Заслужена художниця України Наталя Сіма належить до тих, що постійно дивують. Вона шукає, змінюється, трансформується, при цьому в основі своїй залишаючись все тією ж гармонійною і світлою особистістю.
Її роботи люблять глядачі. Тому вони не залежуються у майстерні. Сіма багато малює, водночас намагаючись іти своїм шляхом. Традиційний закарпатський живопис давно вже не манить збитістю доріг. Її ваблять непроходжені стежки.
Напередодні персональної виставки "Рік Бика", яка відкриється у п’ятницю о 17.00 в галереї "Ужгород", ми говорили з пані Наталією про життя і, ясна річ, про творчість.
– Отож, 2 жовтня ми побачимо на вашій виставці іншу художницю Сіму…
– Не знаю, чи це цілком так, але там буде те, що я створила за останні два роки. Це справді новий етап в моїй творчості. Я почала малювати пастеллю (кольоровими крейдочками). Мене захопив портрет. Нема цікавішого об’єкта за людину. Бо це – цілий світ, кожний раз – інший. Часто коли малюю людину, то відкриваю у ній для себе щось нове. Деколи мої герої виходять кращими, ніж у житті. Бо я їх бачу саме такими. Їхня внутрішня краса додає їм зовнішньої.
Квіти
– А кого малюєте?
– Переважно людей свого кола. Це творчі люди, цікаві особистості – письменники, художники, журналісти. До речі, я не малюю на замовлення. Всі портрети дарую своїм героям. Для мене головним тут є творіння. Там де починається малювання на замовлення, закінчується творчість.
– На Закарпатті не так багато портретистів…
– Бо це – один із найскладніших жанрів. Люблю реалістичні, але живі портрети Валентина Сєрова та образні – Модельяні. Я ж хочу витворити щось між ними. (Сміється).
Портрет Михайла Сирохмана
– Вибачте за дивне питання, але для чого ви малюєте?
– Малюю, бо маю таку потребу. Отримую насолоду від цього. Ніколи себе не насилую на картину. Але розумію, що мої твори не всім подобаються. Скільки людей – стільки думок. Я цим особливо не переймаюся.
– А як ви би сформулювали свою філософію життя?
– Які би сьогодні не нависали проблеми чи труднощі, я знаю, що завтра буде все добре. Сприймаю життя як радість. Треба просто вірити у краще. І тоді життя йде тобі назустріч.
– Але думаю, у вас воно було не завжди таким безхмарним…
– Так, були і свої трагедії. Коли я була студенткою, загинув мій єдиний брат Михайло. Йому було 24 роки, працював у Мукачеві. На день народження я вив’язала йому безрукавку. І коли приїхала додому з Ужгорода, то подарувала братові. Вона йому дуже сподобалася. Одягнув її і разом із другом поїхав на мотоциклі у сусіднє село на танці. По дорозі зіткнулися із військовою вантажівкою. Міша загинув під її колесами. Потім цю закривавлену безрукавку батьки спалили… Я довго не могла змиритися з втратою брата.
– А коли вам було найрадісніше?
– Найсвітліше мені було під час вагітності. В тому стані мені навіть було шкода невагітних жінок. (Сміється). Я пишалася собою, неймовірно собі подобалася. Хотілося бути вічно вагітною. Та коли народила дітей – доньку і сина – щастя стало ще більшим.
– Віднедавна ви вже стали бабусею…
– Так, нашому Ведану вже два з половиною рочки…
– Як-як? Ведан?
– Знаєте, я ще не зустрічала людини, яка раніше чула це ім’я. (Сміється). А воно між іншим -- старослов’янське. Походить від слова "відати", знати. Доньці і зятю подобається звучання цього імені – коротке і тверде. Думаю, в Україні Ведан поки що єдиний.
Але хрещений він як Вівіан.
– Я й такого імені не чув…
– Це вже священик запропонував, бо не хотів хрестити його дохристиянським іменем. Вівіан означає "живучий".
– І як почуваєте себе в ролі бабусі?
– Мені здається, що ще недавно мої діти були малими, а тут з’явилося ще одне немовля… Коли брала його на руки, то відчувала себе радше мамою. Так і казала йому : "Йди до мами!". Діти, онуки – це велика радість. Коли дитинка бере тебе за руку і веде, довіряє. А як пахне! Не можу онуком надихатися!
– За що себе любить Наталя Сіма?
– За те, що хоче бути кращою не від когось, а від самої себе. (Сміється).
– А за що не любить?
– Коли наговорю зайвого. Або коли не можу сказати "ні". А вже пора цьому навчитися. Просто деколи не хочеш образити людину, яку поважаєш.
– Великою несподіванкою для всіх був вихід кількох ваших новел у журналі "Сучасність". Для чого вам ще й література?
– Коли я подзвонила своєму знайомому письменнику з Києва Василеві Шкляру, чи не почитає він кілька моїх новел, то він відповів: "Ти пишеш? Ну тоді я буду малювати!" (Сміється).
Літературна творчість подібна до малювання. І там, і там створюєш образи – словами, фарбами, відтінками, тональністю. Для мене завжди важливим було не тільки що написано, але і як. Люблю майстрів лаконічного письма: Чехова, Стефаника. Нещодавно відкрила для себе закарпатців Мирослава Дочинця і Дмитра Кешелю.
Я не претендую на літературні лаври. Але що зробити, якщо рука тягнеться до ручки…
– І яка була реакція на ваші новели?
– Різна. Хтось вітає, хтось дивується. Хтось підсміюється: мовляв, для чого тобі це? Ти ж – реалізована художниця.
– І для чого це вам?
– Це можливість повернутися в своє минуле і ще раз його прожити. Це ніби фіксація пам’яті. Адже пишу я про те, що знаю
– І що там у вас у пам’яті накопичилося?
– Різне. От, наприклад, пригадую свою першу дитячу образу. Ще зовсім маленькою, коли я ще бавилася з ляльками, мама повела мене до нанашки, котра шила на замовлення. На високо застеленому ліжку лежали дві чудові фланелеві сукенки – рожева і блакитна. Нанашка одягнула спочатку одну на мене, а потім – другу. Я кружляла по кімнаті і не могла натішитися. "Вони мої?", – питала я зачудовано. "Твої, твої!", – сміялася нанашка. Але після розмови з мамою вона почала мене роздягати. Я не давалася, пручалася. Довелося їх з мене знімати силою. Мама тягнула мене додому. "А платтячка?" – не вгавала я. "Вони – не твої" – пояснювала мама. "Мої! Мої!" – плакала я. Виявляється, ці наряди шилися для доньок офіцерів-прикордонників. (У нашому селі Дзвінкове була застава). А я була потрібна тільки для примірки. Мама насилу витягла мене з хати. Я ревіла на всю вулицю…
Відтоді почала шити сама: спочатку для своєї ляльки, а далі – для себе. Сама пошила собі весільну сукню. Деколи, коли вдома на самоті, люблю перед дзеркалом покрутитися у своїх нарядах. (Сміється).
– І коли вийде книжка ваших новел?
– Для цього потрібно якийсь час не малювати.
– А ви не хотіли оформити свої новели власними малюнками?
– Я думала про це. Але зроблю це в зовсім іншій техніці, ніж малювала досі -- в чорно-білій лінійній чи тональній графіці.
– Цікаво, картина якого художника висить у вашій спальні?
– Мого улюбленого (Сміється). Я дуже люблю Андрія Коцку. За образність, чистоту, тихість, ніжність. Всі його Марічки – мудрі, добрі, смиренні. Верховинська Мадонна, яка висить над моїм ліжком – чиста і непорочна. Як ікона.
– Цього року ви місяць провели у Тибеті. Для чого?
– Такі речі випадково не трапляються. Ти йдеш до цього все життя. Враження неможливо переказати. Коли на страшній висоті їдеш ґрунтовою дорогою, на якій не можуть розминутися дві машини. А обабіч – суцільні провалля. І їдеш день-два. За кілька годин втомлюєшся боятися. Просто віддаєш себе у руки провидінню.
Висота така, що вночі прокидаєшся від задухи. Ніс від нестачі кисню закладений і дихати можна тільки ротом. А він весь час пересихає. От і сидиш із пляшкою води, чекаючи, коли ж нарешті настане світанок, аби рухатися далі.
Таємничий Тибет
– І куди ви рухалися?
– До гори Кайлаш (6 670 метрів) – одного з найсвятіших і найенергетичніших місць на Землі. Ще ніхто цю вершину не підкорив. Бо ніхто звідти не повертається. Індуїсти вважають, що саме там живе бог Шіва. А буддисти здійснюють довкола цієї гори внутрішню і зовнішню Кору (обхід). Останній маршрут має 53 кілометри. Саме її здійснювали і ми. Це було на висоті 5 760 метрів.
Там ми зустрічали паломників, які проходили цей шлях своїми тілами. Тобто лягали на землю, підіймалися і знову лягали від місця, де торкалася голова. І так – 53 кілометри…
– І що воно вам дало?
– Спокій. Внутрішню свободу. Впевненість у тому, що роблю.
– Здається, у вас – багато друзів…
– Так, бо вони мені цікаві. Їхнє життя, творчість, перемоги чи поразки. Я люблю людей.
Коли їхала на Тибет, то попросили подругу з Перечина, аби за мене молилася. І коли почався найважчий підйом, зник зв'язок і я не встигла їй написати есемеску. Але вона це сама відчула. Їй, до речі, було у ті дні видіння – два світлих джипи, які мчать у куряві серед вершин. А ми їхали саме в таких. От і не вір після цього в телепатію! (Сміється).
На вершині світу
– Чи маєте екзотичних шанувальників?
– Екзотичних? От екс-президент Словаччини Рудольф Шустер кілька разів піднімався на шостий поверх до моєї майстерні і купив з десяток полотен.Приємно, коли мене шукають відомі колекціонери. Але найбільше мене тішить, якщо мої роботи подобаються дітям. Вони для мене – найвищі експерти.
– І наостанок: чого хочете добитися в житті?
– У житті важливо добиватися, не добиваючись. Коли рвеш кігті, зі шкіри лізеш, то воно часто тобі й не дається. А з другого боку, важливо не зупинятися. Мрія завжди повинна бути за крок від її досягнення. Важливий сам рух до мети. Бо тільки він і є справжньою творчістю.
P.S. "Портрети Сіми – це ніби очищення кольором, ніби чисті барвисті втілення людей. З них неначе знято накип буднів, суєтності, нашарування прожитого і пережитого – залишаються внутрішні люди – чисті душі, духовні субстанції. Художниця припускає, що в людях переважає мудрість серця, стримана ностальгійна ніжність, усвідомлення божественної краси світу і туга екзистенційної скінченності…
У всіх її творах і жанрах кольорозавдання вирішується рафіновано трактованим поєднанням тонів, високо естетичним заповненням поверхні площинами локальних кольорів, витонченою взаємодією кольору й лінії, смакотинками нюансів…"
Михайло Сирохман, мистецтвознавець
Аня 2009-10-01 / 16:01:00
Гарна, цікава жінка! Легка й цікава стаття. Дякую автророві статті і Наталі!