Завдяки невтомній праці Івана Васильовича Хланти зібрано й видано 80 книжок народнопоетичної творчості нашого краю, що могла безслідно зникнути. Ім’я цього доктора мистецтвознавства, кандидата філологічних наук, заслуженого діяча мистецтв України широко відоме не лише на Закарпатті, а й в усій Україні й за кордоном.
– За роки діяльності де на Закарпатті зібрали найбільше фольклорного матеріалу?
– В Іршавському районі. Там записано масу пісень, що видавалися окремими збірниками. Крім того, зафіксовано близько 5 тисяч коломийок у Довгому, Приборжавському, Кушниці, Броньці, Лисичові, Малому Раківеці на тій же Іршавщині, а також у Керецьках, Березниках, що на Свалявщині. Маю намір видати ці твори окремим збірником "Коломийки Боржавської долини".
– З якими труднощами найчастіше доводиться стикатися у фольклорних експедиціях?
– Річ у тім, що їжджу в них самотужки – на ентузіазмі, як заведено казати. Держава мало надає уваги збиранню, записам і публікації народнопоетичної творчості. Найгірше, що зафіксоване через брак коштів дуже важко опублікувати. Наприклад, маю матеріали, записані ще понад 25 років тому, проте й досі вони чекають виходу у світ.
– Читаючи ваші книги, переконуєшся, що про коломийку закарпатці не забули, вона живе...
– Хотілося б, щоб вона й надалі була активною. У післявоєнний період цей жанр фольклору широко побутував у кожному селі Закарпаття, нині ж під впливом різних факторів цивілізації її бувала популярність втрачається. Ще кілька десятиліть тому в гірських районах області коломийки співалися й творилися щоденно. Шкода, що не все з того вдалося записати й опублікувати. І все ж, як порівняти з іншими фольклорними жанрами, коломийка непогано збереглася. Вона й досі виконується на весіллях, різних святкуваннях, але її поширеність зменшується. Наприклад, якщо у 50-х роках минулого століття весілля на Хустщині весь день супроводжувалося коломийками, то нині цього нема. Тоді ці пісні лунали на вечорницях, інших заходах, тепер їх витісняє сучасна музика. Крім того, знизилася популяризація народнопісенної творчості загалом. Утім ще маємо талановитих співаків, які можуть автентично виконувати коломийки. Було б дуже добре, якби їх час від часу запрошували виступати на радіо й телебачення.
– Кілька років тому ви відвідали Сербію. Який матеріал вдалося зібрати там?
– Їздив на запрошення Союзу русинів-українців Сербії. Побував у кількох населених пунктах, де компактно проживають наші земляки, що там поселялися ще з 1745 року й пізнішого часу. Вони зберегли мову, звичаї, обряди, пісні, які на Закарпатті побутували ще понад 200 років тому. Цікаво, що ті варіанти пісень, які я записав у Сербії від переселенців з нашого краю, мені довелося колись фіксувати у селах Ужгородського, Хустського та Іршавського районів.
Серед русинів-українців Сербії пісня побутує досить активно; вони мають свої товариства, гуртки художньої самодіяльності, хори тощо. Ці люди часто збираються разом, співають, проводять фестивалі народнопісенної творчості. Перебуваючи в Сербії три тижні, побував аж на трьох таких заходах. До таких фестів переселенці з нашого краю ставляться з великою любов’ю, готуються і проводять їх на високому рівні.
Усі пісні, які русини-українці Сербії виконують у художній самодіяльності, зафіксовані на касетах і дисках, що дозволяє будь-коли їх прослухати. Чимало таких матеріалів подарували й мені. Дещо з цього було продемонстровано на нашому обласному радіо і телебаченні.
Узагалі ж, за час перебування в Сербії мені вдалося записати близько 800 пісень, що побутують серед тамтешніх русинів-українців.