Угорці досі не визначилися, чиї літаки бомбили 26 червня 1941 року "їхнє" Мукачево

Що читаємо? Календарно немає теми важливішої за школу. Тема шкільних підручників з історії – знову у всіх на вустах, привіт Табачнику та авторам підручників, які "з власної волі і без всякого примусу" викидають зі своїх книжок всяку "дрібноту" на кшталт Крут і Шухевича...

Німецький Фонд Фрідріха Науманна за останні десять років кілька разів видавав збірники, об'єднані темою образів минулого та країн-сусідів у шкільних підручниках з історії. Дістав один із них – "Россия, страны Балтии, Центральной и Восточной Европы, Юного Кавказа, Центральной Азии: Старые и новые образы в современных учебниках истории" (Москва, 2003).

Що цікавого? Всюди – те саме, що і в нас. Образи навпіл з образами. Політика втручається в педагогіку. Ксенофобія та ідеологія рулять. Написати про всі країни в одному огляді неможливо. Отже, вийде тільки галопом по Європах і трохи по Азії.

В одному зі шкільних підручників Угорщини створення давньоруської держави з центром у Києві трактується в рамках норманської теорії і є частиною... скандинавської історії. Урок, де розповідають про тогочасний Київ має назву... "Варяги" або "Шведи". У іншого ж автора, інша й концепція – "историческое развитие руського народа носит восточный характер и имеет общие черты с арабской и византийской культурой".

Подивитись з боку цікаво і на чільних персонажів російської історії. Імператор Петро Перший описується як "человек, обладающий большой физической силой, умственно открытый и неустанно предприимчивый", а через кількадесят сторінок школяр може прочитати про Микиту Хрущова як про "улыбающегося и шутливого диктатора".

Угорці дотепер не розібралися, чиї саме літаки бомбили 26 червня 1941 р. тодішні їхні міста Кашша (нині – Кошице у Словаччині) та Мункач (наше закарпатське Мукачеве). А це важливо, бо ті події визначили й пришвидшили вступ країни в війну з СРСР, хоч знаки питання залишаються. Причому, в більшості посібників сам вступ у спілку з Гітлером оцінюється негативно, засуджується, хоч і пояснюється, що поле для маневру у тодішнього уряду було дуже обмежене.

Слова щодо "визволення від німецької окупації", тобто прихід радянської армії, майже завжди звучать по-різному – від педалювання теми злочинів проти мирного населення, зґвалтувань, депортації 170-180 тис. осіб у СРСР і до тез про звільнення від нацистів, яке було прогресивною історичною подією – тобто що й писали підручники в комуністичні часи. Автор Тібор Шеіферт знаходить серединну лінію – "В итоге можно сказать, что Венгрия страдала и разорилась от немцев, и прислуживавших им нилашистов, но также страдала и разорилась от советских и прислуживающих им коммунистов".

Оскільки післявоєнні часи пройшли під знаком кривавого знищення угорської антикомуністичної революції 1956 р., то і ставлення до радянських лідерів відповідне. Доба ресталінізації в 70-тих ілюструється тогочасним анекдотом – "Что такое брови Брежнева? Это усы Сталина, только уровнем выше". Залишається додати, що комуністичний режим Яноша Кадара "рухнул тогда, когда Москва уже не была способна или не хотела держать его у власти".

До 1989 р. у польських підручниках взагалі не писали про перші місяці Другої світової, яка була розпочата нацистами з радянським акомпанементом. Тепер у всіх версіях підручників цьому приділяється вагоме місце. ... можна відчути з самих лише заголовків – "Агрессия СССР", "Советское нашествие", "Четвёртый раздел Польши".

Політика СРСР на приєднаних територіях розглядається як катастрофічна деполонізація – адже розпочалось систематичне знищення інтелігенції, офіцерів Війська Польського, "150 тысяч поляков принудительно включены в Красную Армию", тюремне покарання всіх, хто перебував на державній службі, а також примусове виселення вглиб Радянського Союзу 400 тисяч осіб (в інших книгах фігурують цифри 1-1,5 млн.), "значительная часть которых умерла от истощения или заразных болезней".

Очевидно, що негативно оцінюється і розгром радянськими чекістами структур польської "підземної держави", яку творили вояки Армії Крайової, котрі визнавали над собою владу уряду Польщі в еміграції. Їхня спроба взяти цивільну владу в свої руки після відходу німців була більш-менш успішно реалізована в районі Вільно та, увага, "во львовском и тернопольском воеводствах". Але відтак всі вони були заарештовані радянськими структурами.

Чого-чого, але приписуваної полякам русофобії чи українофобії в підручниках не знайти. На відміну від тієї самої Росії, де студент, вчорашній школяр, дізнається, що Польщу в 39-му провчили справедливо, бо "движущая сила поляков – католический фанатизм в его крайнем, иезуитском выражении – заставлял их с маниакальным упорством добиваться одной цели: уничтожения русского народа как нации, но прежде всего – искоренения в нём православия". Звичайно, багато залежить від наукового та громадянського сумління автора конкретного тексту. Бо в іншому підручнику, виданому в Москві, приміром, пишуть, що "подписание этого договора [пакту Молотова-Ріббентропа] фактически означало, что Советский Союз становился невоюющим союзником Третьего рейха". Якщо про таке ще двадцять років тому могли казати тільки політутікачі з Радянського Союзу, то тепер про це написано в шкільній програмі. Поступ очевидний.

Укладачі збірника відзначають, що в російських підручниках надто романтизується загальнослов'янська історія, "ощущение "братства" на уровне подсознания – зачастую вопреки опыту реальных взаимоотношений этих народов между собой", "горечь из-за разделения путей славянства" тощо.

Найприкріше для Росії і те, що про неї, точніше про її історію, забули, здавалося б, найближчі – серби. Мало того, що тепер у підручниках цієї держави про Росію-СРСР пишуть надзвичайно мало та ще вистачає відвертих ляпів. Так, події Громадянської війни ілюструє карта, на якій на Царіцин і Саратов у 1919 р. наступають... "украинские белые казаки"!

А в казахських школах вчителі вимушені, викладаючи історію середньовіччя, ставати на шпагат – бо з одного боку їм треба розповісти про колоніальний характер ставлення імперської Росії до казахських земель, а з іншого – всіляко підкреслювати дружбу двох народів. Особливо незвично сприймається описання "совместной" боротьби з Наполеоном – виявляється, що казахські джигіти-вершники дійшли аж до столиці Франції.

Узбекистан не тільки на своїй території демонтує пам'ятники Великої Вітчизняної, але й націлився на виховання нової генерації громадян, які без будь-якого пієтету ставились би до росіян та їхньої цивілізаційної місії в регіоні.

"Россия – вор имущества во всемирном масштабе", "История сама наделила русский народ способностями колонизатора" - у шкільному підручнику авторства історика Рахімова таких перлів чимало. Терміни "русские колонизаторы", "русские шпионы", "русские захватчики" використано 292 рази. Вражає, особливо, коли сторінок у книзі 316...

А тепер вправа на пам'ять – чи давно ви чули обурення російських офіційних чиновників та телепідголосків цим? Як і про те, що кількість росіян в країнах регіону зменшилася в 5-10 разів. Ні, звичайно. Кремлівським пропагандистом не до цього – вони борються, й доволі успішно, на першому українському історичному фронті. І, треба визнати, не без успіхів. Дякувати заслуженому партизану РФ "на Украине" Д. Табачнику, заслуженому юристу України В. Колесніченку та всеохоплюючому загальнонаціональному пофігізму.

Фраза. "Восприятие прошлого наиболее остро в тех обществах, в которые наиболее внедрены памяти о конфликтах".

Теги: Угорщина, історія, мукачево,

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати