Насправді, через подібні державотворчі труднощі, політичні і конституційні кризи пройшли усі без винятку наші сусіди, але вийшли з них зміцнілими, збагаченими безцінним досвідом, який не купиш ні за які гроші. Правда, кожна держава знаходила свій власний, а не запозичений шлях виходу з кризи, чого чекають тепер і від України.
З цього приводу згадується лист чеського журналіста і громадсько-політичного діяча Флоріана Заплетала до президента Томаша Масарика, написаний на початку 1920-х років. Ф.Заплетал був студентом Т.Масарика у Празькому університеті. Під час Першої світової війни він добровільно здався у російський полон і у складі величезної чеської діаспори в Росії включився у боротьбу за створення власної держави, формування чеських легіонів. 1915 р. він став головним редактором тижневика “Чехословак”, а 1917 р. – “Чехословацького щоденника”. Наприкінці 1918 р. він повернувся до щойно проголошеної Чехословаччини і став працювати в урядовій прес-службі. 1919 р. очолив прес-службу на Підкарпатській Русі. 1920 р. став консультантом нашого губернатора Г.Жатковича. Як і той, сподівався на автономію нашого краю. Коли ж стало зрозуміло, що Т.Масарик такої автономії не надасть, Г.Жаткович виїхав до США, а Ф.Заплетал до Праги. Його глибоке розчарування відобразилося у наступному листі.
“Як дитина я вірив Масарику сімнадцять років. Заради Масарика я пірвав з матір’ю і пішов з дому. Але багатирський Масарик нашої справи через вісім років знову звів мене з матір’ю. Сімнадцять років я жив, думав, відчував, чув і бачив Масариком. І раптом бачу, що це – фантом... Фізично болить і мучить, що Масарику я більше не можу вірити, оскільки нинішній Масарик не є Масариком наших років навчання і моєї молодості, але особливо він не є Масариком нашої закордонної революційної боротьби. До такого висновку прийшов не тільки я. У цьому листі я говорю не тільки від себе. Я тут висловлюю погляди цілого ряду закордонних працівників, котрі ішли безстрашно за революційним Масариком, починаючи від 1914-1918 років, але не розуміють нинішнього Масарика. Їхня кількість зростає з кожним днем... Ви, мабуть, навіть не знаєте, пане президенте, як стрімко падає Ваша репутація поміж легіонерами. Мабуть, Вам досі ніхто не сказав про це – зі страху. Але Ви нас завжди вчили не боятися. Тому я Вам відверто і щиро кажу, що відчуваю я і багато інших, кількість яких росте як лавина. “Татічек Масарик” стає між легіонерами лише легендою. Під проводом Маcарика легіонери і загалом закордонні працівники хотіли творити вдома чехословацьку державу з тією ж любов’ю і жертовністю, з якою задля неї боролися і помирали за кордоном. Але нова держава цієї служби не потребує. До того, як легіонери повернулися з-за кордону, у чехословацькій державі утворилася вища бюрократія, цивільна і військова, яка свідомо і цілеспрямовано применшує значення всіх нас і зневажає тих, хто не руйнував Австрію вдома за пічкою, але блукав цілим світом, страждав і лягав кістьми за свободу народу і держави з захопленням і любов’ю прямо багатирською. Та для цих багатирів нема місця у чехословацькій державі, в її цивільних і військових органах – принаймні, на відповідальних посадах, де вкорінилася стара запозичена австрійська буржуазія, примножена домашніми пристосуванцями, ще гіршими, ніж колишні австрійські бюрократи з чеськими прізвищами. Ця нова бюрократія не знає, з якими стражданнями і якими жертвами ми завоювали державну самостійність. І тому цією державою так легковажно ризикує. І президент Масарик знаходиться у полоні цієї високої бюрократії, чия кваліфікація визначається не талантами, активними душевними здібностями і засвідченими вже можливостями, а кількістю дипломів і років, проведених на чужоземних службах. Цей факт викликає у душах майже всіх закордонних бійців тривоги і страх за майбутнє так тяжко завойованої держави. Ми не прагнемо високих звань і теплих місць, ми обмежимося у своїх матеріальних потребах до мінімуму, як ми обмежували їх за кордоном, ми хочемо підкріпляти вірну і чесну службу державі зі скромного посагу своїх дружин і зі своїх дрібних особистих заощаджень. Ми хочемо служити державі так безкорисно, як ми служили їй за кордоном, коли вона існувала тільки в наших душах і серцях, але ми хочемо перебувати на місцях, де вирішується доля цієї держави, котру ми всі так безмежно любимо і якою так ризикує наша бюрократія — під Вашим керівництвом, пане президенте... боротися, бідувати, страждати, помирати за свободу народу і держави – для цього всі легіонери були цілком придатні. Але активно посідати вирішальні посади в органах нової держави, перешкоджати завжди і всюди, щоб нова і стара амальгамована бюрократія не ризикувала державою – для цього, мовляв, легіонери не мають кваліфікації. І через це ми гірко скаржимося, пане президенте, не Вам, а на Вас. Ми припиняємо вірити Вам, ми припиняємо любити Вас, ми припиняємо поважати Вас. Але Ви у цьому не винні”.
Цей переповнений емоціями дещо істеричний лист вражає. Тим, що у чехів був значно вищий рівень державницького мислення, ніж у сучасних українців. За кожним рядком тут вчувається, що держава понад усе. Чехи не мали власної держави триста років, але коли для її відродження склалися сприятливі умови, вдало скористалися з міжнародної кон’юнктури. За першим періодом революційної романтики прийшов цілком закономірний етап чорнової повсякденної роботи. Якщо раніше потрібні були мітингові трибуни, то тепер – столоначальники. Це викликало шалене несприйняття харизматичних борців, котрим здавалося, що свято революції триватиме вічно. Рейтинг президента стрімко покотився донизу. Ніхто не проклинав його так, як ті, хто свого часу найбільше клявся йому у любові.
Емоції – це морська піна, політику можна будувати тільки на холодному розрахунку. Як це робив Т.Масарик. Тому він й обіймав президентську посаду аж сімнадцять років – до 1935 р. Саме він створив повнокровну Чехословацьку державу, забезпечив їй гідне місце на міжнародній арені. Не обійшлося у його діяльності і без прорахунків, через які він врешті-решт пішов у відставку. Але державу вже було створено. В тому числі і Ф.Заплеталом, котрий у двадцятих – тридцятих роках працював на керівних посадах у Військовому архіві у Празі.
Сергій ФЕДАКА, "Старий Замок "Паланок"
14 грудня 2006р.
Теги: