Іван Козловський. Зачарований Закарпаттям

У серпні вже далекого 1973 року він декілька днів подорожував Закарпаттям. Відвідав Хуст, Виноградово, Мукачево, Ужгород та Сваляву. Побував Іван Семенович два дні й на Міжгірщині. Закарпаття зачарувало його не лише красотою гір, полонин, лісів, садами та виноградниками, а насамперед - людьми, з якими йому пощастило тут зустрітися. На прощання він сказав: “Бачу, закарпатці люди щирі, працьовиті, талановиті. Добра і щастя бажаю їм усім”.

Про ті зустрічі великого митця, непере-вершеного тенора нагадали мені старі фотографії. Сталося так, що мені випала нагода спілкуватися і навіть стати гідом Івана Семеновича в його поїздці.

Познайомивсь я з Іваном Козловським у Трускавці, де він поправляв своє здоров’я. Його можна було часто бачити в білому стильному костюмі з метеликом на шиї і білою пілоткою на голові серед натовпу слухачів масового співу самодіяльних артистів-курортників. Подеколи просив у них слова й ноти до пісень. Співали тут переважно українські народні пісні. До Козловського приїжджали окремі діячі культури, знайомі йому люди зі Львова, Києва та інших міст. Одного разу його відвідав син відомого українського письменника Василя Стефаника - Семен. Зустрівшись у парку з групою закарпатців, Семен Стефаник, колишній голова Львівської обласної ради, сказав: “Оце закарпатці”. Він упізнав серед нас Івана Шепу, тодішнього заступника голови облвиконкому нашої області, який і представив нас митцю. Козловський розпитав кожного про життя, працю. А далі сказав: “Не довелося мені бути на Закарпатті. Хоча давно мрію. Чув багато добрих розповідей про ваш край, людей…”. “Та приїжджайте”, - в один голос запросили ми Івана Семеновича.

…Лише через 3 роки мені вручили телеграму: “Приїжджаю 26 серпня о 14 годині. Зустрічайте. Іван Козловський”.

У визначений час Іван Семенович у супроводі Семена Стефаника прибув у Міжгір’я. Пройшлися селищем, заглянули в книжковий магазин. Там вручили гостю декілька платівок із записами заслуженого Закарпатського хору та книжку поезій земляка-міжгірця Ґренджі-Донського. В Будинку культури оглянули художні полотна А. Коцки, Ф. Манайла, А. Кашшая та В. Бурча. Іван Семенович пригадав, що добре знає нашого земляка Ігоря Грабаря, високо цінує творчість закарпатських майстрів пензля.

Того дня в гості запросила Івана Козловського лікар, сьогодні доктор медичних наук, професор Зореслава Шкіряк, добре знайома С. Стефаника. Стефаник ще з довоєнних років знав її родину - братів Бращайків, активних творців Карпатської України. Іван Семенович із захопленням розповідав про Зореславу Антонівну як ерудовану, інтелектуальну, талановиту жінку, добру господиню. Думаю, що вона, лікар від Бога, не забула про цю зустріч із знаним митцем. Проїжджаючи містами й селами нашого краю, Іван Козловський часто зупинявся, щоб помилуватися красою старих і сучасних будівель, їх чистотою, квітами, зокрема трояндами та в горах - жоржинами і рутою. Говорив, що лише добрі, працьовиті люди можуть так дбайливо вирощувати такі красиві квіти й кущі. Згадував, що ще в повоєнні роки познайомився із закарпатським хором та закарпатцями, коли 1948 року співав у Москві з нашими митцями “Верховино, світку ти наш” та “Вечірній дзвін”. Добре знав фундатора хору П. Милославського, радів успіхам, коли цим колективом керували М. Кречко й М. Попенко.

Я довідався, що за порадою першого вчителя та сільського священика, які помітили в сільського хлопчика талант до співу наук, батьки Іванка відправили його з рідного села Мар’янівки, що на Київщині, у 8-річному віці на навчання в монастир при Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Тут він пізнав секрети музичної грамоти та співу, основи світських наук. 10 років був солістом церковного хору в храмі. Далі брав участь у громадянській війні, працював у театрах Полтави, Харкова, Свердловська. З 1925-го протягом понад 30 років - на сцені Великого театру в Москві. Тут прийшли до нього велика слава і шана. Мав багато високих звань, нагород. Він ще за життя, в молоді роки, став класиком світового рівня. Де б не працював, завжди пам’ятав, що він українець, і до кінця життя служив своєму народові. Він виконував заповіт М. Лисенка, котрий на подарованій йому фотографії писав: “Прославляйте нашу славну українську культуру”. А наш поет-сучасник Б. Олійник при врученні Івану Семеновичу Козловському в 1990 році Шевченківської премії сказав: “Іван Козловський ніколи не цурався рідної йому України, її культури й мови”.

Цікавився Іван Семенович легендами про верховинських опришків. Миколу Шугая, Ілька Липея, з увагою слухав розповіді про звичаї, обряди нашого краю. Прогулюючись увечері по бережку потічка, недалеко від будинку лісника, де ми поселили гостей, Іван Семенович дещо розказав про себе, свою роботу, про репресії діячів культури. А я поцікавився, як йому вдалося в сталінсько-беріївські часи уникнути репресій. “Так, обминуло мене це лихо. Мій ангел-хранитель уберіг мене”, - тільки й відповів Козловський. А вранці він додав: “Думаю, що “вождь усіх часів і народів” був не лише злим генієм, а й хитрим демоном. Мовляв, не всіх діячів культури саджаємо за грати”. Хоча сам Іван Семенович знав, що його рідний брат Федір ще в 1919 році залишився з хором за океаном, і над митцем висів дамоклів меч. Тому Козловського не випускали за кордон, хоча провідні оперні театри Європи й Америки просили його виступити на їхніх сценах.

…По дорозі на Синевирське озеро Іван Семенович побажав відвідати сільську церкву в Синевирі, яку побачив із перевалу. На наше прохання церковний староста відімкнув храм. Козловський підійшов до олтаря, схилив голову перед ним, постояв у мовчанні. Далі передав список померлих родичів і гроші, щоб священик відслужив за них службу. Біля церкви Іван Семенович підійшов до людей, котрі прибирали двір, готуючись до храмового свята. Поцікавився, чи багато селян відвідують церкву, чи є серед парафіян молодь. Почувши ствердну відповідь, зауважив: “Як то є добре, що люди не втратили віру в Бога. Бережуть традиції батьків, дотримуються християнської моралі”. Влучно сказав про Івана Козловського наш земляк, поет, лауреат Шевченківської премії Петро Скунць: “До вершин мистецтва він ішов через храми”.

Коли ми опинилися на Синевирському озері, Іван Семенович на весь голос виспівував: “Верховино, світку ти наш!” Милувався перлиною Карпат - “Морським оком”, з цікавістю слухав легенди про озеро. Його вразила до глибини душі оповідь про графського вівчаря Вира та дочку графа Синь, від чого за легендою пішла назва озера. Тоді Козловський висловив сподівання, що колись напишуть і музику на легенду та спорудять пам’ятник - символ Сині й Виру. Пам’ятник споруджено, а музику теж колись напишуть.

Побував І. Козловський і в Музеї лісу та сплаву на Чорній ріці. Попрощавшись із Верховиною, Іван Семенович продовжив ще дводенну подорож по нашому краю.

Минуло багато років з того часу. Пішов у грудні 1993 року із життя за межу вічності й великий митець. Ще за життя збулася і його мрія, як і мільйонів українців, - Україна стала незалежною, самостійною державою. Ім’я, творчість І. Козловського, його голос у записах і сьогодні зве нас до добра, самовідданої праці в ім’я розбудови України.

Теги: Іван Козловський, співак,

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати