77-річний закарпатець 18 років живе в землянці

Андрій Мицька з райцентру Перечин на Закарпатті заходить до землянки. Її він збудував для другої дружини Віри

77-річний Андрій Мицька з райцентру Перечин на Закарпатті 18 років живе в землянці серед буково-грабового лісу. Туди люди ходять по гриби. За 300 м нижче — терапевтичний корпус райлікарні. Неподалік городи й кілька котеджів.

— У 26 років одружився з Марією, молодшою на чотири роки. По вулиці Садовій у Перечині звели будинок. Через років 20 дружина подала на розлучення, сина й дочку настроїла проти мене. Тоді я познакомився із заміжньою Вєрою. Вона жила в комунальній квартирі, працювала двірником. Мені в дочки годилася. Скоро повдовіла — чоловіка Федю збила машина. Якось прийшла до мене випившою і каже: ”Андрію, я хотіла би жити з вами”.

Мицька зробив землянку на галявині в лісі, за 600 м од будинку.

— Тут Перечинський лісохімкомбінат мав теплиці, вирощували помідори й огірки. Згодом земля перейшла до колгоспу, а потім стала нічийною. Я посадив яблуні, черешні, виноград. Построїв хлів, купив корову. Стали з Вєрою жити.

Перед Новим 1993-м роком Вєра пішла на роботу сніг промітувати й не вернулася. Через 17 днів діти каталися біля інтернату й зачепили її тіло санчатами в сугробі. Вєра замерзла. У руках тримала бутилку горілки.

На підмізинному пальці лівої руки Андрій Мицька носить золоту обручку.

— Пальці на пальці ставив, божився, кольцо знімати — гріх. Побачив, що із жонами мені не везе, то лишився того всього, — витирає сльози.

Наливає молока трьом кошенятам. Із малинника вилазить кішка-мати, також іде до миски. Потім прибігає пес.

— Він має два ім’я — Фуксій та Джек. На обидва відкликається. Люблю кішок, були роки, коли їх мав 17.

Питаю, чи не чіпає міліція.
 
— Раз приходили і питали, чи не ховаю нелегалів. Іще три рази хтось крав у мене курок — два рази по п’ять штук, а одного разу — десять. Тепер птиці не тримаю.

Землянка оббита дошками, подекуди — бордовою бляхою. Господар відмикає двері. У кімнаті збита з дощок лежанка, накрита старою ковдрою, і грубка ”Перемога”. На ній дві буханки хліба, по пачці макаронів, рису, солі. Тут Андрій Андрійович готує їсти, взимку гріється. Уночі світить гасовою лампою.

— Майже тонну картоплі накопав. Буде що їсти й мені, й моїм козам — Мані, Дюсію та двом козеняткам. Бачу, що треба їм іншого козаря — сильнішого і молодого, мене вже не хочуть слухатися. Коли веду пасти, можуть вирватися і втекти.

Андрій Андрійович народився 12 липня 1932-го на святого Петра.

— Батько боявся, що більше не матиме сина, і вирішив записати за собою — Андрієм. Дітей було восьмеро — по четверо дівчат і хлопців, я був сьомим. Батько головував у селі Сімер, мав свій магазин. Був на трьох фронтах, мав поранення.

1944-го німці вивезли Андрія до Німеччини. Коли через три роки повернувся додому, влаштувався водієм у пожежну частину. Як вийшов на пенсію, підробляв сантехніком, кочегаром, сторожем у лікарні. Отримує 830 грн. По пенсію ходить до дружини й сина, бо там приписаний.

Син Юрій із дружиною і матір’ю живе в будинку, що його звів батько. Має в центрі міста бар ”Едем”.

— Батько приходить додому щодня. І сьогодні був, ми випили по пиву. Він любить ліс, природу, землю, тому й живе там, — каже Юрій. — Тому все, що ви напишете, буде неправдою. Я не інтересуюся життям інших людей. Не хочу, аби хтось ліз у мою сім’ю.

Теги: Перечин, землянка, лісохімкомбінат

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати