Павло Вольвач: "Закарпаття я просто люблю"

Павло Вольвач на набережній Ужа

 

 

-- Був у гостях в Петра Мідянки в Широкому Лузі. “Центральноєвропейськість” заглядала мені у вікно кукурудзою й виноградом, щоб обвив “пітварь” старої, складеної з букових колод Мідянчиної хати, пахла звареною Петром надзвичайно смачною кавою, проглядала вдалині новими будинками, зведеними поетовими односельцями на “заробітчанські” гроші.

 

Це інший світ, не схожий на твій, де чиїсь діди ходили рубати ліс у Боснію, були музиками в Празі, переграючи там навіть циганських скрипалів, а бабам, після вінчання, сільська влада дарувала чеські брошурки-поради для молодих господинь. І, водночас, це світ рідний. Бо одна назва "Широкий Луг" чого варта, вона ніби прийшла в гори Мараморощини десь з-під нашої Хортиці. Бо Мідянчиного рудого кота звуть Грицьком (“Кац, Грицько, кац! - іноді покрикує на нього Петро). Бо на ярмарку в Нересниці, попри всі місцеві екзотичності, румунську вимову і блиск ромських золотих зубів з темряви горілчано-коньячної ятки, де ми з вашим молодим поетом Андрієм Любкою випили свої “50”, я відчував себе ніби десь у Гуляй-Полі.

 

І ще. Я відкрив для себе Любку, вже не як поета, а як людину. І це, тьху-тьху-тьху, дуже приємне й обнадійливе враження.

 

 

Якось особливо критикувати населення цілого регіону було б піжонством. Бо це сотні тисяч людей, різних, несхожих, яких треба принаймні знати, серед яких потрібно пожити, а вже потім щось узагальнювати. Та й що ж критикувати, ніби я приїхав із якогось раю земного, де всі не ходять по землі, а літають над нею, повирішувавши всі проблеми…

 

Гадаю, закарпатцям притаманні ті ж самі чесноти й вади, що й усім українцям. Мені, наприклад, видається очевидним душевна теплота, темперамент ваших земляків. Дуже симпатичним виглядає закарпатське вміння насолоджуватися життям, брати від нього хоч дрібку свята. Про працелюбність – чи то фантастичну, чи то фанатичну – взагалі промовчу…

 

Дряпає мене невизначеність, національна м’якість закарпатців, коли купа людей, скажімо, переходить на російську мову тільки тому, що в їхній компанії об’явився єдиний носій "вєлікава і магучєва", але, знову ж таки, чи мені, родженому в Запоріжжі й нинішньому київському жителеві про це говорити і ставити комусь на карб?    

 

 

Це дуже цікавий творчий "бульйон", який, власне, вариться у точній відповідності до загальної "геопоетики" Закарпаття. Тобто, такий цікавий у всіх аспектах регіон не міг не накопичити яскравого літературного потенціалу.

 

Думаю, він і раніше був, але заважала певна відрубність краю, географічна й ментальна (часом, штучно підсилювана) віддаленість від Великої України. Тепер інтеграційні культурні процеси активізувалися і закарпатські барви яскраво вплітаються в загальнонаціональну мозаїку, додаючи чогось такого, чого раніше там не було.

 

Гадаю, перспектива саме на цьому шляху – регіональна своєрідність, вписана у всеукраїнське тло. Імен називати не буду, бо їх направду багато, когось можна забути і тим мимохіть образити. Хоча не втримаюсь, згадаю Петра Мідянку, як тут втриматись?

 

Мені здається, в сенсі відкриттів Закарпаття бездонне. То й хотілося б, що ці відкриття не минали. Будь-які – люди, краєвиди, слова. Щоб лишалася й манила якась таємниця. А вона мені в Закарпатті вчувається, є. Та й, зрештою, я його просто люблю.

 

 

 - Але ти народився у Запоріжжі, яке стало головним героєм твого роману "Кляса"…

- Так, це мільйонне індустріальне місто, заселене переважно вчорашніми селянами та їхніми нащадками. В мовному вимірі -- це умовно російська лексика, накладена на умовно український спосіб думання.

Доволі безлика архітектура, кволість традицій і культурного прошарку. Нечисленна “інтєлєкєнция”, російськомовна, ясен май, і вже зовсім рідколистна національно-“швідома”, зрідка вкраплені в пролетарсько-різночинницьке море. Труби, домни, газовий сморід, мордобій по святах і не тільки.

Тобто, саме те місце, щоб з’являтися поетам. Цілком серйозно. Й те, що через місто тече Дніпро, що посеред самісінького Запоріжжя лежить Хортиця, дається – хай майже невловимо – але таки дається взнаки й накладає свій відбиток. Це вам не Донбас, і тим паче – не Крим. Тут, якщо придивитися й добряче напружитися, можна відчути, що в повітрі мерехтить героїчна пам’ять. Мерехтить і поколює в кожен нерв.

Тож посеред цієї, як комусь здається, “культурної пустелі”, іноді виникають, і щораз частіше, чудернацькі речі. А якщо додати до цього містерію Степу, Кам’яну Могилу, сільське Запоріжжя (в значенні не міста, а вже краю), махновщину, Гуляй Поле, то й взагалі... Одне слово, розмах і потуга. На жаль, поки що ніким і нічим незадіяні.

- Як ти жив до літератури?

- Вів досить безтолкове, сумбурне життя, в якому ніяк не міг визначити своє місце. Люмпен-пролетар, маргінал, підпільний екстреміст? Заводи, прохідні й вулиці, на яких відбувалися основні сюжети тогочасного мого життя. Братва. Якісь жінки. Виглядало це все доволі романтично й абсолютно бездумно.

І в результаті, диво-дивнеє - вірші, які я почав писати у віці, коли більшість піїтів уже завершують, спиваючись, йдучи в депутати чи відкриваючи власні фірми з продажу пилосмоків. Вірші прийшли абсолютно зненацька й абсолютно закономірно. І стали опертям, сенсом.

Отож, як не дивно, за мурами бездонних заводів і в нетрях запорізьких вулиць-провулків я не канув, в тюрму не сів. А навпаки -- відчув своєрідне прояснення. В 1986 році вийшла перша збірка “Маргінес”, довкола якої було багато розмов – якщо, звісно, так взагалі коректно казати, враховуючи наклад в 1000 примірників... Втім, як би там не було, тоненький метелик на сорок з чимось віршів, як кращий поетичний дебют в Україні, був відзначений премією ім. Василя Симоненка. На неї, пам’ятається, я купив в “Енеї” блок цигарок і кілька пляшок коньяку.

"Я ДОВГО НЕ МІГ ВЛОВИТИ СУТІ КИЄВА"

 

- Як переїхав до Києва?

- Склав спортивну сумку і поїхав. Знімав кутки, квартири, кочував Києвом.

- Навіщо?

- Бачиш, дивна якась штука... Нікому в голову не приходить питати про це, скажімо, в Герасим’юка, Матіос, Шкляра, чи Андрусяка... Та в кого не плюнь! Майже всі ж -- не кияни.

 

Тому й переїхав, що далі йду. Бо народжений не в одній із “столиць світу”, а в провінції і, як більшість провінціалів, маю енергетичний “завод”, закрутку, щоб іти, рухатися далі.

- А що дав переїзд?

- Якщо через призму премій всіляких дивитися, посад чи просто соціальної ваги, то нічого – “пустой чєловєк”, з погляду так званих “майстрів життя”. Мені потрібне було нове середовище й новий виток біографії. Я їх здобув. І здобуваю далі, пильно вдивляючися навкруги...

- І що ти розгледів?

- Я довго не міг вловити суті Києва. Ну, там -- місто для життя, кручі, каштани, “як тебе не любити”, й тому подібні банально-вітринні речі я й раніше знав. А от проглянути кудись вглиб... Зараз, може, лишень наблизився до цього, і вже можу обережно натякнути, що потроху відчуваю це місто.

Прекрасне місто. Особливе місто. З неймовірно високим, натхненним небом, якого, мабуть, нема більше ніде в світі, і яке може свідчити про щось дуже глибоке й значне. Водночас, Київ видається мені дещо розвезистим, нечітким, занадто м’якеньким. Не можу це зараз сформулювати, але якихось залізних рихв йому явно не вистачає. Буде нагода, порівняйте Дніпро в Запоріжжі, біля Хортиці, і київський Дніпро в районі Гідропарку, з дурнуватими “чортовими колесами” на горизонті. Іноді він здається просто водою...

- А про яку Східну Україну ми не відаємо, котру знає Павло Вольвач?

- Повторюся: це потуга. Притлумлена, нівечена-перенівечена, завжди спрямовувана проти самої ж себе. Наша нездійснена Америка. Вулкан, який не спрацював, так, здається, сказав гарний київський критик і поет Тарас Антипович. Справді, вулкан. І не спрацював. Але без нього України не буде. Або це буде зовсім інша Україна, про яку мені не хочеться навіть думати, не те, що говорити.

- А чи має майбутнє українська мова на східних теренах?

- Важке. Важуче. Як, до речі, майже повсюди в Україні. Але виснажливі схлипи-речитативи про мову вже піднуджують. Мова буде, коли стане престижною. А для цього Андрухович (чи Матіос, Шкляр, Вольвач і всі разом, і ще сто разів по сто) мусять давати талановиту живу українську книжку. А “Вася-Клаб” (чи “Кому Вниз”, чи “Океан Ельзи”, чи “Гайдамаки”) творити сучасну українську музику. А Тихий, Шапіро й Томенко – українське, наснажене сучасними вітрами, кіно. Українське телебачення, журналістику, інформаційний простір загалом. І так далі. Творити спільний модерний талановитий український проект. І обов’язок держави -- допомогти опромінити ним усі щаблі, всі найдальші й найцілинніші закапелки суспільства. Створити клімат. І чітко реагувати на будь-які антиукраїнські прояви. Не так і багато.

"УКРАЇНА ВЕЛИКА В УСІХ ВИМІРАХ"

 

 

-- Україна велика в усіх вимірах, хто б що не казав. І досить часто середньостатичний "малий українець" на голову вищий від своїх різнокаліберних керманичів. Є золоті люди, це правда. Але все ж таки - звідки ота "еліта", звідки ж та погана, направду нездала влада - не з інших же планет прилетіла?

 

Треба визнати: найчорніші, найглибинніші проблеми гніздяться в нас самих, в нашій ментальності, в нашій колективній душі. Погодьтеся: що можуть створити аж такого путнього люди, котрі зневажають самих себе, заздрісні, вайлуваті, байдужі, лукаві, котрі найбільше на світі не люблять брата свого і на мізинець не здатні до будь-якої форми солідарності - і то не лишень на "зрусифікованому Сході", а й в найвишиваніших регіонах?..

 

Не всі такі, ні! Але все ж таки є в цьому гірка правда, є. І її треба усвідомити, щоб змінити щось. А Україна мусить бути гідною й значною, безперечно.

 

 

-- Розуміють і не нарікають. Тобто, нарікають, але з розумінням (сміється - О. Г.). Взагалі, мені пощастило в житті в цьому плані. Можливо, хтось із письменників саме без родини інтенсивніше працює, яскравіше горить, і все таке інше, тут вже як у кого склалося. Мені ж із родинним тилом тепліше й легше йти по життю, та й дійсність показує, що творці інвектив про сім'ю як про "монстра із заплаканими очима" не зовсім щирі. Бо тільки підвертається нагода, біжать в ЗАГС чи до церкви, та посилено розмножуються. 

- Журналістика не заважає літературній творчості?

 

-- Ще й як! А що поробиш? Тут я не поодинокий, більшість так живе. Пригнічує це трохи, але іншого не дано.

 

- На твою думку, що треба для того, аби стати письменником?

- Треба багато чого не вміти: класти плитку, робити євроремонт, ремонтувати авта, керувати фірмою і так далі.

- А що вміти?

- Треба мати квадратний зад і щелепи, а також добру здатність організму розщепляти алкоголь.

 

А якщо серйозно, то треба з цим народитися. Страждати треба! Або, принаймні, відчувати страждання інших, яке для людини є доконечним, хоча би в силу її крихкості, недовговічності, минущості. А ще -- вірити в себе, в необхідність того, що робиш. Удача потрібна. Випадок. Щоб зірки взяли і склалися саме так.