Недавно до всього цьо¬го багатства, приєднався… віслюк. Екзотична витривала тварина, що живе довше за коня й приручена людиною 5–6 тисячоліть тому в Єгипті, сподобалася Федору Калиничу ще в юнацькі роки, коли перебував у Грузії на військовій службі. Там вперше побачив ішака і загорівся бажанням у майбутньому придбати таку тварину для власного господарства. Здійснив свою мрію ґазда з гірського присілку лише через три десятки років.
Його товариш Олександр, що мешкає на Дніпропетровщині, колись привіз кількох ослів із Туркменістану. На прохання Федора Калинича продати одного йому, той погодився не одразу, адже не легко далося транспортування тварин в Україну. Та чого не зробиш заради дружби. Тож коли білого віслюка привезли в гірське село, увага всієї Синевирської Поляни тривалий час була прикута до господарства пана Федора.
Новий поселенець на обійсті викликав немалий подив інших тварин, які ще й досі не звикли до нового сусіда, хоч той доволі сумирний і нікому не заважає. Хіба що іноді набридає ревом. А він в ішака такий, що навіть оленів у перенизянському лісі не лишив байдужим. Ті відгукуються на дивні звуки.
Осел у пана Федора прижився. У харчах вибагливий, але їсть і п’є мало.
А ще – народна мудрість про впертість віслюка таки правдива. Не завжди тварина слухається господаря, але потенціал має: при потребі несе на собі понад п’ятдесят кілограмів.
Отже, користь від нього є, оскільки у віддаленому присілку доводиться чимало пересуватися з вантажем, але не лише заради цього Калинич утримує ішака. Річ у тім, що верховинець дуже любить ґаздувати, а тваринництво посідає в його справі особливе місце. Сільське господарство, на переконання горянина, – це не лише робота, а й естетика. "Не кожен то зрозуміє, – каже Федір Калинич, – але якби ми активніше розвивали сільське господарство, то й жилося б нам краще", Власне, це своїм прикладом демонструє ґазда з Перенизі.