Архімандрит Віктор (Бедь), ректор УУБА: "Я не очікував настільки брудної діяльності, спрямованої проти мене та нашої Церкви"

Архімандрит Віктор (Бедь): Щоб відповісти на це питання, спочатку треба зрозуміти, що сталося з богословською освітою за період комуністичного режиму. На території тих республік, які увійшли до складу Радянського союзу, поступово від такого простого атеїзму держава перейшла до войовничого атеїзму, по суті, до знищення церкви як інституту. Знищувалися духовні навчальні заклади, богословська наукова еліта. Богослов"я було назване лженаукою. Як і інші наукові погляди, що не відповідали тим новим світоглядним системам, що їх нова влада нав"язувала, зокрема, і на наших теренах. Лише з початку 90-х років минулого століття, коли було мінялася державна політика по відношенню до Церкви, коли було проголошено державну незалежність, почався динамічний розвиток УПЦ, котра одержала новий статус, відкривалися нові духовні навчальні заклади, відновлювалася діяльність тих, існування яких було припинено за радянських часів, наприклад КДАіС.

Про впровадження Ужгородської унії

РвУ: Але ж на Закарпатті ситуація інша. Воно пізніше зі інші регіони увійшло до складу України, і за часів Австро-Угорщини тут існували богословські заклади греко-католицького спрямування. Чи вплинуло це на стан богословської науки в даному регіоні?

 А. В. Для цього, що відповісти на це питання, треба зазирнути глибоко в історію. У 1646 рік – рік так званої Ужгородської унії. Бо порівняно з Берестейською унією вони на порядок різняться за самим фактом їх проголошення. Ужгородська унія це велика фікція. Якщо ми говоримо про Берестейську унію, то до неї була схильність у тогочасних освіченого прошарку населення, а також серед духовенства та світської еліти. На Закарпатті ситуація була інша. Після періоду Київської Русі, після завершення існування Галицько-волинського князівства воно було під політичною державною владою Угорської корони. Навіть за часів Австро-Угорської імперії Угорщина проводила політику асиміляції.

Ця імперія розширювала кордони і їй треба було відвернути русинів Закарпаття від їх звичної віри. Тому Унія політично зумовлена і штучно насаджена угорськими правителями. Все це відбувалося в м. Ужгород і було формально проголошено, що її підтримали 64 священники. Зауважу, що протоколу про підписання унії не існує в природі. Немає  ні в архівах Угорщини, в архівах Закарпаття, і навіть в архівах Ватикану. Через сім років зроблено ніби копію такого протоколу, але підписали його тільки лічені клірики - сім вісім осіб. Навіть не священники, там тільки протодиякони. Проблема цієї унії має скорше політичний вимір. Бо на Закарпатті "православний" означало "русин",  і оця ідентичність християнська існувала ще з часів місії Кирила та Мефодія. Це була не просто моравська акція, а потужний світоглядний фундамент, який і змушував угорську владу робити інтенсивні асиміляційні кроки. Впродовж 200 років ще відбувалося насильницьке її насадження. Нав"язування, покатоличення русинів особливо потужним було протягом ХУІІ-ХУІІІ століть.

Населення не сприймало нову віру. Але влада не відступалася. Священники-уніати мали більше суспільних преференцій, поступово вони замінювалися на мадярів із походження. Ще одним методом було спалення дерев"яних храмів, а коли на їхньому місці відбудовувалися кам"яні, то вони вже були уніатськими. Є відповідні документи. Монастирі православні були закриті указами австрійських цісарів. Держава приймала такі акти, якими фактично забороняла діяльність православної церкви.

Про давність Київської митрополії

Проте серед русинів внутрішні відчуття, традиції зберігалися і передавалися. Тому на поч. ХХ століття, перед 1901 роком, у таких селах як Іза і Великі Лучки (Мукачівський район) почався рух за повернення в православ"я. йому угорська влада не могла протидіяти і розцінювала перехід у православ"я як державний злочин. проти таких сміливців було порушено десятки й десятки кримінальних та адміністративних справ. Низка судових процесів.

Коли ми  говоримо про зв'язок духовної і богословської освіти на Закарпатті уже в ХХІ столітті, то це є той самий зв'язок який передавався з покоління.  Він з'явився з першими кроками християнства  на нашій землі - це була "моравська місія" святих братів Кирила та Мефодія. Крім того, ми можемо упевнено стверджувати, що ще в 862 році існувала Київська митрополія, що находить своє підтвердження у диптихах вселенського патріарха. Як бачимо, задовго до Володимирового хрещення вона значиться у списках вселенського патріархату на 61 місці. Ці відомості є в архівах Фанара і в дослідженнях істориків православ"я - як російських, так і українських.

Проблема в тому, що ідеологічно невигідно про це говорити, або ж у когось є проблеми з пам"яттю, і тоді лиш побіжно згадується: "Так, це мало місце, але ще потребує додаткового уточнення або окремого дослідження".

Проте запис у диптихах про 61-е місце київської митрополії – він не потребує ніякого уточнення. Ці документи оприлюднені.

А русини на Закарпатті, відтоді, як прийняли православну віру від солунських братів, то й не відступають від неї. Це духовні засади в душах закарпатців закладаються природним шляхом із покоління в покоління.  що й виявилося, зокрема, у створенні УУБА.

РвУ: А чому слово "українська" є в назві?

А. В. Бо Україна є незалежна держава. Більше того, вона має більш ніж 1000-літню історію державності. Саме, підкреслю, в державному її вимірі. Адже у 2012 році 1150 років від дня заснування київської митрополії.

А в 2010 році ми святкуємо 1150 років відтоді, як було укладено мирний договір між київським князівством на чолі з князем Аскольдом і Візантією. На перший погляд може здатися, що це цілком пересічна подія.  Договір між могутньою імперією та ще одним державним утворенням. Проте цей факт слугує підтвердженням того, що Київська Русь існувала як держава та визнавалася іншими державами уже на той час.

По-друге, словом "українська" ми хотіли ще раз віддати шану УПЦ та предстоятелю, яка з 1990 року офіційно визнана і прописана в статуті РПЦ як самокерована з широкими правами автономії.

РвУ: Проте зараз деякими архієреями у середовищі УПЦ цей факт піддається сумнівам. Говорять навіть про повернення до статусу екзархату...

А. В. Кожен має право на власну думку. До прикладу, деякі вчені та науковці і державні діячі стверджують, що українського народу як такого не існує, проте це зовсім не означає, що українського народу немає.

Про початки УУБА

РвУ: Коли ви в січні 2002 року приїхали до митрополита Володимира з ідеєю про створення УУБА, уже була готова концепція розвитку цього навчального закладу? Що мало стати пріоритетом її діяльності?

А. В. Дві речі. Утвердження православ"я, богословської думки й освіти на крайній західній точці України. Закарпаття завжди існувало на перетині інтересів багатьох держав. Має свою особливу історію. Тому тут необхідно розвивати освіту. Також пріоритетним завданням було створення потужної богословської школи в Закарпатті, де левова частка населення православні, де є велика кількість парафій, монастирів. Існує неперервність традицій. Але слід було розвивати теологію не тільки на рівні літургіки, але й науковому, освітньому. Налагоджувати контакти з близьким і далеким зарубіжжям заради популяризації та розвитку богословської освіти.

Інше завдання для нас, поставлене  митрополитом Володимиром, стосувалося державного ліцензування. Мова не йшла про ще одну просто богословську академію. Адже така існує вже в Києві. Якщо би обирати місце, то могла бути створена академія в Одеській семінарії, яка має свої традиції, в Почаєві чи навіть Харкові.  Завдання для нас було: вирішити питання визнання богословської освіти світською владою так, щоб православні архієреї та клірики не були дискредитовані соціумом. Тобто не просто запрошувалися в освітні заклади – освятити, покропити тощо; а щоб могли прийти до школи або університету як викладач, науковий працівник. А для цього треба мати вищу світську освіту. Така проблема не один рік  непокоїла Блаженнішого, бо він прекрасно знає проблеми освітніх духовних закладів, будучи ректором спочатку Одеської семінарії, і згодом Московської академії. І  вже як предстоятель УПЦ.

Ми разом почали працювати. Щоб одержати той позитивний результат, який ми маємо на сьогодні, ми почали дуже ретельно працювати, і допомагало нам те, що ми повсякчас відчували благословення та першосвятительську допомогу Блаженнішого.

РвУ: А особисто Ви його давно знаєте?

А. В. Не дуже. Вперше я був у нього на аудієнції ще в 1992 році, невдовзі після його приїзду в Україну. Я тоді був у складі парламентської делегації з іншими народними депутатами Верховної Ради України І скликання. Не думаю, що він дуже запам"ятав цей мій перший прихід до нього. Це була коротка зустріч.  Однак Блаженніший дав таке благословення, що я його не можу забути дотепер. Мені здавалося, що я відчув блаженнішого як людину на глибинному душевному рівні. Це був прояв великої любові, розуміння.

У подальшому я зустрічав його під час його предстоятельських візитів сюди на Закарпаття. Сама ж думка про УУБА виникла в мене ще в 1990 році. Я тоді озвучував її вже нині покійному архієпископу Євфимію, який був тоді правлячим архієреєм у Мукачівській єпархії. Адже для Закарпаття вкрай потрібно розвинути богословську школу. Бо унія, буде посилення католицизму. Та й просто літургійної практики замало для того, щоб зберегти Закарпаття в річищі православ"я. Ми всі мали усвідомлювати, що з падінням кордонів сюди прийде наукова і богословська еліта католицької церкви. З доброю підготовкою, освітою. З умінням інтерпретувати історію – де треба помовчати, а десь пофантазувати. Таким було моє внутрішнє переконання. Але я не допускав думки, що буду священником і монахом, і тим більше очільником цього ВИШу. Тоді в разі створення вузу я бачив себе серед тих, хто буде надавати йому всіляку підтримку і сприятиме його розвитку.

Але минули роки. В січні 202 року я виклав концепцію на прийомі у Блаженнішого і вніс йому пропозицію про створення академії в Закарпатті.  І сталося диво.

Блаженніший вислухав мене, все підписав, і сказав: "Ідіть і набирайте студентів". І в лютому того ж року ми прийняли перших 15 студентів. Стали комплектувати викладацький склад з місце духовенство, що мало кандидатські ступені. Мене підтримав тодішній єпископ Мукачівський Агапіт (Бевзик). але насамперед благословення Блаженнішого відіграло вирішальну роль.

РвУ: Чи довелося вам наштовхнутися на опір? Мовляв, все це фантазії, марення...

А. В. Перші рік-два доводилося чути таке: "Що з цього буде..."; "Все це мрії, а ліцензування державного немає". Або: "А рішення священного синоду немає" тощо. Так, його не було. Проте Академія зареєстрована і розвивалася. Протягом двох років було дві інспекторські перевірки. На чолі однієї комісії стояв архієп. Полтавський Філіп. Другу очолював ректор КДАіС прот. Миколай Забуга. І обидві ці комісії дали позитивний висновок про нашу діяльність. Тож 27 грудня 2003 року Священний синод УПЦ ухвалив рішення  історичне – визнати УУБА вищим духовним навчальним закладом УПЦ і дати назву.... Того ж дня указом БМВ мене було призначено ректором – на підставі рішення священного синоду. До того часу я був ректором з благословення, а тепер цей статус закріплено де-юре.

Про постриг та резонансні хвилі

РвУ: До речі, про юридичні тонкощі. Чому Ви вирішили приймати чернечий постриг у Греції?

А. В. Основна причина мого постригу на канонічній території Еладської православної церкви полягала в тому, щоб зберегти спадковість між тим, що принесли свого часу на Закарпаття Солунські брати рівноапостольні Кирил і Мефодій, і нашим сьогоденням.

Саме від них Україна прийняла православну віру. Та й наша Академія носить імена солунських братів. Мені хотілося реального єднання, контактів з тією землею. Бо ми якось контактуємо все в одну сторону – Московську, а вселенське православ"я – воно ж по всій земній кулі. Ще одним мотивом такого вибору було особливості історичного розвитку православ"я на Закарпатті. Адже тут воно існувало саме в грецькій рецепції. Не будучи в складі України, закарпатці мали традиційно тісні зв"язки з сербською православною Церквою. Приймали чернечий постриг на святій горі Афон. 

На ці аргументи пристав і Блаженніший.  По-перше, благословив мені чернечий постриг. По-друге, дозволив звершити його в Салоніках.

Був відповідний офіційний лист і посвідка на відрядження, підписана Блаженнішим на імя високопреосвященнішого митрополита Анфіма, правлячого архієрея в Салоніках. Додам, що Солунська єпархія має вселенський вимір. Вона в складі Елладської ПЦ і водночас  це митрополича кафедра Вселенського патріархату. Очільник цієї кафедри призначається за погодженням з вселенським патріархом. Має титул апостольської кафедри здавна. На території цієї митрополії її правлячі архієреї мають титул святішого і до нього і після нього.

Сам постриг відбувся в монастирі святої Феодори. Було виявлено велику ласку до мене: адже з поваги до Блаженнішого та УПЦ, до нашої тисячолітньої історії постриг здійснив сам митрополит Анфім.

Я там відправив службу. Коли Блаженніший направив рекомендаційного листа, то благословив так, що статус монаха залишає на розсуд правлячого митрополита. І от після чернечого постригу, уже на вечірні, мене возвели в сан архімандрита.

РвУ: Факт вашого постригу викликав неабиякий резонанс у навколоцерковних колах. Як ви гадаєте, чому?

А. В. Чесно кажучи, я не очікував такої брудної діяльності, спрямованої проти мене та нашої Церкви. Але погляньмо з другого боку: хто проти цього виступив – одна дуже відома скандальна особа, яка бере дуже багато на себе. І ця особа з Росії. Інших виступів не було.

РвУ: У чому причина цих інсинуацій, на Вашу думку?

А. В. Думаю, це наслідки діяльності тих, хто нерівно дихає до УУБА, і хто допустив, що вже наступного дня відбудеться архієрейська хіротонія, і для мене буде створено якусь особливу кафедру на Закарпатті. Це було основною причиною їх занепокоєння. Чому так – хай розберуться з Богом і з власною душею. Вони самі дадуть звіт перед Богом. А я відповідатиму за власні дії. Вважаю, що в 46 років я вже можу приймати рішення про подальше служіння Церкві – і в якому сані воно має відбуватися.  До цього часу я неодноразово вносив клопотання Блаженнішому про прийняття чернецтва. Мої кроки були дуже осмислені і відповідали моїм внутрішнім прагненням.

Про "русинство" та Карпатську Русь

 РвУ: Чим можна пояснити напружені відносини між окремими монастирями та кліриками на Закарпатті, про що час від часу поідомляють друковані та електронні ЗМІ?

А. В. Підкреслю: імітують боротьбу ті, хто вміє голосно кричати. Напруженості як такої немає. Ці удавані проблеми провіщають ті, хто вміє голосно верещати і підносять це так, аж ніби тектонічні плити починають переміщуватись. Насправді за такими людьми немає ані реальних ідей, ані реальних парафіян. Наразі я не хочу говорити ні про кого конкретно. Але ви в своєму питанні зачепили проблему політичного русинства. Насправді ця проблема є штучною і абсолютно надуманою. Для того щоб зрозуміти цей феномен, треба пам"ятати про його походження.

 Фактично до початку ХХ ст. населення Західної України називало себе русинами. Зокрема, і ті території, які були в складі Австро-Угорщини. Закарпаття найпізніше увійшло до складу УРСР, тому термін "русини" тут затримався найдовше. Після Першої світової війни УНР не змогла втримати цю територію, хоча самі закарпатці бажали перебувати у складі України, про що свідчили рішення всіх зборів народних і місцевих рад. Проте ця територія увійшла до складу Чехословацької республіки на правах широкої автономії.  До того ж існувало негативне ставлення українців Закарпаття до перспективи залишатись у складі Угорщини. Це збентежило правлячі кола цієї республіки, і аж до початку ІІ світової війни тривала політична агітація на Закарпатті з боку угорців. Провадилася потужна пропаганда, що її фінансував Будапешт. Коли 1939 року Судетські землі було захоплено Німеччиною, наш край став ніби нічийним.

А в лютому 1939 року відбувалися вибори до Сойму як до законодавчого органу на території краю, що було дозволено чехословацьким урядом. Тоді ж до влади прийшов Августин Волошин як прем"єр-міністр Карпатської України. Коли Чехія розпалася і було створено маріонетковий уряд, то Карпатська Україна опинилася ні в сих, ні в тих. Частину її вже було анексовано Угорщиною відповідно до статей Мюнхенської угоди 1939 року. Тому карпатський уряд виїхав до Хуста. Саме тут 14-15 березня проходило засідання Сойму. На ньому всі депутати проголосили незалежну державу – Карпатська Україна, було визначено гімн і прапор цієї держави, і українська мова як державна. Такі дії викликали шалений опір угорської влади. Вона переслідувала всіх, хто відстоював державність українську тут.  Зрештою, таке саме явище ми спостерігали, коли Закарпаття увійшло до складу УРСР – але вже з боку влади радянської.

Так от, щодо русинства: тим, хто не любить Україну – чи то в Будапешті, чи то в Москві – їм вигідно підтримувати цю політичну ідею. Але вона не має під собою живого ґрунту, а отже, і  політичної перспективи.

РвУ: Крім "політичного русинства", очевидно, вплив тут на Закарпатті мають і прихильники іншого політичного спектру – промадярського?

А. В. Ми спостерігаємо, як окремі промадярські сили намагаються провести "уніатизацію" Закарпаття. І наразі спроби покатоличення Закарпаття тривають. Тому боротьба проукраїнських і промадярських сил не вщухає. Якими будуть її наслідки, мені важко передбачити. Але це не сприяє духовному єднанню. Більше того, цей факт розділяє не тільки українців на православних і греко-католиків, але й самих уніатів – на проукраїнських, промадярських і прословацьких.

Але я вірю в об"єднання, вірю, що  воно неодмінно відбудеться, і що вже недалекий той час.

Але для цього треба приймати наших братів із УПЦ КП і УАПЦ за полегшеною процедурою. Наприклад, так: визнали вони, що знову в канонічній церкві, відслужили разом, і всі тепер єдині. Адже набагато більше є того, що нас об"єднує, ніж того, що може служити перешкодою до такої єдності.

Теги:

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати