Голова Спілки українських письменників Словаччини Іван Яцканин презентував в Ужгороді свою нову збірку

Про чорні ящики чули вже геть усі. Насправді, кажуть, що вони помаранчевого кольору, але бачили їх навіть далеко не всі авіатори, бо захований той броньований самописець глибоко в надрах літака і узріти його можна тільки, коли машина розлетиться на друзки.

Скринька фіксує у собі найінтимніші подробиці аварії й усього, що передувало їй. На основі тієї інформації пишуться нові інструкції для пілотів, даються нові замовлення конструкторам, летять голови авіаційних начальників і виробничників, спалахують міжнародні скандали. Єдино, що вже не повернути до життя жертв авіакатастрофи. Тринадцять новел цієї збірки (а скільки ж іще?!) якраз про оце ж саме – тільки із життя не літаків, а жінок. Хоча для чоловіка жінка і є літаком. Здатна то піднести тебе понад хмари, то так гепнути об землю, що кісток не збереш.

Про їхні чорні ящики – то взагалі окремий жанр чоловічого фольклору. Понад половину солдатських пісеньок і віршиків – про зрадливих подруг, які не дочекаються. Про естраду взагалі мовчимо. Та й добра половина літератури, починаючи від вершинних досягнень (“Анна Кареніна”) і до відвертої порнографії – теж про загадкові і небезпечні жіночі душу і тіло. Новели І.Яцканина – про адюльтери, нереалізовані шлюби, про те, як чоловіки зраджують самим собі, але за допомогою жінок, про крах ілюзій, надій. Як у тому лібрето: “А счастье было так возможно, так близко!”

Дивно було б вимагати хепіенду від роздруківок з чорного ящику. Їх там немає, але відірватися від книжки не можна. Спрацьовує глибинний інстинкт самозбереження. Краще збагатитися тим знанням ззовні, ніж із власного досвіду. Бо книжка не тільки про жіночі катастрофи, а й про чоловічі комплекси, про всю оту несправну роботу чоловічих механізмів, яка і фіксується у чорних ящиках. Чоловіки і жінки у новелах варті одне одного, однаково безпорадні, бо конфліктують не так вони самі, як їхні глибині нутра. “Коли вперше з ним зустрілася у ліжку, розіграла таке бажання, такий екстаз, рвала на ньому усе, нігтями вдерлася в його плечі, кричала, ревіла, зітхала, далі на мить принишкла, щоб усе заново повторити.

Провокувала його, ходила навколо нього, крутила, вертіла усім, лиш би знову і знову заманити у ліжко. Але він був, як ведмідь. Соня била його, куди попало, а Квідо й не боронився. Він хотів зникнути у ній, але якось не вдавалося. Потім від образи зникав, валявся у нічних барах, шукав ніжності втомлених проституток”. Що тут скажеш? Софія, як відомо, мудрість, але дуже специфічна, жіноча, ота, що породжує віру, надію і любов, або ж, навпаки, вбиває їх. Quid – це по-латині “де”, вічний чоловічий пошук місця під сонцем, свого місця у жіночому серці, пошук тієї жінки, який може виявитися пошуком власної загибелі. Оте “де”, на яке вряди-годи отримуєш відповідь “ніде”.

Тринадцять новел дуже різні, один і той же конфлікт між жіночим і чоловічим началом постає щораз по-новому і кидає все нові виклики свідомості. Написані у підкреслено реалістичному, хронікерському, десь натуралістичному ключі оповідання кінець-кінцем сприймаються як притчі. Описано дуже патріархальний світ, котрий увесь в полоні застарілих традицій і уявлень, різних забобонів. Світ цей давно поруйнований, у нього постійно вриваються інородці феномени – заробітчанство, поїзди далекого слідування, тюрми, літературну твори, які мимоволі вгадують життя реальних людей і тим завдають їм додаткових клопотів. Тому цей світ, використовуючи авторів образ, як пошматоване покривало.

Й ота патріархальщина, споконвічна людська природа, базові інстинкти – усе воно боронить себе перед модерном, помщається йому, вибухає далеко не надуманими конфліктами. Говорити про них традиційно неможливо, тому письмо – то іронічне, то потік свідомості, то стенограма спогадів, то суцільний діалог, то якесь саморозгортання анекдоту. А в цілому – такий собі довідничок з техніки безпеки, розбір перерваних польотів. Мабуть, то і є найбільш гуманний з усіх жанрів – який дозволяє читачам вижити у реальній дійсності, переживши катастрофи віртуальних персонажів.

Теги: Іван Яцканин, письменник, Словаччина, книжка

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати