На Закарпатті з'явився вовк, який імітує мелодійні звуки

Зимній день швидко закінчується. Не встигли ми піднятися до присілка, що під самою горою Канчій на висоті 1300 метрів над рівнем моря, як раптом піднялась хуртовина, почало сутеніти. «Та не переживай, — мовив Федір Калинич, місцевий житель, — заночуєш у мене. Послухаєш хоч, як вовки вночі співають!». Після останньої фрази я відчув, як у мене поза спиною мороз пробіг. «А, бачу, ти — з лякливих. Не лякайся, — правив далі Федір, — рушниця є, злючі собаки вовка на кілометр не підпустять».

Проснувся я від моторошного виття. Дружно загавкали собаки. В очі вдарило місячне сяйво. Потім знову пролунало це дивне виття. Ні, воно аж ніяк не належало зграї. Там, розповідали мисливці, — хоровий концерт, «партії» оригінальні й віртуозні. Невже той дивак-сіроманець?

Гавкіт собак утихомирився, як раптом знову пролунало протяжне виття. Ні, в цьому витті, не відчувалось напруження, мисливської пристрасті чи дружнього заклику або радощів від спілкування. Адже голос у молодого вовка чистий, як в італійського тенора. А тут хрипкуваті ноти — зойк відчаю й самотності. Спати вже після такого «концерту» мені розхотілось. Собаки ще більше розлютились. Здавалось, вони ось-ось із ланцюга зірвуться. З ліжка піднявся Федір, узяв рушницю й подався на двір. Я — за ним.

Федір раптом, як Мауглі, завив по-вовчому. Буквально через кілька хвилин із протилежної гори вовк відповів на приману хрипкою луною. «Та це той самотній дивак! — буркнув господар.
- Він на отару ненападе. Бо нормальний вовк ніколи не відповість на приману. Це вартувало б йому життя. А цей дивак минулого тижня співав неподалік хати, де справляли весілля. Певно, бідолаха, від прикрості, що його не запросили».

Ми розсміялись. Чули цього вовка, як він «підспівував» й на околиці села Свободи. Та йому поталанило, що мисливські угіддя належать до території Національного парку «Синевир», де будь-яке полювання, в тому числі й на вовків, суворо заборонене.

«А давай-но ми цього вовка розіграємо!» — сяйнув раптом догадкою господар. Він дістав з шухляди старенький програвач, допотопні платівки, ввімкнув, і залунала... «Катюша».
Господар додав звуку. «Поплыли туманы над рекой...» — рознеслась луна мелодії над полониною. І раптом, як по нотах, з протилежного боку гори хтось жалісно, наче та покинута Катруся, завив... «Катюшу»! І так чисто — як Басков. Тільки по-вовчому! Ми давай реготати.
Ну, в мультику, що ворони розмовляють, я бачив, але, щоб вовки співали!

«Ану, подивимось, чи наш вовк — патріот? — пожартував Федір і перевернув платівку. «Ой, на горі два дубки...» — полилась музика. Та через кілька обертів платівка почала «заїдати». Ми вже було плюнули на нашу витівку, аж тут, «заїдаючи», майже біля хати завив... вовк! Собаки ще більше оскаженіли. Ось-ось зірвуться з ланцюга. І раптом хтось пальнув із рушниці. У кімнату вбіг Микола, молодший син господаря. «Чого ви вовків дразните, — пробурмотів невдоволено, — спати не даєте!»

А про історію, що вартувала життя вовкові, Федір розповів уже уранці. Одна з вовчиць, яка так полюбляла музику, відповіла на принаду мисливця. Хоча вона не раз чула справжнє виття.
Але зацікавилася... новим виконанням! А місцина для полювання відкрита! Мисливці відпустили лягавих, зарядили рушниці, й — нема виводка! Так, що музика вабить не тільки людей. Тільки надто досвідчена вовчиця, перш аніж відповісти на виття, не полінується намотати коло у кілька кілометрів, аби зайти з тилу, перевірити, кому це забажалось помузичити. А ви кажете, що все це — байки! Для верховинців вовча пісня — це щоденна «музика».

КОМЕНТАР
мисливствознавця Національного природного парку «Синевир» Юрія ТЮХА:

— Дивний вовк-одинак, якого в навколишніх селах уже охрестили меломаном, не нападає на домашніх тварин, тим більше, на людей. Скоріше за все, це — досвідчений вовк, який через старість став у зграї неповноцінним. Він плентається за зграєю на відстані й живиться залишками здобичі. Багато хто схильний вважати, що вовк мовчить або виє. Насправді, ж діапазон звуків, які може створювати сіроманець, доволі широкий. Вовк здатний скулити, ричати, фиркати, чихати, завивати. І, як у тому мультфільмі, де він подружився із собакою, ( їй-Богу, заспіваю!) — співати! Скажімо, самець тягне густим басом із наголосом на «о-о-о». У самки ж баритон переривається з наголосом на «у-у-у».

Переярки виють ще невміло, беруть високо, та швидко зриваються й буцім від кривди чи ганьби за невмілу «артистичність» — перебріхуються. Вовченята, навпаки, не виють, а лише скулять високими альтами, наче сміючись над собою. Виття — це спосіб спілкування між собою, з потомством, зграєю.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати