Павло Чучка: "Якби застрелили прямо в залі суду– було б гірше..."

– Ви поет, людина творча. Що Ви відчули після оголошення вироку?

– Я вже вписався в окремий розділ, зараз роблю книжку, прозу, яка називається "Дикий Захід". І все, що відбувається зі мною – зразу лягає туди на папір. Нестандартні емоційні зачіпи, на які людина у своєму житті може нарватися, не проходять безслідно. Одні кажуть – це шрам на серці, а я кажу – це в мене як після доброї пиятики. Струс організму. Емоція, яка дає змогу відновлюватися всьому організму. Так, такий вирок... Якби застрелили  прямо там, у тому залі  – було б гірше. Але коли ти готуєшся довго, і так вийшло, що прокурор два рази зачитував свій вирок, бо після останнього слова ще було продовжено судове слідство, потім я знову говорив останнє слово. І два рази перед останнім словом я чув, що вимагав прокурор. Він обидва рази вимагав три роки тюрми, ув'язнення і ще двадцять чотири тисячі п'ятьсот з чимось гривень штрафу,  і ще щось там.

– Чи з'явиться на Вашому "кладовищі похованих надій" в "Деці у нотаря" хрест з написом "Політичне життя Чучки"?

– Є в мене уже хрест, є там табличка – "Ужгородське правосуддя", є такий, а є ще "Ужгородський суд, нарадча кімната" - це дерев'яна імітація туалету, де на одних дверях прибита табличка "Фонд підтримки президента", а на других – "Нарадча кімната". Але це не мало б обійтися такими жартами, це дуже серйозно, це установа, де ламаються долі. Де вирішуються питання, про які люди вважають, що вирішувати їх має лише Бог і вони пов'язують свою долю із тим, що вона в руках Бога.  Але якщо якийсь брудний суддішка за сто баксів переверне твою долю, перетрясе  все в твоїй сім'ї, в твоїх доходах – і це все суд, то він би мав мати іншу назву. Тому що коли люди чують слова  "суд", "Страшний суд", "Божий суд" і потім зустрічають у житті цей суд, який має конкретну адресу на конкретній вулиці і в конкретному кабінеті – то він би мав по іншому називатись. Мав би бути якийсь "арбітраж", або якась "розборочна", щось таке, але не "суд". І тому політичне життя не закінчиться, бо у цій державі чогось гіпертрофованого вважається, що життя на першому місці – це політичне життя, тобто якого ти спрямування, кого з вождів ти любиш. А має бути навпаки: я люблю маму, люблю дівчину, люблю своє село, місто, а потім вже – починаємо дивитись, чи поміняється наша любов в залежності від того, які там прапори нагорі. Ми страшно заполітизовані. На "цвинтарі" з'явиться новий хрест. Може, я сам на себе напишу: " Наївний Чучка". Все, кінець. Буде хрест.

– Здається, Ви в облозі недоброзичливців, часто з'являються якісь провокативні публікації в пресі негативного характеру. В той же час від Вас майже не чутно гучних звинувачень та  відгуків, щодо опонентів. Це слабкість, невпевненість, чи просто вихованість і толерантність творчої людини?

– В тій кухні, де я кухар, я конкурентів не бачу. Я просто не бачу, хто може влізти в ту нішу, де я сиджу. Я в іншій площині на це дивлюсь. Для когось нормально гавкати за гонорар.  Але: якщо я людям подобаюсь - я правильний. А якщо ні – я буду ганьбитись, я буду мінятись. А в іншій сфері- комунальна діяльність, наприклад  – все залежить від того, наскільки кому я наступив на мозоль. Я не подарунок, маю право на свою думку, яку маю утверджувати, оскільки за мною стоять люди з моєї команди, життям набуті друзі. Можливо, частіше потрібно промовчати. Але не виходить. Бо якщо ти знаходишся в позиції лідера – це в чомусь позиція вчителя перед класом, який  дає оцінку. Ти повинен мати свою думку, вміти відстоювати її. Потім за неї потрібно відповідати.  Я радий, що я одержав цю посаду, на якій зараз знаходжуся в житті,  не призначенням. Коли Ледиду запитали журналісти: "Чи готові ви піти з цієї посади?", він гарно відповів: "Я завжди готовий звідси піти!".  Як солдат: призначили його командувати взводом, значить – завтра призначать командувати ротою. Мене ж призначили люди і сказали: ти наш. Якщо будеш робити дурниці – ти звідти вилетиш. Мені не кажуть люди, що я роблю дурниці, мені  це кажуть прокурори. Більшість вважає, що ми йдемо правильною дорогою. І тому  все що не шкодить моїй громаді – все це я озвучую і кричу,  і кажу в інших селах,  робіть так, як і ми: гоніть в шию всіх цих інспекторів. Я не ідіот, щоб відгавкуватись, це нічого не змінить. Тому краще зціпити зуби, твердо виконувати ті пункти, які ти намітив, і тоді скажуть: молодець, доказав. Розумієш: якщо будеш розпилюватись на гавкання, на полеміку – розтягнуть, як десяток маленьких собак можуть в лісі загризти величезного  ведмедя. Якщо будеш відгавкуватись на усе – то тебе не вистачить.

P.S. Як бачимо, Павло Павлович налаштований по-філософськи і особливо не переймається ситуацією. Скоріше нервують його вороги, адже міцний господар не на жарт замахнувся на крісло ужгородського мера. І справді, побувавши в Баранинцях дивуєшся душевній щедроті, відповідальності цієї людини, вмінню працювати і здобувати великі перемоги в маленькому селі. То чому ж йому не спробувати навести лад в нашому занедбаному чинним мером місті?

Теги: Чучка, Баранинці, Ледида

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати