Мукачівська родина знайшла в США свою другу Батьківщину

З колишнім мукачівцем Іваном Короловичем я зустрівся на зеленому ринку у місті над Латорицею. Чоловік два дні тому приїхав на свою стару Батьківщину провідати родину, а заодно й побачити, чи змінилося життя в Україні за 15 років, відколи покинув рідне місто. Він купував чорницю. Казав, що такої ягоди повно і у США, але вона там не така смачна. А тут, куштуючи ці чорні ягідки, відчуває дух Карпатських гір, рідного Закарпаття. І його можна зрозуміти. Виїжджаючи за океан, за його словами, Іван Королович сподівався знайти там щастя. І таки його знайшов, однак воно виявилося неповним, бо забути рідний край не може й досі...

Мрія здійснилася

У Мукачеві пан Іван працював маляром. Роботи вистачало завжди, і заробітки, як на той час, були доволі непогані. Його сім'я із чотирьох осіб жила в достатку. Та нагрянули часи горбачовської перебудови. "Ті талони на пральний порошок, мило, шкарпетки я не забуду ніколи, — каже мій співрозмовник. – А коли згадаю про купони, а потім купоно-карбованці та гіперінфляцію, яку довелося пережити, мороз по шкірі йде. Саме тоді в мене зародилася ідея за будь-яку ціну виїхати за кордон. Тим паче, що мій приятель уже три роки був там, писав теплі листи й кликав нас туди. На мій превеликий подив, у Києві в американському посольстві вдалося "вибити" візи на постійне місце проживання в США. Тоді мені було 37 років, дружині – 35, старшому синові — 13, молодшому — 11". Якихось великих статків родина в Мукачеві не нажила. Від батька дружина отримала у спадок маленький будиночок на околиці міста, де мешкали, та старенькі "Жигулі" першої моделі. Ото і все. Розпродавши це та й усе домашнє начиння, Короловичі вирушили за океан.

Штат Нью-Джерсі

Прилетівши в Америку, мукачівець дуже переймався, де оселиться з родиною, куди влаштується на роботу. Особливо боявся за дітей, адже їм потрібно було вчитися, а вони, як і сам глава сім'ї з дружиною, знали всього кілька слів англійською. Їх поселили у будинку, де проживали вихідці з України, Росії, Грузії та Польщі.

Від своїх нових сусідів багато чого довідалися. Найшвидше до американських умов життя призвичаїлися діти. За два місяці вони уже спілкувалися англійською із своїми новими приятелями, вільно дивилися телепередачі. А вже восени пішли до школи. Пройшло зовсім небагато часу — і їх стали хвалити американські учителі за старанність та дисципліну. "Я влаштувався на роботу в хлібопекарню, — розповідає далі пан Королович.  А оскільки ця робота винятково у нічну зміну, то став підробляти ще й удень садівником. Підстригав траву, кущі, обрізав дерева, доглядав за квітами. Заробітки на обидвох роботах були невисокими і дозволити собі придбати автомобіль у ті часи ми не могли. Легше стало, коли на роботу влаштувалася і дружина. Вона прибирала у будинку, а ще додатково у ресторані мила посуд". Крім роботи, Короловичі ходили на курси англійської мови. Від такої постійної зайнятості, кажуть,страждали діти, котрі завжди були вдома самі. Проте життя в Америці їм сподобалося відразу. Найбільше вразив великий вибір продуктів харчування, одягу, взуття, побутової техніки. Дружина вдома готувала сама, і вчорашні мукачівці зовсім мало грошей витрачали на їжу. Попервах не відвідували ресторанів, кав'ярень, місць масового відпочинку, на всьому економили. Дуже дивувалися, як це так американці запросто платять по кілька доларів за філіжанку кави, тістечка, фастфуди. Вони ж готували каву вдома, і це обходилося удесятеро дешевше. Не користувалися й пральнею, хімчисткою, сауною чи лазнею, бо все це вимагало додаткових витрат. Коли ж закінчили мовні курси, справи пішли набагато краще.

Своя справа

"Колись у Мукачеві при будинку офіцерів діяли курси крою та шиття. Ще, навчаючись у школі, дружина їх закінчила, — провадить далі колишній мукачівець. — Однак багато з того вже й забула. Але коли захотіла поновити свої знання, то стала відвідувати заняття в Америці. Ця справа так їй припала до душі, що купила професійну швейну машинку. Відтак про нове хобі дружини довідалася сусідка. Вона принесла матерію, щоб жінка з неї зшила штори. Вийшли доволі привабливими. Побачивши ту роботу, замовниця аж у долоні сплеснула й порадила дружині кидати все й зайнятися цим бізнесом, мовляв, тут мало є спеціалізованих майстерень, де б так гарно шили. Слава про нову майстриню, що добре вміє шити штори, розлетілася по усьому нашому містечку". Невдовзі поступило відразу кілька замовлень. Жінка вміло підібрала тканину й зробила все зі знанням справи й зі смаком. Відтоді вже більше не полишала цієї справи ніколи. Тепер вона їздить по новобудовах, вимірює вікна, підбирає матерію, робить ескізи, узгоджує все із господарями і потім шиє штори та навіть розвішує їх на вікна. Такий сервіс влаштовує американців. У підвальному приміщенні багатоповерхівки Іван Королович обладнав їй майстерню. Ця нова робота приносила дружині не тільки велике задоволення, але й непогані прибутки. Часу стало обмаль, і все більше Короловичі почали користуватися "МакДональдсами", ресторанами, кав'ярнями.

Не сидів, склавши руки, і глава сім'ї. Довідавшись, що у місті діє будівельна фірма, пішов туди на співбесіду. Там саме завершували спорудження багатоповерхового будинку і він попросився на оздоблювальні роботи. Як тільки його перша квартира була готова, туди навідався господар будівництва із новим власником. Сподобалось, і відтоді відбою не було від інших власників помешкань. Люди ставали в чергу, а Королович працював по 16 годин на добу і майже без вихідних. Спершу власник будівельної фірми працевлаштував його і добре платив, але земляки порадили укласти з ним угоду і заснувати власну оздоблювальну фірму. Так вчорашній мукачівець і зробив. Тепер зі своїм колишнім роботодавцем він співпрацює, виконує його замовлення і виставляє рахунки за роботу. Справи йдуть доволі непогано. Трохи відчулася минулорічна криза, стало дещо менше замовлень, але на бізнесі то мало позначилося. В США Короловичі зрозуміли: хто вміє працювати, старається, виявляє ініціативу, той завжди матиме роботу і добре зароблятиме.

Перший відпочинок

Добрі заробітки закарпатської родини посприяли тому, що невдовзі наші земляки взяли в кредит будинок майже у центрі міста. Він двоповерховий з чотирма спальнями, просторими робочими кабінетами для синів і майстернею для дружини, обладнаною за останнім словом техніки кухнею. Під будинком є гараж на чотири автомобілі. Більшу частину його вартості уже виплачено. "Та робота роботою, але ж людина не робот і потребує відпочинку, — каже Іван Миколайович. -Тільки на п'ятий рік нашого перебування в Америці ми вирішили полетіти в сусідню Мексику. Там поніжилися на теплому піску, позасмагали на пляжі, покупалися в Мексиканській затоці, відпочили дійсно на славу. Відтоді щороку їдемо то у Туреччину, то у Єгипет, то на Гаваї. Тільки цього року я вирішив навідатися на Батьківщину".

У синів своя доля і своє життя

Діти повиростали дуже швидко. На превелике щастя батьків, вони адаптувалися до нових умов, сприйняли американський спосіб життя і тепер уже й не згадують про Закарпаття. Старший син Едуард закінчив коледж. А потім і університет у Нью-Йорку і вже давно працює юристом на одній великій фірмі. Має добрі заробітки. Купив дороге авто, придбав у кредит квартиру. Додому приїжджає не так часто, але телефонує мало не щодня. Закохався в японку. Багато подорожує по світу.

Молодший син Максим також закінчив коледж, а згодом і університет. Нині працює фінансистом у деревообробній фірмі. Заробляє теж непогано. Левова частка заробітку йде на оплату помешкання, взятого в кредит, та автомобіля. Додому також приїжджає нечасто. Ще не одружений. Женитися збирається тільки тоді, коли повністю розрахується з кредитами. Його дівчина — латино-американка із Колумбії, працює медсестрою у шпиталі. Вибором своїх синів, каже Королович, дуже невдоволений. "Ми з дружиною мріяли, що вони одружаться з українками, — розповідає. — Однак не так сталося, як гадалося". Хлопці вже мислять по-американськи, а не так, як ми. У них своє власне життя. Там не прийнято втручатися в життя дітей. Вони самі обирають свій шлях і торують його. Є повністю незалежними. Ми ніколи не посилаємо їм гроші, бо вони їх не просять. Єдине, що ми з дружиною їм презентували на їхні дні народження — квитки на Пекінську Олімпіаду.

"Додому повертатися не хочу..."

Життя в США кардинально відрізняється від українського. "Пам'ятаю,— каже Іван Королович, — як за радянських часів доводилося стояти в черзі за ковбасою, м'ясом. Нині собі тільки думаю, яким же великим було це приниження. Людина працювала, не покладаючи рук, а отримувала копійки, за які до того ж нічого не могла купити". Нині у Короловичів є буквально все. Каже, не існує в природі нічого, щоб хотіли і не змогли придбати. Тепер і вони часті гості у місцевих ресторанах. Вдома мало коли самі готують, хіба інколи захочеться борщу чи чогось українського. Не вистачає спілкування "по-нашому". Усі ці роки, зізнається мій співрозмовник, він спав і марив побувати у рідному "вароші", побачитися з колишніми приятелями, численними родичами та знайомими. І ось він на своїй колишній Батьківщині. Каже, що приємно, бо багато чого змінилося у Мукачеві в кращий бік. Зокрема, центр міста став надзвичайно привабливим, чистим і охайним. Менше стало сірих обшарпаних будівель, що наводили сум. Усе більше будинків у місті набувають сучасного європейського вигляду. Разом з тим зауважив, що криза далася взнаки. Нині у місті менше роботи. Чимало молоді, закінчивши школу, не мають можливості працювати. Дещо краще стали жити пенсіонери та знедолені люди. Коли виїжджав з України, згадує, пенсіонери не мали можливості купити собі кавалок ковбаси чи м'яса. Нині спостерігав ось тут, на ринку, що старенькі уже купують собі елементарне. Це, каже, радує. Та повертатися в Україну, попри те, що страшенно сумує за Батьківщиною, навіть не мріє. Бо хіба досягне того, чого досяг за півтора десятиліття в США? І сам же на нього відповідає: "Та ніколи в світі!". А ось і аргументи: "Спробуй у вас відкрити власну справу, то тебе заклюють контролюючі органи, правоохоронці та податківці, а то й просто звичайний рекет. Там того немає. Я працюю собі спокійно, заробляю гроші, сплачую податки, живу, мовити б, на повну. У США ми відчули дух свободи, а в Україні почувалися б, як птахи в клітках. Тому й повертатися додому не хочу!".

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати