Режисер не ховає рояль у кущах. Він виставляє його прямо в центрі сцени. Це і є першим, але не останнім сюрпризом, який чекає на глядача. Саме на цьому, під цим, за цим, поряд із цим і навколо цього вишуканого музичного інструменту розгортається дія, навіть дійство – магнетичне, захопливе і, попри широку відомість твору Лесі Українки, – непередбачуване. Зовсім по-новому, ніби вперше почутий, невимушено, без пафосного педалювання, заяложеної хрестоматійної театральщини звучить текст геніального твору.
Не впізнати й акторів. Значно виросла їхня майстерність, вони єдиним ансамблем із вельми досвідченим постановником і сценографом і, до речі, майстерним актором-лялькарем один за одним, здається, навіть насолоджуючись, ламають стереотипи "традиційної Лесиної фольклорно-романтичної казочки", випускають на волю внутрішню енергетику драми-феєрії з її давньою, язичницькою силою почуттів, що глибоко заховані в людській душі. І глядач покірно, ніби під заклинанням мага, перебуваючи в емоційній напрузі, занурюється в іншу, створену театром реальність, в якій переконливо панує художня правда. І вже з перших хвилин між сценою і залом встановлюється тонкий, але міцний психологічний контакт.
Віриш і акторам, і лялькам, якими вони (актори) володіють напрочуд досконало, передаючи складну гаму почуттів своїх персонажів. На висоті всі – Елла Григор’єва, Світлана Кобзиста, Андій Опіок, Дмитро Малий, Микола Карпенко, Павло Проданюк. Але, як і годиться, живим центром спектаклю, його рушійною силою є Мавка. Ця роль стала для заслуженої артистки України Наталії Орєшникової, принаймні на сьогодні, воістину творчою вершиною. Її Мавка пронизливо чутлива, трепетно жіночна, цнотлива і водночас чуттєва, еротична, як кажуть американці, – "сексі" (вистава, до речі, для дорослих), а ще надзвичайно сильна духовно...
Відчувається велика дорепетиційна робота постановника й акторів над текстом, скрупульозне осягання стилю, ритму авторки, її світовідчуття. Тому, мабуть, часом здається – невидима поетеса присутня у виставі, яка вийшла пластичною, динамічною, надзвичайно емоційною. Адже і сама Леся Українка після завершення "Лісової пісні" писала: "Вона дала мені стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша"...
"Театр повинен залишати якомога більший простір для глядацької уяви, фантазії, здогадування" – цей постулат обрав Олег Жюгжда для своєї сповненої прихованих смислів і алюзій версії знаменитого твору. От хоча б вінок, сплетений із сухого гілля, який завис над "сценічним майданчиком" – роялем. Що це – терновий вінець, обов’язковий атрибут генія? Чи – оберіг? Символ "жіночого начала, дівування та дівочої цнотливості"? А може – "знак життя, долі, життєвої сили, досконалості й перемоги життя над смертю"? А, можливо, це символ кола, яке в традиції дзен виражає просвітлення, символізує досконалість людини? Таких запитань, головоломок і загадок доволі у виставі. Ще тим, а може, насамперед тим, вона й цікава. Тому одного перегляду, ясна річ, недостатньо.
Я точно піду ще.