Обпалені Чорнобилем

Вистачило всього 12 вересневих днів, які він провів у Чорнобилі у 1986 році, щоб вони непоправно підірвали здоров’я чоловіка. У 1992 році перестало битися його серце. Але він навіки залишиться в серцях рідних друзів і колег. Вічна їм, героям-чорнобильцям, пам’ять...

Через малочисельність відділу пожежної охорони власний зведений загін для ліквідації чорнобильського лиха від Закарпатської області не формувався, проте з перших днів аварії закарпатські пожежники стали активними учасниками її наслідків. Усього через горнило Чорнобиля за період з 1986 по 1990 роки пройшло 59 працівників пожежної охорони нашого краю.

Серед них сьогодні продовжують службу в різних підрозділах Головного управління МНС України в Закарпатській області лише семеро. Це: Валерій Тимченко та Юрій Іваник з Мукачева; Михайло Кузьма, Ігор Паслай, Михайло Кондратюк з Ужгорода; Валерій Сабов з селища Воловець та Михайло Пічкарь зі Сваляви.

Особовий склад працював не шкодуючи ні сил, ні здоров’я. Вони на рівні з іншими забезпечували пожежний захист діючих енергоблоків АЕС, охороняли від вогню евакуйовані міста Прип’ять, Чорнобиль та села 30-кілометрової зони, гасили торфовища та лісові пожежі, виконували профілактичні роботи на різних об’єктах.

Одним з перших у 1986 році взяли участь у ліквідації аварії колишні вогнеборці, а нині пенсіонери: прапорщик внутрішньої служби Олексій Гоблик з Мукачева та старший сержант внутрішньої служби Володимир Дозорцев з Хуста, котрі на автомобілях АД-30 дезактивували місто Прип’ять. Чергував у пожежній частині в “Зеленому Мисі” старший прапорщик внутрішньої служби Юрій Сабовчик з Ужгорода та інші.

У 1987 році п’ятнадцять працівників пожежної охорони регіону брали участь у ліквідації наслідків техногенної катастрофи. Серед них - капітан внутрішньої служби з Рахова Іван Мойсюк, котрий чотири вахти проробив інспектором з охорони ЧАЕС. Старший сержант внутрішньої служби з Чопа Оксана Сацута з 1987 по 1991 року працювала по охороні Прип’яті радіотелефоністом. У 1987 році три вахти в ролі керівника розгорнутого зведеного загону протипожежної служби пройшов начальник відділу пожежної охорони Закарпатської області полковник внутрішньої служби Віктор Захарченко.

ТРИ ЧОРНОБИЛЬСЬКІ ВАХТИ ВІКТОРА ЗАХАРЧЕНКА

Саме про чорнобильські будні Віктора Петровича Захарченка наша розповідь. До слова, цьогоріч указом Президента України за мужність, самовідданість, високий професіоналізм, виявлені під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, вагомі трудові досягнення у реалізації важливих соціальних та природоохоронних державних програм Віктора Захарченка нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

Зі своїх 64 років життя Віктор Петрович 34 віддав службі в пожежній охороні. З 1996 року – він на заслуженому відпочинку. Щоправда, невгамовна натура полковника внутрішньої служби не дозволяє йому розслабитися й забути про справи, пов’язані з вирішенням проблемних питань, які сьогодні постають перед колишніми працівниками системи МНС. Не випадково його колишні колеги обрали Віктора Петровича головою Ради ветеранської організації ГУ МНС України в Закарпатській області. Та й людині, за плечима котрої численні випадки приборкання вогню та ліквідації різних надзвичайних ситуацій як природного, так і техногенного характеру, є про що розповісти й передати досвід роботи тим, хто в народній службі порятунку робить свої перші кроки.

А вільний від ветеранських справ час наш герой любить проводити на невеличкій дачі, де сам вирощує розсаду томатів найрізноманітніших сортів.

…У 1986 році минув рік, як Віктора Захарченка призначили начальником обласного відділу Державної пожежної охорони Закарпаття. Тоді про аварію на Чорнобилі інформували, як про посередню пожежу. Горіло, так горіло... Тільки згодом, побувавши там, Віктор Петрович зрозуміє, що до чого.

Протипожежний захист в зоні вахтовим методом здійснював зведений загін, що формувався з пожежників різних регіонів України. 13 червня 1987 року черга очолити його дійшла й до Віктора Петровича.

- Перші дні моєї служби в Чорнобилі почалися з пожежі на станції, - згадує ліквідатор. У той час на об’єкті інтенсивно проводилися ремонтні роботи. На третьому блоці одну із металічних конструкцій потрібно було відпиляти. Один із робітників для прискорення процесу вирішив скористатися автогеном. Наслідок – в спецтунелі вигоріли кабелі (товщиною з кулак), що забезпечували живлення всієї апаратури блоку. Після цього випадку кожна виробнича нарада починалася з розгляду та вирішення питань, що стосувалися пожежної безпеки.

Наша чергова варта, яка охороняла станцію, тоді несла службу безпосередньо в машзалі першого енергоблоку, де знаходилося також дві автоцистерни та ще пара машин спецтехніки.

Досить часто разом зі мною ходив дозиметрист. Бачимо, що таке?.. Прилад показує 125 рентген при нормі 10-12. На фасаді частини "бетон дзвенів". До речі, своєрідними “дозиметристами” на забрудненій території були й комахи. Як тільки рентгени зростали мухи та комарі зникали, - продовжує розповідь Віктор Петрович.

- Правда, не все у Чорнобилі “дзвеніло радіацією”. Люди ходили ловили рибу, збирали гриби. Потім зібране приносили в лабораторію, де впродовж близько десяти хвилин їх перевіряли на радіаційний фон. Часто він був у межах норми. В рибі радіація, в основному, накопичувалася в кістках, а м`ясо можна було їсти. Судаків по лікоть приносили!

- Наші працівники глибоко усвідомлювали всю серйозність становища, ставили виконання свого обов’язку вище особистих інтересів, розуміючи, що працюють з великим ризиком для здоров’я та життя. Вони стійко переборювали всі труднощі, небезпека “гасилася” міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою і високою відповідальністю за долі мільйонів людей. Щира їм за це вдячність.

Хвилинами напруги фізичних та моральних зусиль були сповнені всі дні перебування в зоні аварії. За весь період перебування в зоні Віктору Петровичу довелося гасити близько двадцяти пожеж. Серед яких горіли житлові будинки, диміли торф’яники чи палав “рудий ліс”. - Найбільше запам’яталася пожежа в Прип’яті на заводі “Юпітер”, можливо тому, що вона була дуже складною, - розповідає ветеран. Тоді вигорів повністю один із цехів.

- Прикро, але треба визнати, що під час ліквідації наслідків катастрофи не все було так гладенько і злагоджено, як інформували тогочасні засоби масової інформації. Тоді, ми ліквідатори, зіштовхувалися з багатьма прорахунками й недоглядами, які змушені були долати на ходу.

- Пригадую ремонтні роботи покрівлі першого енергоблоку, які проводили солдати. Згідно з технологією вони повинні були старий руберойд та пінопласт упаковувати в поліетиленові мішки й акуратно їх спускати додолу. Натомість всі залишки просто кидали зверху вниз, збиваючи стовпи радіоактивного пилу. І знову незнання. До цього нам було лише відомо про існування проникаючої радіації (гамма-випромінювання), а про те, що простий технічний пил несе у собі небезпеку бета-часток, які можуть викликати променеві опіки, коли радіоактивний пил потрапляє всередину і на шкіряні покриви людини, ніхто й гадки не мав. Особистих приладів для визначення рівня бета-випромінювання ще не було. Отож люди отримували великі дози опромінення ( в середньому вони перевищували норму у 200-400 разів), а про смертельну небезпеку навіть не підозрювали. Правда, кожного дня дозиметрист перевіряв наші речі – стрілка зашкалювала. Тоді на звалище летіли: матраци, ковдри, подушки, постільна білизна, кітеля, штани, взуття, портупеї, сорочки та інші речі, що були у вжитку.

Пізніше, повернувшись на Закарпаття, Віктор Петрович відчує наслідки невидимої чорнобильської радіації на власному здоров’ї через нестерпний біль у горлі. Два рази на тиждень навідувався до ужгородських лікарів, котрі систематично чимось обробляли горло. Правда, бажаних результатів лікування не приносило. Тоді він поїхав шукати ради в Києві, де його для обстеження направили в інститут нейрохірургії. Саме там і визначили справжню ступінь опромінення організму – 60 рентген (це перша чорнобильська категорія), а не три рентгени, як було записано в картці ліквідатора. Про свої недуги Віктор Петрович говорити багато не хоче...

Усього в Чорнобилі Віктор Петрович Захарченко замість однієї вахти (15 днів) пробув три. Як встановлений термін вийшов, заміни вогнеборцю ще не знайшли і попросили залишитися, потім ще. І так 45 діб без відпочинку.

- Я часто озираюся на ті 45 днів і ночей, прожитих у Чорнобильській зоні. Минають літа, а вони не стираються в пам’яті, - навпаки, вивищуються над плином часу. Справді-бо, велике бачиться на відстані, - підсумовує цей мужній чоловік, котрому разом із іншими довелося безстрашно йти супроти ядерного ворога.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати