Йосиф Сірка: І нас досить!

Цага, рік після виникнення Чехословаччини, пише: „Ми оточені ворогами: німцямии, угорцями, поляками. Німців є понад 70 мільйонів – нас 8 мільйонів. Нас мало? Ні, друзі: нас досить! Справа не в тому, скільки нас, але якими ми є і будемо!” (стор. 46; тут і далі - переклад автора статті). Щоб підтвердити, що справа не в кількості, а в якості, Цага наводить приклади Яна Жіжкі та Прокопа Великого, які з малим військом поборювали великі армії противника.

Від часу появи книжечки Цаги минуло 87 років і за той час населення колишньої Чехословаччини подвоїлося, держава поділилася, але нації – чеська та словацька досягли свого національного розквіту інтернаціонального визнання та поваги. Особливу увагу українців заслуговує Словаччина, яка має національні меншини угроців, українців, ромів, поляків, німців та ін., які поважають одну державну словацьку мову. Пишучи про Підкарпатську Русь, Цага зазначає, що тут живуть русини, які належать до „малоруського племені; в Росії живе 30 мільйонів малоросів (українців). Росіяни недозволили їм вживати в школі русинську мову, тому українці їх дуже ненавидять” (стор. 38).

Закарпаття (колишня Підкарпатська Русь) за той самий час, що й Словаччина Чехія, позбулося чеського опікунства, угорської окупації, радянської окупації, але не позбулося русифікації, яку принесло з собою визволення. Спочатку його „засіяли” російськими „експертами”, які у Закарпатті бачили Швейцарію (про яку лише з книжок знали) і дуже охоче поселялися в Закарпатті. Оскільки Закарпаття виявилось найзахіднішим пунктом СРСР, то сюди спровадили багато військових частин, а через військових службовців і почалася масивна русифікація. У нормальних країнах, якщо приїжджають люди на працю або жити в іншій країні, то вони вивчають мову того народу, з яким хочуть жити. В Закарпатті пішло воно не туди, бо імперію, що носила ім”я Союз, не можна назвати нормальною державою.

Отже, за 87 років чехи вдосконалилися у чеському, словаки в словацькому, а закарпатських українців зрусифікували до того, що в Ужгороді можете знайти ресторан, в якому є меню російською, чи англійською, але не українською, в українських газетах друкують хоч по пару сторінок російською, мов би російськомовні були неграмотними, коли читатимуть українською, в установах можуть до вас звертатися російською, хоч ви до них звертаєтесь українською, а чому російські написи на магазинах – для кого вони призначені?! А що вже казати про так добре відоме «співуче Закарпаття», на базарах якого лунають увесь час російські пісні, мовби своїх вже й не було!

Звичайно, що саме в музиці сьогодні не можна обмежуватись лише на своє, але чому надавати перевагу чужому, коли воно і якістю і змістом так далеке від українського, від свого!?

І Словаччина, і Чехія слухають багато співів різних народів, але ніколи не забувають про своїх і підкреслюють, що їхні успіхи в музиці теж великі. Словаки є найближчими сусідами України тому, що з їхнього боку живе українська етнічна людність, яка після 2-ої світової війни опинилася відділена від решти закарпатців. За радянських часів до Свидника на українські Свята приїздив Закарпатський Народний Ансабль, який «завозив» сюди нові українські пісні з Закарпаття, а сьогодні можна очікувати зворотне явище, оскільки етнічні українці на сході Словаччини ще творять українські пісні.

Населення Словачини нараховує трохи понад 5 мільйонів, а самих словаків буде понад 3 мільйони, але, як Цага каже, важливо які це словаки! Кажуть в народі: мала грудка – але самий сир!

Україна прийняла Конституцію, яка забезпечує всі права національним меншинам, але активісти, яких це не влаштовує, хочуть домогтися, щоб «завойоване» за часів імперії перетворилося у закон, навіть, якщо воно порушує права корінного населення! Ізраїльська держава, яка змушена була починати з нічого, запровадила одну державну мову і сьогодні у КНЕСЕТІ іншої мови не чути, то чому б Фрідманові, Пінчукові, Рабіновичеві та іншим, які підтримують тісні взаємини з Ізраїлем, не взяти приклад від своїх побратимів і заговорити хоч би у ВР України державною, а дома вже собі говори, як хочеш?!

Гадаю, що не те, що в Ізраїлі, але й у будь-якій країні народ не терпів би міністра, який іґнорує державну мову, отримуючи від держави солідну платню (зрештою, в будь-якій країні така людина, яка не володліє державною, ніколи б і не стала міністром!). Якщо вже згадую чехів та словаків, то хочу зазначити, що і в цих країнах є міністри, які не є за етнічним походженням чехами, чи словаками, але вони працюють ддля держави, якої вони є громадянами. Отже, не в етнічності справа!

На сайті „Персонал плюс” за 18-24 січня 2007р. був вміщений уривок з книги Д.Чобота під заголовком „Хто ж ви, Юліє Володимирівно?”, в якому натякається на те, що вона, може, й не українка. Гадаю, що це помилкове запитання, бо потрібно виходити з того, що людина робить для України і ким себе почуває! Цариця Катерина була німкою за походженням, але найбільше з-поміж царів поширила імперію, французькою королевою була донька київського князя Анна – взагалі то в минулому королі, королеви та інші, зокрема військові, коли наступали на трон, чи державну службу – служили вірно інтересам держави, яка їх платила. Ви собі уявіть, коли б українські політики взяли приклад з Мойсея Фішбейна (хоч він поет, а не політик), лауреата премії імені Василя Стуса, і стали на захист українського народу так, як він це робить, бо Україна -- його держава, і він за неї вболіває, але задля цього потрібно мати характер.

Д. Табачник зарахував українців до малої групи (не знаємо, з ким порівнював – з Китаєм, чи Індією), але, як Цага каже, не від кількості, а якості залежить, а з-поміж 48 мільйонів хіба назбирається „група” у кілька мільйонів українців! Якщо Арношт Цага 1920 року вважав, що чехів і словаків досить, щоб витримати в боротьбі з ворогами, то ми можемо також заявити:

І НАС ДОСИТЬ, щоб своє оборонити!

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати