Трагічне кохання Сури. Через нього дівчина-єврейка стала православною монахинею

До святої обителі на Хустщині мене привела історія  нещасливого кохання дівчини-єврейки й хлопця-русина, почута нещодавно від колишнього ужгородського педагога, уродженця села Боронява, 78-річного Степана Лемка.

"Я до 90-річної черниці Єлизавети", – намагаюся викликати довіру в сестри Параскеви. "Вона на другому поверсі! Я вас проведу", – і ми пішли. При вході в житловий корпус мимоволі звернув увагу на церковний календар чорного кольору з написом російською: "Страшный суд грядет! Покайтесь!" Далі в рамці суворе, великими літерами й з пунктуаційною помилкою: "Сестра, – для чего ты пришла в монастырь?" Поряд висить друга рамка з цитатою з Євангелія від Іоанна (на ходу фотографую її): "Не любите мира, ни того, что в мире: кто любит мир, в том нет любви Отчей. Ибо все, что в мире: похоть плоти, похоть очей и гордость житейская, не есть от Отца, но от мира сего. И мир проходит, и похоть его, а исполняющий волю Божию пребывает вовек". Третя рамка з написом також закликала відмовитися від усіх земних матеріальних благ. Стало не по собі! Незвична атмосфера навіяла мені в душу не спокій, а певний дискомфорт. До речі, нині в тутешній обителі живе 20 монахинь. Більшість – закарпатки, по одній – зі Львова, Кривого Рогу, Харкова, Криму і Білорусі. Та це так, до слова.
Вразив інтер’єр невеличкої кімнатки: всі стіни всуціль в іконах. На поличці – може, й 15 різних видань Біблії. "Йой, так ня ноги болять, що вже скоро нич не буду бирувати ходити. І плече дуже ня болить", – поскаржилася старенька. А сестра Мокрина попередила, щоб говорив голосно, адже матушка вже слабо чує.

Отже, народилася монахиня Єлизавета 7 лютого 1920 року в селі Бороняві, що на Хустщині, у... єврейській родині Рифки й Гершка Дайчів. Нарекли дівчинку Сурою. Синагоги в селі не було, тому всі євреї молилися вдома або ходили до Хуста. У шість років Сура пішла до боронявської школи. Там уроки починалися з "Отченаш" і закінчувалися "Богородицею", щоправда, єврейські діти під час християнських молитов лише чемно стояли й мовчали. Окрім того, що Сура добре навчалася, Бог наділив її привабливою зов¬нішністю. Тож згодом на 13-річну дівчину кинув оком 8-класник Стефан Деяк, вона ж відповіла взаємністю. Відтоді обоє не розлучалися: проводили разом перер¬ви, ходили на танці, разом пасли корів. Кохання з роками міцніло. Коли про це довідалися Сурині батьки, то сприйняли неадекватно, застосовуючи до доньки то фізичне покарання, то зачиняючи її в хаті, то не випускаючи без супроводу в село. Та любов не визнає ні заборон, ні національності, ні віросповідання.  Сура категорично відмовилася вийти заміж за старого єврея. Через це рідні дуже побили дівчину. Нічого не залишалося, як утекти до хати своїх подруг Марії та Юстини Філіп. "Я не дозволю, аби тебе так кривдили за щирі почуття. Ти будеш моєю третьою дочкою", – вирішив глава того сімейства Олекса Філіп. Натомість ні батьки Сури, ні її сестри, ні брати, ні навіть єврейська громада не могли змиритися з таким розвитком подій, тому погрожували Олексі вбивством. Закохані ж хотіли тікати світ за очі, але усвідомили, що без грошей, без документів нічого не вийде. Розв’язка була несподіваною, радикальною: Сура вирішила постригтися в монахині, а Стефан поклявся ніколи не одружуватися. Тяжка розлука відбулася вночі.  Прощалися наче при смерті. "Далі ми з Олексою Філіпом уночі пішки йшли через гори до Липчі. У православній церкві Ізи мене перехрестили з юдейки на християнку, дали ім’я Василина. Я мала тоді 16. Так стала-м тут послушницею, а через пару годів мене висвятили в черницю Єлизавету. Тоді монастир був маленький, а не великий, як нині. Щодня вранці, в обід і увечері я молилася, а також ходила-м у поле сіно гребсти, картоплю копати, на кухню їсти варити, жила-м, як усі монахині", – пригадала бабка.

 А Стефана Деяка спіткала пресумна доля. Повіривши радянській пропаганді про так званий комуністичний рай,  1940 року четверо боронявців-друзів нелегально перетнули кордон. Згодом усі опинилися в руках енкаведистів, дістали великі терміни ув’язнення, будували Уфимську залізницю. Повернулися з каторги тільки двоє.  Стефан Деяк загинув. "Там, у Росії, молодим умер", – наголосила черниця.

Десь на початку 50-х років минулого століття брати й сестри Єлизавети просили її покинути монастир. "Я дала обітницю служити Господу нашому Ісусу Христу і не збираюся її порушувати", – так відмовила монашка братам, які, до слова, врешті повиїжджали в Ізраїль. Про їхню долю, як і про трьох рідних сестер, черниця не знає абсолютно нічого.

Як відомо, 1961 року радян¬сь¬ка влада закрила Липчанський монастир. "Я се дуже тяжко пережила! І не лише я", – очі в монашки наповнилися сльозами. Будинки, земля та інші приміщення обителі були передані крайовому відділу освіти для відкриття школи-інтернату. 25 сестер, у тому числі й Єлизавету, перевезли до Мукачівського монастиря, інших змусили повернутися в домівки. Храм комуністи зруйнували, розібрали три житлові корпуси, каплицю, два млини, швейну майстерню, конфіскували дзвони. Безслідно зник іконостас. Згодом милосердні липчани край села збудували малесеньку хижку – для монахинь Єлизавети й Феоктисти (друга в миру була Марією Липчей). Тяжко їм обом жилося понад сорок років: здебільшого виручало те, що односельці замовляли всілякі молитви. 1990 року, після відродження обителі, сестри з різних причин не повернулися в монастир. Кілька років тому померла монашка Феоктиста. І лише хвороба ніг, біль у тілі, тобто немічність, змусили сестру Єлизавету погодитися в січні 2010-го знову прийти жити до келії. Після майже півстолітньої перерви!

Вважаю за доцільне наголосити, що розмова з монахинею видалася тяжкою. Півторагодинна розмова геть мене виснажила, адже ледь не щохвилини доводилося буквально витягувати інформацію. Дуже допомогла розповідь Степана Лемка, яка й спонукала приїхати в Липчу. Педагог влучно охрестив Суру Дайч і Стефана Деяка боронявськими Ромео і Джульєттою. Тобто монаш¬ка, розуміючи, що я орієнтуюся в її життєвій долі, мусила чи підтверджувати, чи спростовувати, чи пригадувати якісь факти. Намагався я знайти фото молодої Сури Дайч. На жаль, не вдалося.

І таке: якби ви знали, як мене сварила черниця, що не ходжу регулярно до церкви, що не молюся, як устаю і перед сном, що працюю і в неділю, що не сповідаюся бодай раз на рік! "Кому потрібна ваша писанина? Моліться, Михайле, моліться, аби чорт вас на роги не взяв!" – постійно переконувала упродовж розмови. До того ж і я мусив розповісти їй про себе, і доволі детально. Черницю цікавило буквально все. "Не розумію, хто в кого бере інтерв’ю – ви у неї чи вона у вас?" – згуморизувала  сестра Мокрина...

Теги: монахиня, Липчанський монастир

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати