Трагедія і кохання доктора Гартмана. Пам'ять про чудового лікаря й людину зберегла дружина

 Ерне Гартман залишився у пам’яті багатьох берегівців післявоєнного покоління як принципова, чуйна, високоосвічена людина. Однак цього все-таки недостатньо, аби здобути звання Почесного громадянина міста. Бо просто хороших людей не так вже і мало. Чим же заслужив лікар таке визнання? 

Безцінні спогади
 
Доктору Гартману довелося буквально з нуля піднімати всю медицину району після війни – тоді його було призначено на посаду головного лікаря у Берегові. Однак через свій вільнолюбний світогляд, та й походження, затриматися на високій посаді надовго не вдалося. Коли лікарня трохи встала на ноги, Ерне Гартмана перевели до педіатрії. Тут під його керівництвом було створено потужну фельдшерсько-аку¬шерську школу. Він застосовував лише передові методи роботи. Найголов¬нішим показником успішності дитячого відділення вважали відсоток смертності серед немовлят, який за часів Гартмана був найнижчим у краї. Є відомості, що Ерне Гартман також уперше на Закарпатті придбав потрібні матеріали для щеплення проти поліомієліту. Серед його маленьких пацієнтів було багато таких, що на той час вважалися практично невиліковними. Тому тисячі врятованих життів у напівголодні важкі часи – мабуть, це і є головна заслуга лікаря.

Однак скупі дати біографії не спроможні розкрити сутність людини, залиши¬ти для нащадків її думки, сподівання й розчарування... Коли я почав збирати відомості про бере¬гівського лікаря, то з’я¬су¬валося: про його особисте життя мало що відомо. Народився 1913 року у Берегові (Береґсасі), навчався у міській гімназії. У 20-річному віці продовжив здобувати освіту німецькою мовою на медичному факультеті Празького університету. З 1941-го працює педіатром, а до рідного міста повернувся лише після війни…
 
Нещодавно у музей Берегівщини потрапила книга мемуарів "Мої життя", яку написала дружина Гартмана Ірен. Опубліковано книгу в Ізраїлі 2008 року обмеженим накладом – видання  скоріше для друзів, сім’ї, ніж для продажу.
 
Звісно, мемуари грішать багатьма неточностями, погано систематизовані, обриваються, однак цінності книги не применшують. По-перше, тут унікальні світлини з сімейного альбому, які дають можливість побачити як виглядали Берегово й берегівці понад півстоліття тому, моменти з лікарської практики відомої людини... І ще розумієш якими безцінними іноді бувають звичайні уривки щоденника: бо таким чином хтось зберігає для нас історію не лише окремої особи, а й міста, суспільства, передає дух часу.

Життя після життя
 
"Я виросла у Береґсасі, маленькому угорському містечку, – згадує Ірен Гартман. – А народилася в останній період існування Австро-Угорської імперії. Після 1918 року від Угорщини відпали майже всі території, на яких мешкали представники інших народів. Ще в дитинстві я бачила, як наш народ ненавидить чеських загарбників, і всі навкруги дуже жалкували про те, що "хороші часи" безповоротно минули. Ті, хто не поклявся на вірність новій владі, втратили роботу. Однак коли через якийсь час мадяри повернулися, це були вже зовсім інші люди. Фашистські загони прийшли сюди замість чеського війська...
 
Радянська армія звільнила Закарпаття від німців, але нова влада також використала це на власні потреби. Нілошів (мадярських поліцаїв) було відправлено на шибеницю. Однак разом із ними постраждало чимало невин¬них людей, яких відправили до Сибіру, і більшість уже не повернулися..."
Саме так розпочинаються спогади 90-річної жінки. Недаремно названі на філософській зразок – "Мої життя". Бо життя звичайної єврейської жінки було абсолютно різним у довоєнний період, під час війни та у Країні Рад. Вона сподівалася стати лікарем і працювати у рідному місті. Навчалася у Празі, як і її майбутній чоловік. Однак, замість лікарської практики, Ірен та її мати потрапили до Аушвіцу. Цьому присвячена значна частина мемуарів...

І все-таки вони вижили. А повернувшись, почали нове життя. "За волею долі ми пережили пекло табору смерті. Вдома чекали більш щасливі роки: я вийшла заміж і народила двох чудових дів¬чат. Всі свої жахливі спогади намагалася тримати десь далеко у душі. І насолоджувалася звичайним сімейним життям під час радянської диктатури. Однак найстрашніший удар був ще попереду..."

Світло у темряві

"Після роботи я мала розвагу – виглядати з вікна нашої квартири, – читаємо далі у щоденнику. – На вулиці зав¬жди було пов¬но людей. Та одного разу я побачила його... Він сказав: "Іренке, ви повернулися? Я вас за це обо¬в’язково поцілую". І  справді зайшов та дружньо притулив губи. Ерне подобався мені вже давно, хоча ми одне до одного ніколи навіть не підходили. Він уже був лікарем, коли я тільки поїхала на навчання до Праги. Коли до влади прийшов Гітлер, Гартману ще дозволили отримати диплом в університеті й працювати. Однак коли Ерне повернувся додому, нічого хорошого його тут не чекало. Перший час довелося працювати у лікарні взагалі без зарплати..."
"Ерне виглядав дуже втомленим та осиротілим. Невдовзі ми отримали листа з Америки, і мама була щаслива, коли дізналася, що мої брати живі й здорові. Знайшовся і Мікі, старший брат Ерне. Живими повернулися з Аушвіцу його двоюрідні брати і сестри. Після цього Ерне стало легше, бо в нього знову з’явилася сім’я..."

"Коли він попросив моєї руки, то зауважив, що нізащо не поїде до Америки, знаючи про мої плани емігрувати. Я міркувала: тепер не час для супе¬речок, ліпше поділитися новиною з мамою. І раптом у квартирі зникло світло. Мабуть, сталося коротке замикання. Ерне все швидко полагодив, а мама жартома сказала: "Ти приніс світло у наше життя!" Ми почали мріяти про майбутнє..."
Багато хто з єврейської молоді в той час емігрував до Америки. Так вирішили і кузени Ерне Гартмана. А ось молодших сестер (Аліску і Єву) він боявся відпускати у великий світ, тож забрав їх до себе, аби опікуватися до повноліття. "Життя не було легким. Однак Ерне насамперед дбав про майбутнє своїх сестричок. Наприклад, Аліску відправив вчитися на зубного техніка... До роботи також приступив із великим ентузіазмом. Потрібно було організувати лікарню, де діяло на початку всього кілька відділень. Не вистачало ні фахівців, ні медикаментів. У хірургічному відділенні працював д-р Ліннер – гордість нашого міста, у пологовому – д-р Лукач. Саме вони приймали більшість хворих. Першу допомогу надавати було важко – не вистачало машин. Поки Ерне не зібрав буквально по запчастинах "швидку"... А ще потрібно було терміново організувати відділення для матерів і новонароджених, недужих на легеневі хвороби, венерологічне відділення... Ерне вдалося створити дитячий садочок і притулок. Йому були дуже вдячні місцеві вдови та жінки інвалідів війни, яким він давав роботу у першу чергу".

 "Оргія невігласів"
 
"Однак ми й не помітили, як з фашистського режиму потрапили у тенета комуністичного. Більшість часу Ерне присвячував хворим. Він відповідав за дільничних, за відділення новонароджених, виховував молодих педіатрів. Трудитися у доктора Гартмана вважали за честь. Я не хочу його хвалити. Але просто важко розповідати про трагедію, яка потім сталася..."
 

Біда була в тому, що Ерне не вмів брехати й підлабузнюватися. А новопризначений головний лікар абсолютно не переймався дитячим відділенням. Саме тоді й почалися проблеми. Керівництво вимагало, аби показник дитячої смертності був мінімальним. Але умов для цього не створило.
Одного разу стався конфлікт, і після багатьох принижень Ерне подав заяву про звільнення. На його місце одразу призначили молоду жінку, яка не мала ніякого досвіду. "Він назвав це "оргією невігласів". Навіть у тяжких випадках до нього більше не зверталися за порадою, – згадує Ірен. – А найстрашнішим була сама система, яка 70 років трималася на брехні й диктатурі. Чесних і порядних працелюбних людей примушували страждати, а невігласи – тріумфували".

Ерне Гартман розчарувався у житті – він знав, що захворювання часто приховувалися, аби не псували статистику. Наукові звання можна було не заслужити, а купити... Саме такі важкі роз¬думи, мабуть, і підірвали його здоров’я. Він пішов назавжди у 60-річному віці.

 Звісно, таких принципових особистостей не дуже шанувало начальство у будь-які часи... Однак прості люди пам’ятають їх довго. Можливо, це і є головним у житті... 
 
P. S. Напередодні Міжнародного жіно¬чого дня я хотів подякувати Ірен Гартман та її доньці за чудову книгу спогадів, а своїй дружині Тамілі – за допомогу в перекладі з угорської. Дорогі жінки, ну як нам без вас? Кохання вам, щастя й витримки від усього сповненого любові серця!

Теги: лікар, Гартман, Берегово,

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати