Іван Гарапко народився 1909 року в селі Завидово Мукачівського району, а дитинство та юність провів у селі Залужжя. Син простого селянина з дитинства мріяв стати майстром столярної справи, тому саме любов до дерева привела його в так звану “різьбярську школу” села Ясіня, де викладали відомі народні майстри Густав Холєшковський, Отто Єлен та Вацлав Фулік. Під час навчання у 20-літнього юнака виявився такий художній талант, що вчителі порадили йому вступати на факультет скульптури Вищої художньо-промислової школи Праги. Там талановитий закарпатець наполегливо навчався малюнка, живопису, композиції, скульптури та інших спеціальних дисциплін у таких майстрів, як Йозеф Маржатка (учень великого Родена), Карел Дворжак (його скульптура Кирила й Мефодія прикрашає Карлів міст), Ян Лауда, Ян Фойтек та інші. Уже на 3 курсі Іван Гарапко отримав одразу 2 заохочувальні премії празької виставки “Ательє молодих”, які принесли йому визнання та блискучі перспективи. Влітку 1939 року, після успішного завершення навчання у Празькій вищій художньо-промисловій школі, юнак отримав диплом академічного скульптора та направлення на подальше навчання в Париж. Але закарпатський талант відмовився від блискучої кар’єри й повернувся додому, оскільки на Європу насувалася війна. Власне, його рідні та учні згадують: митець ніколи не жалкував про те, що не поїхав у Париж, адже вважав: набагато більше користі він принесе на батьківщині, навчаючи обдарованих закарпатців усіх премудростей скульптури.
На жаль, педагогічну діяльність Іван Гарапко мусив на деякий час відкласти, бо розпочалася війна. В ті нелегкі для всіх роки Іван Іванович пішов добровольцем у Радянську армію, брав участь у боях за визволення краю. Тема війни була йому настільки близькою, що протягом життя він створив чимало робіт, сповнених сили художньої правди, наприклад, “Зустріч братів” або “Потиск руки визволителя”. Зате в 1945 році скульптор нарешті зміг повністю віддатися благородній справі виховання кількох поколінь наших художників і скульпторів, адже відтоді й аж до виходу на пенсію в 1974-му він працював педагогом, а з 1946 по 1958 рік (у найскладніший повоєнний період становлення освітнього закладу) був директором училища прикладного мистецтва. Але й після того, як улюблений багатьма митцями вчитель вийшов на заслужений відпочинок, його досвід і талант були потрібні багатьом. У 1984 році, коли при обласній організації Спілки художників УРСР утворилася секція скульптури, Івана Івановича запросили стати її першим головою. Все життя митця проходить у роботі над скульптурами, які він виліплює з глини, пластиліну, відливає в гіпсі, вирізьблює з дерева та мармуру. Чимало його робіт брали участь у всесоюзних виставках, скульптури прикрашали головні площі кількох закарпатських міст і сіл, а меморіальні дошки, виготовлені майстром, прикрашають ужгородські будинки.
Старійшина крайової професійної пластики дожив до 92 років. Навіть у такому віці Іван Гарапко мав міцне здоров’я (зокрема завдяки регулярному споживанню цибулі й часнику) та багато працював. З не меншим захопленням митець доглядав своє скромне подвір’я й город, де до останніх днів життя вирощував овочі, фрукти, прищеплював дерева. Нині його роботи знаходяться в багатьох музеях та приватних колекціях. В Ужгороді їх можна побачити в обласному художньому музеї ім. Бокшая та творчих майстернях його дітища - коледжу мистецтв ім. А. Ерделі. Частиною творчої спадщини митця є також збережені родиною малюнки періоду навчання в Празі.
Крім надзвичайного таланту, скульптор Іван Гарапко мав ще одну позитивну рису - скромність. Саме через неї він свого часу не отримав звання заслуженого художника СРСР і водночас саме через неї залишився в пам’яті учнів, друзів та рідних людиною, котра завжди діяла по совісті й мала незаплямовану репутацію. Про нього нечасто писали газети, мало хто знає про цього видатного закарпатця й нині, тож маємо надію, що 100 років від дня народження скульптора стане гарним приводом для того, аби ужгородці пригадали або дізналися, що в нашому славному місті жив і працював надзвичайно талановитий митець Іван Гарапко.