В Ужгороді вийшла книга спогадів головнокомандуючого “Карпатської Січі”

Автор у хронологічному порядку подає майже погодинний опис боїв карпатських січовиків проти угорських окупаційних військ, але пише і про свої зустрічі та телефонні розмови з найвищими представниками Карпатської України, головним чином з її президентом Августином Волошином. Загалом очевидець інформує читача про маловідомі або й зовсім невідомі факти з історії першої незалежної держави на теренах Срібної землі.

Передмову про життєвий шлях автора безцінного видання написав академік НАН України, професор, доктор філологічних наук Микола Мушинка із Словаччини, який неодноразово бував у редакції районної газети "Верховина". Її пропонуємо читачам у скороченому виді.

Про Карпатську Україну 1938-39 років опубліковано десятки книжок та сотні статей, але важливе місце в цій численній літературі займають спогади безпосередніх учасників подій. На жаль, їх не так вже й багато, бо одні з найвизначніших діячів національно-визвольної боротьби Карпатської України загинули на полі бою або стали жертвами угорських та польських терористів (Михайло Колодзінський-Гузар, Зенон Коссак, Олександр Блистів, Дмитро Остапчук; Федір Тацинець та Ярослав Завальницький — Міжгірщина), інші — в німецьких та радянських тюрмах і таборах (О. Ольжич, Августин Волошин, Володимир Бірчак), а ті, яким пощастило повернутися зі сталінських таборів ГУЛАГу в Закарпатську Україну та Чехословаччину (Юлій та Михайло Бращайки, Дмитро Климпуш, Степан Клочурак, Микола Долинай, Юрій Перевузник), змушені були мовчати.

Лише незначна частина спогадів про Карпатську Україну її безпосередніх учасників з'явилася друком за її межами. До найвизначніших належать спогади Володимира Бірчака, Василя Гренджі-Донського, Степана Собола-Зореслава, Антона Кущинського, Степана Папа, Степана Росохи та інших.

Деякі з них у період незалежності були перевидані в Україні. Нещодавно вийшли друком і спогади прямих учасників подій 1938-39 років, які доживали свій вік на чужині: Вікентія Шандора та його сестри Маргарити Баботи, Юліяна Химинця та інших. Серед них — коменданта Національної оборони Карпатської України Сергія Єфремова, опубліковані в збірнику матеріалів до історії українського війська "За державність".

Ім'я Сергія Федоровича Єфремова маловідоме не лише серед широкої громадськості, але й серед істориків, у "Енциклопедії української діаспори" є про нього стисла стаття В. Дудка, в якій наведено, що в штабі армії УНР він "займав ранг підполковника".

С. Ф. Єфремов народився 28 серпня 1893 року в с. Зеленьково Черкаської області. Його батько був учителем та освітнім працівником Катеринославщини. Закінчив піхотне юнкерське училище, а в 1914 році — Військову академію в Києві. Під впливом батька і стриїв став активним членом "Просвіти", пізніше — Товариства українських поступовців. Як офіцер Російської армії, став учасником Першої світової війни, в якій був кілька разів важко поранений і нагороджений царськими орденами та медалями.

Під кінець війни активно залучився до українського національно-визвольного руху: виступав на зборах, багатолюдних мітингах, серед солдатів поширював націоналістичні антицарські ідеї. За добу Української центральної ради 1917 року був головою Української військової ради Катеринославщини, від імені якої виступав на першому та другому українських військових з'їздах у Києві.

Восени 1917 року Сергій Єфремов очолив загін гайдамаків та вільних козаків, які зі зброєю виступали проти наступаючого більшовицького війська в Катеринославі. Очолюваний ним гайдамацький полк став складовою частиною Армії Української Народної Республіки і наприкінці грудня 1917 року вів жорстокі бої із загонами Червоної армії біля катеринославського вокзалу. Однак сили були нерівні і гайдамаки на початку січня 1918 року змушені були відступити із Катеринослава в напрямі на Київ.

У вересні-жовтні полк С. Єфремова брав участь у боях проти армії Денікіна, яка зайняла Київ і розгорнула широкі репресії проти національно свідомої української інтелігенції.

Після поразки української національно-визвольної боротьби С. Ф. Єфремов разом із сотнями інших її учасників вирушив у Прагу, де зголосився до Чехословацької армії. Звідти його, як офіцера з багатим бойовим досвідом, який володіє українською мовою, направили на Закарпатську Україну (Підкарпатську Русь), яку щойно було приєднано до складу Чехословаччини...

Після проголошення Карпатської України самостійною державою 15 березня 1939 року новойменований міністр справ військових Степан Клочурак своїм першим наказом призначив полковника Сергія Єфремова комендантом Національної оборони Карпатської України "Карпатська Січ" та іменував одинадцять членів його генерального штабу.

Вже з перших годин призначення на найвищий військовий пост С. Ф. Єфремов приступив до виконання своїх обов'язків. Оскільки в той час угорські війська, порушивши суверенітет Карпатської України, вступили на її територію, в той же день, тобто ввечері 15 березня 1939 року, по радіо він звернувся до населення про участь в обороні новоствореної незалежної держави. На цей заклик до зброї масово зголошувалися українці різного віку, але, на жаль, зброї не було. Довелось її відвойовувати не тільки від угорських та польських терористів, але й від солдатів Чехословацької армії, яка після Мюнхенської угоди відмовилась від захисту кордонів своєї держави.

Отже, Карпатська Січ була єдиним військом, яке зі зброєю стало на захист своєї суверенної держави, не маючи жодної надії на успіх, бо сили були нерівні. С. Єфремов через зв'язкових і по телефону керував обороною на всіх фронтах і у встановлених інтервалах інформував А. Волошина про реальний стан на певних ділянках оборони.

Після обіду 15 березня С. Єфремов брав участь у засіданні Сойму Карпатської України, де подав звіт президентові. Він не був втішним, бо угорська армія з благословення Гітлера швидко наближалася до столиці новоутвореної незалежної держави — Хуста. Січовики стримали наступ угорців лише на один-два дні. Треба було готуватися до евакуації. Полковник дав наказ обороняти Хуст, поки урядові установи не будуть евакуйовані.

16 березня С. Єфремов дав наказ до евакуації всіх установ через Великий Бичків у Румунію і наказав спалити майже весь урядовий архів, завдяки чому оберіг від подальших репресій тисячі людей, а сам виїхав у Румунію з останньою групою 16 березня. Є достовірні дані, що під кінець війни С. Ф. Єфремов опинився у Відні, де зустрічався з А. Волошином, звідти виїхав у Прагу, яка була центром скупчення української еміграції і де перебували його друзі та члени уряду Карпатської України — президент А. Волошин, міністри — С. Клочурак, Ю. Перевузник, М. Долинай, Ю. Ревай та інші. Звідти Єфремов виїхав в американську окупаційну зону Австрії й опинився в таборі "переміщених осіб" у м. Ляндек, звідки в 1949 році переселився в США.

У подальші роки на новій батьківщині Сергій Федорович активно залучався до українського громадського життя, був співзасновником об'єднання колишніх вояків-українців Америки та головою відділу Карпатського Союзу в Нью-Йорку. Його ім'я час від часу з'являлося і в українській діаспорській пресі. Помер комендант оборони Карпатської України 18 грудня 1966 року і похоронено його на українському цвинтарі св. Андрія у Сант-Бавнд-Бруку.

Теги: Гражда, Сергій Єфремов, книга

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати