Дмитро Кешеля про українське кіно і Закарпаття в ньому

Ця відзнака – заслужене визнання багаторічної роботи талановитого журналіста і письменника. Отож, ми напросилися на розмову до Дмитра Михайловича і поговорили про українське кіно і Закарпаття в ньому. Про легендарних акторів, з котрими був і є знайомий пан Кешеля. І загалом про сучасні кінематограф і літературу.

– Я завжди мав потяг до кіно і драматургії, адже писав п’єси, – розпочинає розмову Дмитро Михайлович. – Не раз чув від людей, які читали мої оповідання, що вони дуже "кіношні". Що це навіть не твори, а готові сценарії. Можливо, справа в тому, що коли пишу, то мушу добре уявити картину, яку описую. Якщо вирисовую, наприклад, якусь долину, то маю знайти таке місце і детально побачити, бо ніколи щось просто так не вигадую, все списую з натури. Так само і характери, героїв я списую з реальних людей. Очевидно, тому ці речі досить зримі.

– Чи не було пропозицій зняти фільм за мотивами ваших творів?

– Одного разу трапився такий випадок. Здається у 86-му році вийшла моя книга "А земля таки крутиться", у якій була повість "Прирічанські характери". Спочатку її видали в Москві і вона дістала досить високу оцінку. Все ніби йшло гаразд. Але коли книгу надрукували українською, її розбили вщент. Розгромна стаття майже на цілу сторінку з’явилася в "Радянській Україні", в той час органі ЦК компартії УРСР. Але критикували не художні достоїнства творів, а те, що вони, мовляв, ідеологічно не витримані. На мене одразу понавішували відповідні ярлики: антирадянщина, спотворення історії та дійсності. На щастя, то вже були часи перебудови, інакше мені світило б "небо у клітинку".

– Ситуація була настільки складною?

– Непростою. Але допомогло, що на з’їзді письменників на мій захист виступили Павло Загребельний, Олесь Гончар, Микола Жулинський та інші представники інтелігенції. Тоді взагалі для багатьох подібна ситуація була сигналом: якщо б’ють, значить за щось достойне уваги.

Так-от, сиджу якийсь день на роботі, в телецентрі. Телефонує мені сторож і каже: "Тут тебе викликають". Виходжу, а на лавочці сидять Іван Миколайчук і Лесь Сердюк. Іван одразу встав і каже: "О, здоров, Митре". Хоча до того ми не були знайомі, тільки заочно. До цього часу він прочитав "А земля таки крутиться" та повість "Когда заговорят камни", яка вийшла в Москві. Почалася розмова і він сказав, що його захопили ці два твори. Казав, що то його матеріал і хоче зняти фільм. Пізніше зізнався, що після стрічки "Вавилон 20-го віку" він не знав, що робити, не міг знайти вартісного матеріалу.

Кіностудія Довженка одразу підписала зі мною договір про екранізацію. Іван взявся за роботу і ми вже почали консультації. А далі все пішло шкереберть. Союз валився… Іван дуже захворів і вже з тої хвороби не вийшов. Мені запропонували іншого режисера, але з ним я не знайшов спільної мови. Річ у тім, що Миколайчук хотів робити щось таке ж епічне і національне, як "Білий птах з чорною ознакою". А те, що мені нав’язували, вже було геть іншим. Тому я й відмовився.

– Ваша зустріч з Іваном Миколайчуком відбулася у той час, коли він на Закарпатті знімався у стрічці "Жменяки"?

– Так. Він дуже мріяв написати сценарій до цього фільму, але щось там не склалося. На знімальному майданчику був справжнім генератором ідей і за це його постійно били по руках. Увесь час, поки працювали над "Жменяками", Іван був на Закарпатті, але його намагалися не брати на зйомки. Миколайчук грав німого Павла і мав багато цікавих задумів щодо своєї ролі. Але вони, на превеликий жаль, залишилися не реалізованими.

– Чому так сталося? Адже над стрічкою працював цікавий режисер – Шестопалов. Грали прекрасні актори: Лесь Сердюк, Наталя Наум, Ольга Матешко?

– "Жменяки" – це фантастичний матеріал, який, на жаль, не відображений у картині. Фактично весь фільм на своїх плечах витяг Лесь Сердюк, який блискуче відтворив характер старого Жменяка. Крім того, це кіно знімала не студія Довженка, а "Укртелефільм", який підпорядковувався Держтелерадіо. Там було інше керівництво, свої правила. Я би сказав, що він був трошки плоский, не настільки творчий. А ще "Жменяків" відзняли у форматі телевізійного, а не художнього повнометражного фільму.

– А яким вам запам’ятався Миколайчук?

– Це був фантастичний чоловік, людина не від цього світу. Про що й говорити, зараз таких немає. З ним можна було спілкуватися цілими ночами. Він був дуже великодушним, усім прощав, просто не вмів сердитися. Казав, що немає ворогів. Якщо діставав зарплату чи якісь гонорари, то обов’язково роздавав усім, кому треба було. У рідному селі всім своїм родичам хати побудував… І це людина, яка ніколи не мала грошей.

Він народився не в свій час. Хоча я вважаю, що кожен митець народжується не в свій час, бо мусить іти попереду. Миколайчук мав багато опонентів серед влади, свого керівництва, але я ніколи не чув, аби він про когось погано одзивався. Був людиною високоінтелектуальною й інтелігентною...

– Не можу не спитати про "Тіні забутих предків". Чи мали закарпатці відношення до його створення?

– Звичайно, безпосереднє. По-перше, Іван Чендей написав сценарій. По друге, Федір Манайло був художником картини. Іван Миколайчук розповідав мені, що саме тут, на Закарпатті, вони збирали характери, прототипи, образи. І дідо Манайло колись те саме розказував – що вони пішки обійшли всю Гуцульщину з нашого боку Карпат, шукаючи типажі, одяг.

– Дмитре Михайловичу, хотілося б почути, як ви оцінюєте стан сучасного українського кінематографу?

– Як на мене, сьогодні поняття українське кіно немає. Раніше воно було і завжди вирізнялося на фоні не тільки радянського кінематографу, а й світового. Всі знали про поетичне українське кіно, родоначальником якого був Олександр Довженко. Сюди я б відніс дуже багато фільмів: "Тіні забутих предків, "Білий птах, з чорною ознакою", "Вавилон 20-го віку", "Іду до тебе", "Криниця для спраглих", "Камінний хрест", "Така тепла та пізня осінь".

Так-от… Кіно, як і література та образотворче мистецтво – це самовираження нації, її духу, її ідентичності. У цьому плані українське кіно порівнювали з італійським, де дуже сильні тенденції національного космосу, духу. Це феєричне кіно. Його самобутність зберігалася навіть тоді, коли фільми знімали російські режисери, а грали російські актори.

Важливо й те, що свого часу в Україні працювала дуже потужна база кіноіндустрії. Чого варті тільки такі фільми-епопеї, як от "Дума про Ковпака", "Народжена революцією", "Як гартувалася сталь", "Місце зустрічі змінити не можна", яке в Одесі знімали. Звичайно, ми можемо по-різному дивитися на ці кінокартини з ідеологічної точки зору, але з погляду майстерності, гри – це було справжнє мистецтво.

– До речі, що можете сказати про "Тараса Бульбу" Бортка?

– Дивився його недавно. Фільм не справив на мене абсолютно ніякого враження, бо я там зовсім не побачив Гоголя. Це такий собі сучасний екшн, бойовик за мотивами середньовіччя. Можна помітити багато паралелей з "Вогнем і мечем" Єжи Гофмана.

За роки незалежності у нас були спроби створити декілька патріотичних фільмів, але, на мою думку вони більше схожі на декларації. Хоча Україна має для цього благодатний матеріал. Але треба вкладати гроші і чекати. У Росії так і зробили. Наразі їх кіноіндустрія працює на повну потужність і, очевидно, приносить великі прибутки. Хоча, з іншого боку, я не можу назвати бодай один російський фільм останніх років, який був би подібний, наприклад, "Андрію Рубльову". Історичні екшени, які росіяни зараз знімають, нібито мають усе: зовнішній лиск, спецефекти, масштабність. Але там немає магії кіно.

– Наостанок, будь ласка, кілька слів про вашу літературну творчість і літпроцес загалом.

– Зараз дуже трагічні часи для митців, бо важко себе зреалізувати. Останній гонорар я отримав за книжку "Пора грибної печалі". Видати книжку зараз не важко, але безплатно. І я не плачу, і мені ніхто не платить. Взагалі вважаю, що є література як мистецтво слова, а є як ремесло. Сьогодні така реміснича література видається всуціль. Одна справа, якщо митець може звикнути до цього. Але часто буває, що розум би хотів адаптуватися, а душа протестує.

Пригадую випадок, коли діда Манайла все заставляли писати картини на виставки, бо критикували, що в нього немає індустріалізації, сучасності. І от він взявся робити картину "Музика заводу". За якийсь час бачу – дідо постійно пальці розминає. Питаю, що сталося. А він каже: "От малюву я сучасність, завод, то так ня пальці болять, що вже не можу. Душа цього не хоче, а я пальці заставляву, от вони й не даються".
 

Теги: кіно, кінематограф, Дмитро Кешеля

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати