цієї хвороби. Про маму, яка в неї золота. Про чоловіка, який хвилюється в коридорі. Про дочку, яка хоче вступати на журналістику.
Чому ж сьогодні так зранила нас, Мар'янко? Як нам бути з тією вірою, як відпустити від себе
назавжди? Із болем натикаєшся на рядки, від яких сьогодні стає моторошно: «Ще не усіх зустріла я своїх». Або ж: «А на серці негарно, боязко. І потрібна чиясь підтримка». Або ж про «рідних поглядів грізний січень».
Думається, може, Мар'яна й приїхала за цією підтримкою в Ужгород. Хоч нізащо не проміняла б його на свій Монастирець на Хустщині. Останнім часом їй фатально бракувало кисню — того, що дається задарма:
Та хтось вищий за нас узяв — і життя серед праці вимкнув. — Я не вірю у смерть, — написала колись Мар'яна Бонь. І ми теж не віримо. Бо на кожну смерть знайдеться своє «Але». Саме так називалася Мар'янчина, на жаль, вже остання прижиттєва збірка.

Наталка Довганич-Бабич, Золотарево 11.12.2010 / 10:10:00
Боже, воістину - Ти обираєш найкращих. Чистих і відданих - світло землі. І все, що лишається світу, - сліди і наслідки їх перебування, а дітям - добро, посіяне поміж людьми...

Тетяна Грицищук 10.12.2010 / 23:24:00
Ця звістка мене приголомшила. Я не можу в це повірити. Сльози цяпають на клавіатуру. Не можу.
Ми з Маряною були однокурсницями.
Більш ліричної, милої людини, як Маряна Бонь, я не знала.

Родичам мої співчуття, а тобі, Маряночко, вічная память.