Футбол як доля у житті зірки київського "Динамо", нашого земляка Василя Турянчика

Землероби та виноградарі, ремісники та трудівники  лісового господарства, власне їхньою працею створювався добробут мешканців  Срібної землі і  власне у такій роботящій сім’ї працівника лісництва та домогосподарки 17 квітня 1935 року народився хлопчик, п’ята дитина у родині. П’ятеро дітей - як п’ять пальців на руці – усі дорогі. Та він найменший, як той мізинець, трохи особливий, як для своїх батьків, так і для братів і сестер.  

Уже з самого раннього дитинства хлопчині доводилося не тільки спостерігати за важкою щоденною працею батьків, які мали власне господарство: землю. виноградник, худобу, але й самому вносити свій посильний дитячий вклад, допомагаючи дорослим. Босоноге дитинство, робота по господарству … і футбол, футбол, футбол у вільний від роботи, а пізніше і школи час з тих здається пір, поки сам себе пам’ятає. "Босі по стернянці бігали за худобою та ганяли до безтями м’яча, а вечером, коли приходив додому – ноги посічені до крові, болючі рани, десь і  сльози проступали від болю, але на слідуючий день все повторюється знову",- згадує далеке дитинство заслужений майстер спорту з футболу, багаторазовий чемпіон СРСР та неодноразовий володар Кубку Радянського Союзу, колишній капітан та зірка київського "Динамо", наш земляк Василь Юрійович Турянчик. Вже у дитячі роки він не пасував перед труднощами, гартуючи міцний непоступливий характер та силу волі, без яких не тільки у спорті , але і в житті важко чогось домогтися. "У спорті треба навчитися тримати удари, терпіти і ще раз терпіти, зціпити зуби і працювати далі, а без цього ти не спортсмен", - підкреслює він.

У його дитячій пам’яті добре закарбувалися роки військового лихоліття і сльози матері, коли дізналася, що старший син Михайло разом з товаришами втік до Радянського Союзу. Скільки безсонних ночей провела, не знаючи, як склалася його доля. І скільки радості та гордості було, коли через поневіряння та сталінські табори, повернувся додому уже у післявоєнне Чинадієво як визволитель, учасник війни  у складі Чехословацького корпусу Людвіка Свободи. Такі приклади з боку рідних  також формували  характер та життєвий світогляд підлітка.  
 

Після школи він поступає на навчання до Сваляви, де опановує професію електромоториста, але і далі продовжує марити футболом. "Мене ніхто до цього не спонукав. Ні батьки, ні вчителі, ні будь-хто, але я відчував, що буду футболістом, що це моє - згадує Василь Юрійович, не забуваючи при цьому підкреслити, як ще в ті дитячі роки було приємно чути, коли дорослі говорили, - "Із цього хлопчини буде футболіст". Та коли вже занадто захоплювався цією справою за рахунок інших обов’язків або провинився, то  міг від матері …ні,  не прочухана отримати, але почути суворі слова: "Хлопче, збирається на тебе". І вони  діяли майже магічно. 

 Після закінчення навчання повертається до рідного Чинадієва, влаштовується на роботу у місцевий ДОК електриком, але і далі багато тренується уже в дорослій команді. У 1951 році його юного ще за віком футболіста включили до  збірної команди школярів Закарпаття і у її складі він вперше побуває у Києві на першості України серед команд областей. З великою теплотою говорячи про цей період, Василь Юрійович згадує про свого першого тренера – заслуженого тренера України Кароля Сабо. Корчі-бачі  навчав  технічним прийомам, з ним працювали над покращенням фізичних кондицій, він же  вручив йому перші справжні бутси.
 

Граючи за місцеві команди "Червона зірка", "Іскра", юнацьку збірну Закарпаття, високий худорлявий юнак привертає увагу фахівців добрим баченням поля, надійною підстраховкою товаришів, сильним відбором м’яча та  пристойною граю головою. Це ще не "король повітря", як згодом писатимуть про нього англійські видання, але і цього було достатньо, щоб у 1954 році отримати запрошення від ужгородського "Спартака", який на той час виступав у першості Радянського Союзу серед майстрів класу "Б". І уже нові тренери – Берталон Вейг і Василь Радик формують з хлопця професійного футболіста. Вже немає в живих свідків надійної гри В.Радика, колишнього захисника футбольної команди СК "Русь", яка в 30-х роках виступала у чемпіонаті Чехословаччини, але весь свій талант він намагався передати підопічним, серед яких одним з найуспішніших був юнак з древнього Сент-Міклоша Василь Турянчик.

1955 рік. Призов на дійсну військову службу і Василь Турянчик стає гравцем Львівського ОБО (Окружного будинку офіцерів). "Це була для мене не просто школа. Це була ціла академія",- скаже він пізніше. І, дійсно, головний тренер львівських армійців Олексій Григорович Грінін – заслужений майстер спорту, п’ятиразовий чемпіон СРСР, футболіст московського “Динамо" і капітан легендарної команди "лейтенантів" ЦДКА у 1947-1952 рр., будучи чудовим нападником, знав, яким повинен бути захисник. "Він показав мені, як потрібно жорстко, а деколи жорстоко грати з нападниками. Він і сам через це пройшов. Його настанови я вбирав мов губка, стаючи ще більш непоступливим та жорстким", - розповідає бувалий спортсмен з нотками суму у голосі. Та це сьогодні. А тоді він ще зовсім молодий, прагнув боротьби та перемог і здається доля була прихильною до нього. Він корився їй і пам’ятав ще з  тих часів, коли ганяв важку гумову  кулю … "цей хлопчик буде футболістом". Із цього футбольного періоду йому чи не найкраще запам’ятався кубковий поєдинок із московським “Спартаком", у якому львів’яни за 7 хвилин до закінчення поєдинку вигравали 1:0. Але пенальті та додатковий час і програш (2:1) не без допомоги судді. Ця гра проводилася у Львові і на неї приїхало багато болільників із Закарпаття. І не дивно, адже на поле у складі гостей вийшла майже вся збірна СРСР: Михайло Огоньков, Олексій Парамонов, Ігор Нетто, Микита Симонян, наш земляк, мукачівець Іван Мозер. Василю Турянчику було тоді 22 роки і він уже був у полі зору селекціонерів багатьох клубів. Та одна з таких спроб, зокрема з боку ЦСКА закінчилася нічим. Він не боявся дисципліни в армійському клубі та військова муштра його не приваблювала. Важка хвороба батька  додала впевненості у власній правоті, коли відстоював своє право повернутися додому перед високим начальством. "Сегодня же рассчитать, демобилизировать и отправить" - почув він довгоочікувані слова. Та чи відбулося б це так легко, якби тим високопосадовцем не був колишній визволитель Закарпаття, а на той час (1957 р.) перший заступник міністра оборони СРСР, головнокомандувач Сухопутними військами Андрій Антонович Гречко. Чи не через це Маршал Радянського Союзу А.Гречко запропонував нашому земляку перевезти і хворих батьків до Москви. Та традиційне закарпатське "мусай" і "дома майліпше", взяло своє і в 1958 році він знову одягає футболку ужгородського "Спартака".  " Я ще один сезон зіграв за "Спартак" і був дуже задоволений. Адміністрація допомогла мені отримати земельну ділянку у Мукачеві і побудуватися. Петро Іванович Крайняниця , голова товариства "Спартак" дуже багато мені допоміг", - з теплотою згадує він ці часи. Та й команда тоді під керівництвом першого на Закарпатті заслуженого майстра спорту Михайла Михалини підібралася також дуже хороша: Андрій Гаваші, Іштван Секеч, Йожеф Сабо, Федір Ванзел, брати Ціцеї, Іван Хаткевич, Микола Телінгер, Степан Горват та Степан Асталош, Тиберій Калуя. Аж ось і  оглядини під час матчу з одеським "Харчовиком". Вони виграють -  2-0 і з Києва летить телеграма з вимогою виїзжати на оглядини в матчі з лондонським "Тоттенхемом". Так в один час троє закарпатців Андрій Гаваші, Василь Турянчик та Йожеф Сабо стають гравцями київського "Динамо". На дворі 1959 рік. І хоча вони той матч з маститими англійчанами програли з рахунком 2-1, їхня гра київським уболівальникам сподобалася. А півзахисник "Динамо" і кращий півзахисник на чемпіонаті світу у Швеції Юрій Войнов скаже тренерам  після матчу про Турянчика: " Ось це -  моя пара".

Другий прихід у 1959 році на посаду головного тренера київського "Динамо" був для Олега Олександровича Ошенкова значно не вдалішим, ніж у 1951 році. Після поразки у Москві від "Локомотива" (3-1) його тут же знімають з посади. Та знову, як і в 1951 році, він привів у команду здібну молодь, яка уже під керівництвом В’ячеслава Дмитровича Соловйова доб’ється у 1961 році першого в історії клубу титулу чемпіона СРСР. Серед тих, хто кував цю перемогу був і Василь Турянчик. А його гол  у ворота московського "Торпедо" після кутового Валерія Лобановського та передачі Віктора Серебреникова виявився "золотим". "Соловйов був дуже розумний, молодший за свого попередника. Він прищеплював нам високу культуру не тільки на футбольному полі, вірив у нас і ми повірили в нього. Він дав нам свободу. Відкрив очі на Європу, на світ",- говорить Василь Юрійович про тренера , з яким він та його команда уперше стали чемпіонами країни. У цей час Василь Турянчик  поступив в Інституту фізкультури, який закінчив у 1965 році. Та радість перемог затьмарює важка хвороба батьків, і хоч скільки опікувався своїми найдорожчими людьми зараз він з болем говорить, що не все вдалося йому зробити для них. Найменший у сім’ї він і зараз не чекає допомоги для себе, він хоче допомагати іншим. І вислів: "Не ті шрами найболючіші, які виступають назовні", здається , сміливо можна віднести якраз  на адресу цієї людини.

Та повертаючись до славних 60-х  у житті нашого героя та його футбольного клубу, маємо підкреслити, що ера київського "Динамо" у радянському футболі і найбільші досягнення Василя Турянчика припадають на часи, коли на тренерському  містку перебував один із найбільш авторитетних футболістів в довоєнному московському "Торпедо", її капітан у 1936-1939 роках, не менш іменитий у 50-60-х роках тренер Віктор Олександрович Маслов. За часів його тренерської роботи  київське "Динамо" стає незаперечним лідером радянського футболу. "Приходить Маслов і не відразу я міг його зрозуміти. Говорить, говорить… І не знаєш, що він хоче. Та ця людина мала колосальний життєвий досвід, він випереджав європейський футбол з питань тактики на 2-3 роки. Новий тренер змінив тактичну схему з класичної "дубль-ве" на 4-2-4, він маневрував і гравців підбирав під свою схему, яка принесла великий результат", - ділиться своїми думками Василь Юрійович Турянчик, який у складі київського "Динамо" з червня 1959 р. по 1969 рік провів 308 ігор, став чотириразовим чемпіоном СРСР (1961, 1966, 1967, 1968-х рр., триразовим срібним призером ( 1960, 1965, 1969-х рр.) та дворазовим володарем Кубка СРСР і уже в часи незалежної України кавалер ордена "За заслуги" ІІІ ступеня.

Сабов Корчі-бачі та Михайло Михалина, Берталон Вейг та Василь Радик, Олексій Грінін та Олег Ошенков, В’ячеслав Солов’йов та Віктор Маслов, Нандор Хідегкуті та Гейза Колочаї,  Йожеф Сабо та Слава Метревеллі, Едуард Стрельцов та Влодзимеж Любанські, Андрій Гаваші та Віктор Банніков, Юрій Войнов та Пеле, Валерій Лобановський та Джачінто Факетті, Андрій Біба та Віктор Серебреников, Федір Медвідь та Анатолій Бишовець, Олег Макаров та Хуберт Костка… скільки їх – своїх і чужих тренерів,  друзів і суперників творили дива на футбольних полях рідного краю та країни, Європи та світу разом з ним даруючи хвилини насолоди та переживань. 

Після закінчення виступів за київське "Динамо" - повертається до рідного краю. Повісивши бутси Василь Юрійович не пориває з футболом, тренує  місцеві команди  "Верховина" та "Закарпаття", "Керамік" та "Карпати". Та скільки самовідданості, ентузіазму, майстерності і душевного тепла  вкладав він у працю з дитячо-юнацькими командами Мукачева  70-х років. Скільком підліткам відкрив захоплюючі обрії фізичної культури і спорту, щедро даруючи те, чим збагатив його світ великого футболу .

 Підтягнутий і елегантний у проміннях слави він віддавав себе усього  вихованцям і тоді, коли вже можна було й відпочити. Тренере,  чому ?!

- Виходить і мені колись так  допомагали і до мене так ставилися… І в цій відповіді вся  душа людини, для якої футбол  як доля.

Теги: «Динамо», земляк, Василь Турянчик, футбол

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати