Це не українське Небо. Під цим небом вже ніколи не буде того Майдану, тих пісень, тієї всеперемагаючої радості і єдності… Як святий Франциск з Асижі ми увірвалися тоді в розкішний цивілізаційний Римський палац просунутих націй і своєю варварською наївністю викликали у самого папи і у присутніх призабуті почуття: свіжості, щирості, віри, відчуття Бога і Правди. Вони були вдячні нам за таку екзотичну страву, як буває вдячна пенсіонерка борделю, якій несподівано нагадали її перше наївне кохання. Змахнули сльозу замилування і ностальгії… і повернулися до повсякденних справ. А ми зашарілися від задоволення і компліментів, розвісили вуха від обіцянок і вже порахували себе "в сім’ї вольній, новій" Європейській.
Ми, п’яні, ледве тоді своїми ногами дошкутильгали до України … і впали. Впали в той бруд, який залишили попередники. А вичистити його вже не стало ні сил духовних, ні бажання. І стали валятися наші хлопці в тому бруді, як свині генесаретські, пхаючи його собі в кишені, до рота, похрюкуючи на різних шоу одне на одного, поки не перетворили все у таке біснування і сварки, що втратили не тільки керування, але й всяке відчуття реальності. В борделі поморщилися, похитали головою і махнули рукою – що візьмеш з дикунів. Ми тоді щось пробували говорити, нагадувати, але більше терпіли і чекали. Тому зараз, коли трохи стихло, скажемо: ви забули, хлопці, про обіцянки, а головне про вдову, яку все ще кривдять в Україні. Ви все ще списуєте її біди й муки на перехідний період, хоча для себе поуважали його закінченим: стали пити, гуляти, добро наживати, а в антрактах давити кнопки і вести "дискусії з опонентами". Вдова ця – народ України. А Бог не велить вдовиць зневажати. Тому під цим небом вже ніколи не буде коаліціад, універсалів, арсеналів, української історії, української культури і української економіки. Під цим небом ніколи не рятуватимуть українців від грипу, закриваючи очі на СНІД, рак, туберкульоз, на той смітник, в який звозять непотріб з усього світу, і через супер і гіпермаркети годують ним простий нарід.
Небо стало іншим. Небо стало багряним, без сонця. А там, де було сонце, виникла триколірна темна хмара. На довгих пенькових мотузках з неба звисають шматки сала. "- Послушай, Билл, ну какой это народ. И какой это украинский язык. Это хохлы, которые за сало продадут свою мать, детей, жену. Они, Билл, Родину продадут и свою Веру за кусок сала и хазяйскую плеть. Для чего им державу, они её не заслуживают. Для рабов держава роскошь, Билл. – Оу, єс Вова.". Сало, як ви зрозуміли – це добробут, "який повинен наступити вже сьогодні". А мотузки, то елемент дресури. За салом потрібно буде підскакувати, і хто вище підскочить, той вхопить великий і жирний шмат. А хто ще в той час встигне і руку господарю лизнути, тому довірять самому смикати мотузкою, щоб біля нього підскакували інші. Так, до кістки спростили національну українську ідею запланованого на найближчий час в Україні майбутнього для людей. Все, як у програмі президента.
Наших хлопців зараз б’ють. Їх шкода, вони розгублені… Їм знову не до вдовиці: хтось будує плани на майбутні акції, хтось шукає можливостей приєднатися до сили донецької, гарячково розмірковуючи на скільки її вистачить, а хтось працює і на тих, і на інших, зосереджено працює, щоб в разі чого не пропустити моменту. Ніхто поки що й не думає ставати на коліна перед народом, який десь там узгодили, погодили і записали в безсловесні раби і прислугу майбутнього "братського слов’янського союзу". Тому так дуже сильно не ображайтеся на долю. Поки що це не ГУЛАГ, а так: кілька тумачків і копнячків. Доля твоя, еліто українська, зараз плутати коридорами невизначеності і ганьби. Цей лабіринт-повернення пройдуть не всі, але неможливо обійти обов’язковий елемент небесної української програми.
Наше небо зараз не українське, воно інше, воно дешеве і схоже на мультфільм про Чебурашку і КРОКОДИЛА Гену. Гена грає на гармошці, а Чебурашка танцює і співає пісню про "День рождения" на мотив "мурки". Це не наше небо – це наше приниження. І наше завдання зараз знову пробиватися, прориватися до свого Неба. Ми пам’ятаємо його колір, ми пам’ятаємо його звук і запах. Це небо Берестечка, Крут, Красного поля… Це Небо Бандери і Шухевича. Ця, закарбована на генному рівні пам’ять, допоможе знайти джерело сили. Віра, яку так довго ґвалтували, допоможе укріпити знесилене Серце народне, яке споживали вприкуску ті, що назвалися синами.