Чим відрізняється цап від козла?

Тоді в читанках була повчальна баєчка про двох цапків і двох кізочок. Зустрілися на вузькій кладці через річку два цапки. Розійтися неможливо. От цапки й почали битися. Аж поки обидва не попадали у воду. Зустрілися на цій кладці і дві кізоньки. Одна з них лягла, друга через неї переступала, і обидві дісталися щасливо до жаданого берега.

У нашій владі, здавалося, доволі простору для діяльності всіх її функціонерів, до того ж вони мали б рухатися в одному напрямку. Ба ні, збилися лобами, як цапки.

Однак нашому прем'єру ближче, судячи з його висловлювань, слово «козли».

Про різницю між цапом і козлом скажу пізніше. А поки що хочу підкреслити, що козлами у владі вважають саме нас, а не себе. У кожному разі, новий міліцейський начальник, назвавши можливих учасників громадських акцій на захист своїх прав гарматним м'ясом, відверто погрожує нам розправою за протестні акції.

І коли б я перекладав нині на українську мову поему Маяковського «Добре!», «Моя милиция меня бережет» довелося б перекласти «Моя міліція мене стереже». А береже владу.

Я не дуже вірю в успіх весняного «Маршу справедливості» на Київ, затіяного колишнім міністром внутрішніх справ Лу-ценком, — добровільно підставляють люди голови тільки тоді, коли вже підставили серця. Саме так постав і повстав Майдан. Та коли вожді здали народне завоювання, потрібен час, аби оговтатися від поразки, якою обернулася наша перемога.

Ні, в стійло нас більше не загнати. Влада не рахується з людьми, а люди — з нею.

Нині співробітники Служби безпеки України в Полтавській області ламають собі голови над проблемою, чи загрожує розколові держави заява групи селян Тахтаулова (це за десять кілометрів від Полтави) про вихід з України, якщо їхні права на зарплату в дослідному господарстві інституту свинарства української Академії аграрних наук, а також права на земельні паї не будуть захищені.

Вони хочуть створити свою сільську республіку зі своїми законами, які будуть виконуватися. Дорогі безпеканти (справді, дорогі, адже дорого коштуєте нашому бюджету), селян, звичайно ви в силі приструнити. Тільки що це дасть, коли уряд наш очолює учасник сепаратистського збіговиська у Сіверодонецьку? Тоді він теж був на посаді прем'єр-міністра і, за всіма цивілізованими нормами, мав тепер бодай переховуватися від правосуддя у країні, яка його спровокувала на антиконституційний крок.

І цей чоловік може об'єднати Україну?

Пан Мороз думає, звичайно, що це його місія — об'єднати Схід та Захід. Але, схоже, Янукович відтіснив і його на другий план.

Однак Україна сьогодні поділена зовсім по іншій лінії. У нас є справді дві, якщо не три України.

Головний, майже нездоланний кордон, пройшов між народом і владою. Третя сила, яка руйнує нашу державу, — це внутрішня «п'ята колона».

У відповідь на заклик обраного народом Президента, котрий уже фактично відлучений від влади, берегти рідну мову, одесити організували протесту акцію «Я говорю по-русски».

А по якому, питається, вони ще говорили?

У Криму взагалі затіяли «Музей оккупации Крыма».

У передачі «Свобода слова» Лесь Танюк називав кількість українських населених пунктів, які довелося затопити, аби напоїти Крим дніпровською водою. їх - більше сотні сіл із потопленою козацькою славою. Для росіян, бачите, у Криму — місто російської слави Севастополь. А чого ж не зізнатися тоді в національній ганьбі — в депортації кримських татарів, корінного населення Криму? І от, після депортації туди налізла маса всілякого непотребу — від колишніх генералів до інших персональних пенсіонерів союзного значення. Довелося заселяти Крим і депортованими українцями, в тому числі й роз-куркуленими закарпатцями. Щоб той непотріб годувати та обслуговувати.

А от кримські татари, яким ця землі належить насправді, під крило московського орла чомусь не рвуться. Зате окупанти називають окупантом Україну. Яка все-таки створила сякі-такі умови, аби кримські татари могли повернутися на історичну батьківщину.

Під Лубнами (це теж у Полтавській області) є Мгарський монастир, який, за прикладом давніх українських монастирів, видає книги. Що ж, святе діло.

Здавалося б, книга Олега Платонова «Бич Божий: Епоха Сталіна» — то буде щось про утиски релігії за соціалізму. Аж ні, там гімн російського шовініста одному з найбільших головорізів XX віку: «При расчленении Польши к России отходили территории, принадалежащие ей до 1917 года и отторгнутые от нее в результате русской револиции: Западная Малороссия, Западная Белорус-сия, Латвия, Литва, Эстония, Финляндия. Все эти исторически русские земли по-справедливости возвращались в состав Русского государства».

Не знаю, чи шовініст Платонов включав у поняття «Молороссия» Закарпаття, але більшість наших православних батюшок признали владу Московського патріархату, отже, приєдналися до «п'ятої колони».

У передачі «Свобода слова» сімнадцятого березня ми побачили, нарешті людей, що аж ніяк не вписуються в поняття «козли». Кажу про видатних діячів нашої культури. Нещодавно я писав про почуття сорому, яке людину дещо виділяє з рослинно-тваринного світу. І от я побачив, нарешті, кілька знайомих облич, які не втратили дару сорому. Зі стидом за свої держави говорили і гість передачі, що прилетів якраз із Америки, де викладає студентам російську словесність, Євген Євтушенко, і наш письменник-БЮТівець Володимир Яворівський, що колись підняв письменників на захист своєї внутрішньої свободи від посягань кучмівсько-го «унтерпришибеєва» Медведчука.

Виявляється, на рівні культур у нас із росіянами немає антагонізму. Євтушенка не стане менше від того, що в нас є геніальна Ліна Костенко, і навпаки. А ворог у культури один: державна тупість.

Демократія — це синонім свободи. Але ж не можна свободу для бандитів плутати з демократією. Адже свобода виправдана до межі, поки не обмежує свободу іншої людини.

Путін зрозумів, що не дасть розхристаній державі ладу, коли не «прикрутить гайки». Загалом голодної російської глибинки його узурпаторські дії не торкнулися, а от від розгардіяшу в самій владі він убезпечив державу.

Наш Ющенко обіцяв бандитам тюрми, а натомість, щоб явити світові демократичність, якраз їм і дозволив здійснити переворот, наслідки якого ще попереду. І от до узурпації влади вдався не в той бік розвинутий прем'єр-міністр. Боюсь, що на його тлі Путін буде виглядати європейцем.

Здійснивши переворот завдяки внутрішній гризні в стані переможців, владці з нами знову перестали рахуватися. Політики публічно ляпають язиком, ні перед ким не відповідаючи за свою балаканину. Ба, вже й відверто погрожують, якщо спробуємо рипнутися. Бо хто ж ми такі? Сказано — козли.

Мабуть, настав час пояснити, яка різниця між цапом і козлом, бо нинішня молодь більше чує друге слово. Цапом на Закарпатті називали самця кози. А козлом - нехитре пристосування, на якому різали пилою дрова. Ще козлами називали жердини, на яких вішали сіно для просушування.

Нас, звичайно, вважають козлами в російському значенні цього слова. Тобто цапами. Цікаво, себе вони вважають пастирями чи вожаками стада?

А ми ще раз вдумаймося в слова Франка, виведені в заспів до статті.. Інакше пропадемо ні за цапову душу.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати