Що було й чим стало
У перші роки самостійної України День незалежності був досить непоганою віддушиною, таким собі маршем самопереконання, маніфестом проти сірих буднів та матеріальних негараздів. Прик¬ро, що цей день так і не став справжньою альтернативою "Першого травня": щороку все менше вбраних у вишиване людей ходили вулицями 24 серпня, йшли колонами, махаючи прапорами... Хтось просто зневірився, хтось казав, що не має на таке часу, інші закидали, мовляв, "це шароварщина і взагалі банальні совкові пережитки". Все це правда, але правда доросла. А в очах дітей, в очах майбутнього все бачиться в інших кольорах. Як гадаєте: що запам'ятовується краще – рядовий "похід у двір на гойдалки" чи пишне (навіть якщо й банальне) свято, що несе в собі бодай якусь ідею? Пригадайте: навіть примусове "Перше травня" стало одним із найприємніших спогадів про "совок"...
Дні ж незалежності, полишені на відкуп чиновникам (пригадуєте, що казав організатор фестивалів в одному з попередніх номерів: народні гуляння не можна сліпо довіряти офіційним особам!) поступово і справді перетворилися в досить рутинну справу. Такий собі нечисленний фестиваль пам'яті. Ідею ж (навіщо ж відзначаємо?) заштовхали десь у закапелки совісті й помістили в архів "давно минувших днів". Ми святкуємо нині більше за інерцією. Не вистачає мотивації, згуртованості. Ми таки порядно задовбані й затуркані кризою й політиканством. Можливо винні самі. А можливо все почалося ще з 1992 року... Бо навіть у ті ще тріумфальні й патріотичні дні вже чулися голоси невтішних передбачень, до яких може привести підхід навіть до відзначення урочистостей.
Гуляли 4 дні
Найбільш щиро й розлого відрепортувала про святкування в Україні та краї своїми публікаціями газета для юні – "Молодь Закарпаття". Вона запізніло відреагувала попереднього року на доленосні події з прийняттям незалежності, тому тепер ніби відігрувалася. Виходило хоча й відверто, але все ще так по-совковому: "Ще не так давно ми мріяли позбутися однопартійного мілітаризму й здобути незалежність для України. І от сталося. Ми вільні, будуємо нову демократичну державу і усе все ще сповнені віри у щасливе заможне життя /.../ Святкування першої річниці почалося ще 21 серпня. На площах лунала музика, майоріли прапори, до ладу довели клумби з квітами. Заквітчаний, Ужгород ніби забув свої менш приємні клопоти, що стосується спаду виробництва, зниження рівня життя та соціального захисту населення, й поринув у атмосферу свята".
Першим пунктом святкування стали урочисті засідання обласної, ужгородсь¬¬кої міської та районних рад краю. Засідали довго і палко. Справді, було що сказати – думок було багато, дії значно менше. "Молодь Закарпаття" критикує вітальне слово голови ужгородської міської управи Еміла Ландовського, який, мовляв, дозволив собі у цей світлий день перед широкою аудиторією драмтеатру говорити про негаразди.
Актом непокори чи сепаратизму видавалися газетярам дії русинського представницт¬¬ва на святкуванні: після гімну України та виконаного ними гімну русинів вони "демонст¬ративно полишили залу". Нічого дивного: русинська верхівка ще не відчувала, що справу зроблено й незалежність України автоматично означатиме визнання й процвітання русинства. За інерцією вже демократична газета (але ще з тоталітарними пережитками) ганить свободу дії, в'яло мотивуючи: "Скільки можна клясти партократів та номенклатуру, якщо чи не всі ми звідти родом. Чи не краще зібратися разом та наводити лад у рідному місті – таким брудним наш славний древній Ужгород ще ніколи не був?". Щодо Ужгорода, то в ті дні можна було вважати місто досить чистим, якщо мати змогу порівнювати з нашими реаліями.
Далі, після численних виступів, звичайно ж, був концерт. Закарпатський народний хор, який і виконав гімн України, був гвіздком програми. Пригадує "Молодь Закарпаття" і чудові номери цього колективу за постановки Клари Балог. Також відзначають щирі виступи заслужених артисток України Марії Зубанич та Клари Лабик, співи Ганни Гайдох (простої вчительки з Лопухова) і на закуску – оркестр народних інструментів Усть-Чорнянського лісокомбінату.
Трохи цікавіше було на повітрі. Різноманітні дійства, які приваблювали ще невибагливих до всіляких витребеньок краян аж до 25 числа включно. Тепер таку кількість днів святкує хіба Львів зі всіма атрибутами: парадом вишиванок, міжнародним фестивалем фольклору "Етновир", фестивалем незалежного кіно "Кінолев", справді цікавими етно-концертами та дитячими забавами.
В Ужгороді основною ареною гулянь ще з 1992 року стала площа Театральна. "Новини Закарпаття" розповідають про гамірне всенародне віче, концерти, з'їзд політичних партій, що мав відбутися неподалік. Як в обласному музеї відкрито виставку декоративно-прикладного мистецтва. Її оглядали наші іноземні гості – представники німецького Дармштадту. Перші, до речі, підписали на Театральній договір з представниками Ужгорода про економічне та культурне співробітництво-побратимство. Принагідно подарували нашому обласному центру сучасну машину швидкої допомоги, а також забезпечили... тривалий феєрверк: салютували на набережній вже від 21.00. Такого краяни ще тоді не бачили, а згодом набачилися так, що нині, під час чергового "бахкання за кілька штук баксів на кожному весіллі чи дні народження" вже замикають вікна та засмикують штори... Щодо співробітництва з Дармштадтом, то воно розвивалося за загальноукраїнським сценарієм: в односторонньому порядку – від багатого побратима очікування чергової милостині. Добре, що нині ситуація хоч трохи краща. Хоча, бачачи як інші західноукраїнські міста плідно використовують побратимство (приміром Івано-Франківськ, де половина працівників комунслужб стажувалася за кордоном, а у самому колишньому Станіславові вчили нас порядку німці, чехи та поляки), приходить відчуття меншовартості.
Народ "за", лиш не знає як...
Цікавою публікацією є ґрунтовне, професійне розширене соцопитування, проведене поміж краян тоді ще юними журналістами Олександром Гаврошем та Володимиром Тарасюком. Охопили ледь не всі верстви: від пенсіонерів, студентів, молодих матерів, інженерів, лікарів до директорів шкіл та чиновників. Вийшло досить цікаво.
"Ми з чоловіком на зарплату не можемо навіть зодягнутися – заледве на харчі вистачає" (чим не фраза 2008-2010 року?).
"Я за повну незалежність, а не таку як зараз: ми маємо мати передовсім повний політичний суверенітет. А економіка нехай собі розвивається, інтегрується" (як мало відтоді змінилося: економіку не відпускає велика політика...).
"Багато гасел – мало конкретної роботи. Прорахунки в економіці, малопомітні зміни в духовному житті. Чекаємо на зміни, на реформи..." (і ми у 2010 році ще не змучилися чекати).
"Нині застій, справжніми реформами й не пахне. Слід якомога швидше роздати селянам землю, зробити її предметом купівлі-продажу, інакше вона не буде ніколи цінуватися!" (ну зроблено вже, хоча й не по-людськи із землею повелися, і запізніло, але ніби краще як було?).
"Має виробитися глибинне відчуття незалежності. Поки ж її люди сприймають шлунком" (нічого дивного – українець шлунком сприймає майже все! Досі основний аргумент, чому нині погано – це те, що немає "смачної вареної ковбаси по 2.20").
"У людей якесь збайдужіння до почуття патріотизму, гордості за свій народ. Здається, з такими настроями важко збудувати незалежну державу..." (а ми змогли! Хоча настрій мало покращився).
Лейтмотив загалом у всіх один: вартісна дата, треба святкувати. От лише як? І чи доцільно саме так?
"Закарпатська Правда" тоді, у 1992, також мучилася подібними роздумами і вже 25 числа, після всіх святкувань, розродилася статтею-роздумом. У передовиці головним чином чітко ставиться риторичне запитання: а чи є що так гучно святкувати? "Якщо вдуматися, то ми ніби маємо і власного президента-головнокомандуючого, і армію з флотом, і службу безпеки, і національну гвардію, і міністра зовнішніх справ, і нацбанк та багато інших атрибутів держави. Але як же ми залежні від того вчорашнього (читай – застарілого. – Авт.) облаштування, яким ми зв'язані по руках і ногах". Тут ідеться про те, що не досить просто позбутися тоталітаризму – слід ще й навчитися жити без нього, жити за іншими законами, мислити по-іншому. А це справа не одного року. І, наважуся, зазначити: не двадцятьох. Ще досі країна відчуває пережитки радянської системи господарювання. Тому й з криз ми виходимо зі скрипом, а кожна попередня влада залишає наступній руїну.
Автори статті додають, що менше слід говорити про патріотизм – він або є, або його немає, або ж про національну ідею – вона має визріти передовсім у головах усіх громадян. Говорити треба про економіку, про шлях виходу з кризи. Адже добробут об'єднує людей, робить з них державотворців, а не сіру масу, яка женеться за шматком хліба: "На міжнародному рівні слід об'єднуватися і співпрацювати передовсім економічно. /.../ На фоні розбрату, борсання на політичному піску, хапання привілеїв, до чого нас так привчив комуністичний режим – все це не могло не позначитися на завтрашньому дні: небажання працювати, привласнювання всього навіть на шкоду не лише ближньому, а й державі. Ось чому першу річницю ми не наважуємося назвати святом. Так багато сумнівів і непевності від недоладностей..."
Тобто вже тоді говорилося що економіка, виробництво мають бути першочерговими. А святкування приємніше тоді, коли порядок і злагода в хижі: "Робітники, селяни, господарники, інтелігенція – весь народ має усвідомити, що сьогодні можна і слід вимагати від керівництва, а що від себе. І не лише тішитися фактом здобуття незалежності, а й зрозуміти: матимемо те, що самі собі створимо. Отже якщо ми справді хочемо мати рівну серед рівних Українську державу, слід відкинути другорядне і прохідне. А взятися за стабілізацію, пожвавлення виробництва, розбудову соціальних структур не лише шляхом криків і вимог!". Суперактуально й понині.
Тарас Ващук, "Закарпатська правда"
25 серпня 2010р.
Теги: