Закарпатець Іван Шкіря: "На війні немає часу на сумніви, там або ти його, або він тебе"

Одного з таких “щасливих” воїнів-інтернаціоналістів, підполковника запасу Івана Шкірю ми й запросили стати гостем наших традиційних “Суботніх зустрічей”.

- Іване Івановичу, розкажіть трохи про ваше життя до Афганістану.

- Ну що ж, народився я 26 листопада 1958 року в селі Локоть Іршавського району в родині військових. 1979 року закінчив навчання в Харківському гвардійському вищому військовому танковому командному училищі. Почав службу офіцером у прославленій Рогачевській дивізії Білоруського військового округу, брав участь у масштабних навчаннях “Захід-81″, на які вперше запросили спостерігачів із країн-учасниць НАТО. За успішне форсування танками дном річки Західна Двіна та відзнаку за виконання завдань на етапі бойової стрільби достроково отримав звання старшого лейтенанта й посаду командира танкової роти.

- Правда, що ви самі напросилися до Афганістану?

- Так, це справді було моїм рішенням. По-перше, хотів спробувати себе в справжньому бою, адже вся служба у ВС передбачає участь у реальних бойових діях. А по-друге, життя військового в Рогачевській дівізії було дуже складним, багато хто не витримував шаленого темпу роботи від відпустки до відпустки, спивався і навіть стрілявся. Замінитися ж із неї було неможливо, тому я вирішив попроситися в Афганістан. Звісно, розумів, на що йду, бо нам уже тоді під грифом “секретно” привозили навчальну літературу з досвіду бою в пустинно-гірській місцевості. Засоби масової інформації між тим уперто твердили нам, що радянські війська просто допомагають дружньому народові: саджають сади, постачають продовольчі запаси для мирного населення і лише іноді проводять військові навчання. Зверніть увагу на могили солдат, котрих привезли з Афганістану до 1988 року, - на них написано: “Загинув при виконанні службових обов’язків”. І лише після приходу до влади Михайла Горбачова потік інформації “з південних кордонів Вітчизни” дійшов до людей, і ті з жахом дізналися, що тисячі наших солдат насправді воюють в Афганістані.

- Як відреагувала на ваше рішення родина?

- У 1983 році мені виповнилося 25 років, на той час я вже мав дружину й маленьку доньку. Звісно, дружина страшенно непокоїлася, бо ми, хоч і не знали всієї правди про Афганістан, усе ж розуміли, що там може бути небезпечно. Знаєте, моїй дружині треба пам’ятник за життя поставити - так стійко вона переносила всі наші переїзди й важкі життєві ситуації. Коли приїхала до мене в Ташкентський військовий госпіталь, куди я потрапив з пораненням, то побачила таке, від чого довго не могла оговтатися. Безногі, безрукі, з перебитими хребтами, з кулями під серцем хлопці - усі вони не бідкалися, а були по-своєму щасливі, що залишилися живими. І лише вночі кричали, командували, переживаючи знову і знову свій останній бій, а їхні мами, дружини й сестри мусили дивитися на це і страждати.

- Вибачте за банальне питання: вам було страшно?

- Так, і я цього абсолютно не соромлюся. Страшно на війні не буває лише дурням, а всі здорові люди мають розвинений інстинкт самозбереження, який примушує їх боятися й будь-якою ціною берегти себе від смерті.

- У вас багато нагород, серед яких орден “Червона зірка” та афганська медаль “За відвагу”. Чи можете розказати нам хоча б про один бій із вашою участю?

- 1984 року в районі кишлаку Істаліф (провінція Парван) моїй роті вдалося провести операцію, яка відіграла вирішальну роль у розвитку успіху наших військ (саме за неї я отримав “Червону зірку”). Почалося все з того, що в одному з гірських кишлаків авіарозвідка виявила велике скупчення противника. Бронегрупа, до складу якої входила моя рота, повинна була на світанку вийти до цього населеного пункту, знайти вогневі точки ворога й знищити їх. Туди вела тільки одна дорога, ліворуч - обрив у гірську річку, праворуч - скелі. Душмани підготували оборону грамотно: дорогу замінували, ще й приставили до неї снайперів. Те, що шлях замінований, я відчував нутром, але командир полку вперто посилав мої танки на міни. За непокору навіть ударив разочок, та я все ж домігся, щоб на розвідку відправили саперів. Виявилося, я мав рацію: дорогу замінували так, що навіть БМР (бойова машина розмінування) зупинилася після другого вибуху. Відділення саперів потрапило під обстріл, із кишлаку відкрили вогонь з мінометів, дорога непрохідна - батальйон виявився в пастці. Тоді я розкрив карту місцевості й побачив, що можна спробувати піднятися руслом річки на невеличке плато і зайняти зручну бойову позицію. Начальник штабу полку дав “добро”, тож 10 моїх танків, проїхавши кілька кілометрів, опинилися на місці, звідки чудово проглядалися позиції мінометів у дворах кишлаку. Була тільки одна проблема: танк не може стріляти вниз. Тоді я зібрав бійців, ми підкотили під задню частину машини великий валун, я наїхав на нього, і в такому положенні ми почали методично розстрілювати вогневі позиції противника. Через деякий час до мене приїхав кореспондент газети “Червона Зірка”, котрому я чесно розповів про цей бій. У підсумку в газеті з’явилася публікація про те, що “свій 26-й день народження старший лейтенант Іван Шкіря зустрічав на тактичних навчаннях, під час яких наші бійці змусили замовкнути не одну “точку” “противника”, а кращим подарунком для ротного став виграний “бій”. Цю статтю я досі зберігаю в родинному архіві як зразок брехні держави своєму народові. Правдою в ній було лише те, що ці події дійсно трапилися в день мого народження.

- Чи приходили на війні сумніви стосовно “правильності” та “потрібності” перебування радянських військ в Афганістані?

- Знаєте, сумніви гризуть лише до тих пір, поки не переступаєш поріг того - зовсім іншого життя. Там уже немає часу на те, щоб сумніватися, там або ти його, або він тебе. Все твоє існування починає залежати від навченості, досвіду, удачі та витривалості. Солдатові простіше вірити в те, за що він бореться, а не сумніватися. Бо солдат - не злочинець, йому потрібно бути впевненим, що він робить правильно, вбиваючи інших.

- Важко було вам потім пристосуватися до мирного життя?

- Мирне життя для мене настало ще не скоро. З 1986 року я навчав офіцерів-танкістів афганської армії в учбовому центрі м. Термез Туркестанського військового округу. 1988 року вдруге повернувся до Афганістану - провів марш танкового батальйону з Термеза в ДРА, де передав нові танки 108-й танковій дивізії. Лише по виході на пенсію зміг нарешті повернутися в рідне Закарпаття і зажити спокійним життям. Та не думайте, що можна так легко забути все, що довелося пережити на війні. Мушу зізнатися: після повернення додому я ще довго ловив себе на думці, що очима звично шукаю “розтяжки”, вулицями ходжу завжди з правого боку, ближче до стін та парканів, проходячи повз провулок, обов’язково повернуся в той бік, а в кафе займаю місце в дальньому кутку й сідаю спиною до стіни, щоб можна було контролювати якнайбільшу частину території. Ці речі, запевняю вас, назавжди вбиті цвяхом у голову кожного афганця, від них уже не позбудешся. А ще, повернувшись додому, я одразу пішов до церкви, хотів заспокоїти душу. Батюшка, як не дивно, за 5 хвилин відпустив мені всі гріхи, але мене це не вдовольнило. Лише через кілька років я знайшов на Закарпатті священика, котрий дійсно допоміг мені очистити совість.

- 2008 року ви написали книжку про події в Афганістані. Чи довго виношували ідею її створення?

- Так вийшло, що 2004 року я погодився бути головою окружної виборчої комісії на виборах Президента України. Не мені вам розповідати, що тоді відбувалося: з інфарктами до лікарень потрапило чимало людей, так чи інакше пов’язаних із політикою. Підвело серце й мене. Якби не чудовий лікар Олександр Сабінін, не знаю, чи сидів би я зараз перед вами. Тоді в лікарняній палаті в мене з’явилася купа вільного часу, я став згадувати своїх товаришів-афганців, подробиці боїв, кумедні та страшні історії й зрозумів, що потроху починаю все це забувати. Тож я попросив принести мені з дому папір і ручку й почав записувати свої спогади. Коли ж вийшов з лікарні, подався до ужгородських афганців, історії котрих теж хотів записати. Так народилася книжка “Афганістан. Епізоди”, до якої увійшли й записи мого товариша Володимира Хорькова, котрий також наважився опублікувати свій щоденник “У горах Гіндукуша”.

- Для кого написана ця книжка?

- Безперечно, для широкого кола читачів. Ми з Володимиром намагалися зробити її максимально цікавою як для солдат, так і дітей. Наприклад, я тестував свої розповіді на молодшій доньці. Річ у тім, що старша в нас досить мілітаризована: росла серед військових, знається на видах зброї, вміє стріляти (до речі, дружина, окрім усього цього, ще й танк водити вміє), а от молодша вихована в спокійнішій атмосфері, тож у військовій справі особливо не розбирається. Я давав їй написане й питав, наскільки дохідливо викладено розповідь. Якщо донька розуміла, то вважав, що все гаразд, якщо ні - розтлумачував деякі моменти. На жаль, купити цю книжку можна тільки в одній ужгородській книгарні - магазині “Знання”, що біля обласної лікарні.

- Чи плануєте видати продовження цієї книжки?

- Обов’язково. Хочу написати розповіді про представників тих військових спеціальностей, які не встиг висвітлити в першій книжці, - саперів, льотчиків, вертолітників. Дуже би хотілося видати її в палітурці, збагатити кольоровими фотоматеріалами, але поки на таку розкіш не вистачає грошей.

- Що би ви побажали воїнам-афганцям до Дня виводу військ з Афганістану?

- Звісно, хотів би перш за все привітати бойових товаришів та всіх, хто потрапив під коток цієї війни, побажати їм здоров’я та безмежного щастя. А ще стійко пережити кризові моменти й дочекатися часу, коли держава зверне увагу на наші проблеми і допомагатиме більше.

Теги: Афганістан, війна, радянський, воїн

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати