Чим закінчиться битва за комунальну пресу?

Сам факт публічного визнання приватизації ЗМІ, яке мало б відбутися ще 15 років тому, вже оголошується політиками проривом до демократії, європейського вибору, НАТО чи СОТ. Водночас журналісти, які мають стати піддослідними кроликами в цьому експерименті, залишаються песимістами..

Журналістів останніми роками привчили, що від уряду не варто очікувати чогось доброго. І навіть два попередніх помаранчевих уряди, які мали певний аванс довіри, швидше підтвердили правило, ніж його спростували. Так сталося й у минулому році. Замість швидкої розробки механізму й правил приватизації комунальних ЗМІ, почалися затяжні бої між кількома відомствами за право авторства законопроекту. Найбільших зусиль доклали Мінюст та Держкомтелебачення. Останнє зійшло з дистанції після призначення уряду Януковича, залишивши пальму першості Мін’юсту. Крім того, свій законопроект, що передбачає кілька етапів поступового роздержавлення, розробила Національна спілка журналістів України (НСЖУ).

І тут склалася дивна ситуація. З одного боку, віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Дмитро Табачник увесь час заявляє про підтримку пропозицій НСЖУ, а з іншого — підтримує законопроект Мін’юсту, натякаючи, що інший документ занадто сирий і потребує значної переробки. Загравання з пресою — улюблене заняття пана Табачника ще з часів Кучми.

Ключових питань, що так і не вирішені, залишилося кілька, зокрема: кому належатимуть приміщення редакцій та як розподілятимуться права власності на майбутні приватні підприємства, наразі комунальні. Нарешті, головне питання — як довго держава дотуватиме роздержавлену пресу, в якої небагато шансів швидко стати прибутковою без потужних інвестицій. Вимоги журналістів досить прості, але занадто дорогі: віддати їм газети разом із приміщеннями й друкарнями та залишити на період до 5 років дотації з бюджету на рівні, не нижчому ніж зараз. Розподіляти власність НСЖУ пропонує на зборах трудових колективів.

Уряд віддавати приміщення задарма не погоджується. Спочатку в законопроекті Мін’юсту передбачалося кілька можливостей викупу приміщень, що не є на балансі комунальних редакцій. І взагалі все майно планувалося передавати редакціям на умовах викупу за мінімальними цінами. Або ж повноцінний приватизаційний конкурс, якщо журналісти від свого права «першої ночі» відмовляться.

Коли журналісти звернули увагу урядовців на розмір своїх зарплат, за які люди ледь виживають, пан Табачник кілька разів заявив, що редакції віддадуть журналістам безкоштовно, і навіть з приміщеннями. Можна було б розслабитись. Але не надовго. Бо на початку грудня Дмитро Табачник уточнив, що приміщення передаватимуться безкоштовно, але лише в довічне користування. І можуть бути повернені у комунальну власність, якщо газета змінить тематику або буде ліквідована. Фактично це означатиме, що газета не зможе розпоряджатися приміщеннями на свій розсуд, наприклад, віддавати його у заставу під кредит для розвитку видання. Максимум економічної самостійності — це право здавати вільні площі в оренду комерційним структурам.

Окремі джерела пояснюють це певним компромісом між НСЖУ та урядом щодо приміщень. Таким чином журналістів начебто мають убезпечити від недружніх захоплень у майбутньому комерсантами, що жадатимуть заволодіти нерухомістю. З іншого боку, й уряд може сказати, що майно не розбазарюється, а залишається під надійним контролем. Але ніхто не пояснює, що буде, якщо місцева влада вирішить відмінити рішення про безстрокове користування. Такий хід конем може бути дуже зручним для політичного керування формально вільними ЗМІ.

Так само незрозумілим залишається механізм розподілу власності комунальних видань. Спочатку Едуард Прутнік, голова Держкомтелебачення України, заявив, що майно розподілятиметься порівну. Однак уже за кілька днів Дмитро Табачник озвучив варіант розподілу майна на зборах трудового колективу. Мовляв, як народ сам вирішить, так воно й буде. На жаль, більшість журналістів «районок» і міських видань, а тим більше прибиральниці, коректори, водії та інші працівники не дуже розуміються на таких питаннях. Що відкриває безліч можливостей для «прихватизації». Наприклад, можна звільнити всіх зайвих працівників «у зв’язку з реорганізацією», провести за один день збори трудового колективу у вузькому колі, а потім прийняти всіх знову на роботу. Вже в приватне ЗМІ.

Ще один варіант: на прохання (або під тиском) влади в редакції вводитимуть потрібних людей (хто заважатиме редактору прийняти хоч сто осіб?), а потім пропорційно розподілять частки на всіх працюючих. Наступного дня зацікавлені особи можуть починати скупку акцій для формування контрольного пакету. Далі через емісію пакет трудового колективу можна швидко розмити до нуля цілих і трохи десятих.

І останній варіант — це просто підбір такої схеми розподілу, за якої контроль над редакцією залишиться у головного редактора та бухгалтера. Зробити це нескладно, якщо трохи натиснути на будь-якого працівника. Бо поки розпаювання не відбудеться, головний редактор залишається повноцінним господарем.

Звісно, не всі редактори тільки й мріють про те, як би прихопити собі комунальну газету. Але за відсутності в законопроектах чітких механізмів розподілу майна сварок і судових справ може виникнути безліч. Тим більше що зараз членами редакційних колегій багатьох комунальних видань є безпосередні чиновники місцевих органів влади (популярна схема прихованої цензури). Що заважатиме їм вимагати свою частку при приватизації?

І найтемніша історія — з дотаціями роздержавлених ЗМІ. Головні редактори «комуналок» попереджають, що без підтримки ця преса не виживе. Інвестицій очікувати поки що не доводиться, особливо в найглухіших районах. А уряд бубонить щось дуже нерозбірливе, з чого можна зробити висновок — форма фінансового ланцюга, на якому триматимуть пресу, ще не визначена.

Тут би всім гравцям у приватизацію чесно визнати, що більше половини маленьких і крихітних газет швидко збанкрутує після приватизації, якщо опиниться в руках журналістів без державної фінансової підтримки. Зробити ж розподіл можливих дотацій прозорим і незалежним від влади уряд поки що не готовий. Просто не придумали, як це робити. А розподіляти дотації через місцевих чиновників (чи навіть державних) не має сенсу, бо саме заради незалежності від влади вся ця історія з роздержавленням і придумана.

Банкрутство роздержавлених видань означатиме для їхніх працівників лише одне — безробіття. До нього додадуться масові звільнення в тих газетах, що боротимуться за виживання. Про це вже відкрито говорять деякі головні редактори «комуналок», які приміряють під себе законопроекти з роздержавлення. Однак жоден з законопроектів не містить навіть слова про соціальний захист тих, хто опиниться на вулиці.

Досить дивно як для уряду, що на словах турбується про незалежність журналістів. Як свідчить практика наших сусідів зі Східної Європи, після приватизації без роботи залишилися від 30 до 80% журналістів та інших працівників. Чи такого щастя чекають колеги, які працюють у комунальних ЗМІ? Ані старі уряди, ані нові так і не спромоглися підрахувати, скільки ж людей працюють зараз у цьому секторі економіки, скільки з них потенційно можуть втратити роботу, які це матиме соціально-економічні наслідки для бюджету держави.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати