Вуйко Cтрий. Старовинне галицьке місто очима закарпатського подорожувальника (РОЗШИРЕНО)

Але є у слова "Стрий" ще одне значення – родинне, тепле. Стриєм у тутешніх місцях називають дядька за батьком, а його дружину -- стрийною. Родичі по маминій лінії вже будуть просто вуйком та тіткою.

 

Про те, що Стрий -- важливий транспортний центр знають усі, кому доводилося мандрувати із Києва на захід. Саме через це місто пролягає головна українська залізнична та автомагістраль, які сполучають Україну із країнами Євросоюзу. Тож чого дивуватися, що ще на середньовічному гербі цього понад 600-річного міста зображений подорожній із палицею та клунком за плечима. Адже крім дороги із заходу на схід в цьому місті перетиналася й важлива путь із півночі на південь уздовж  Карпатських хребтів. Тож і зараз в місті можна зустріти придорожні вказівниками із різними зазначеними напрямками: на "Львів", "Івано-Франківськ", "Мукачево", "Дрогобич", "Ходорів".

 

Як не дивно, але найбільшим страждальцем  стрийського розпуття виявився залізничний вокзал. Перша дерев’яна "станція колійова" згоріла під час великої пожежі 1886 року. Вокзал, споруджений перед першою світовою війною, був знищений відступаючими частинами російської армії. А цегляний одноповерховий, збудований за Польщі, висадили в повітря гітлерівці у 1944 році. От і будь після цього карпатськими воротами!

 

Ходячи вулицями цього затишного і доглянутого міста, не можеш повірити, що наприкінці ХІХ століття 70% центру міста було знищено пожежею. На місці колишньої площі Ринок залишився лише правильний великий чотирикутник – обов’язкова умова для міста Магдебурзького права. Посередині розташовувалася Ратуша, а від неї віялом ішли чітко накреслені міські вулиці. Тепер на згадку про історичну велич Стрия залишилися хіба фото зі страшними попелищами 1886 року.

 

Тим не менше і сьогоднішній турист буде приємно вражений архітектурними спорудами, які приємно милують око. Адже завдяки грандіозній відбудові міста, пожертви на яку збиралися навіть у далекій Австралії, місто отримало більш-менш усталене обличчя початку ХХ століття з перлинами тодішніх стилів – сецесії чи пізнішого конструктивізму.

 

 

Серед найдавніший пам’яток Стрия зберігся півтисячолітній вишуканий костьол в самому центрі, який діяв навіть за радянських атеїстичних часів і зараз є осередком релігійного життя місцевих поляків. Він справляє враження якоїсь небуденної легкості та піднесеності. На превеликий жаль, не пережив історичних перипетій Стрийський замок. Як і Львівський, він залишився лише на зображеннях.

 

Гуляючи затишними вуличками цього міста, половина якого складають приватні забудови, не раз ловиш себе на думці: ось тут – частинка Ужгорода, а таке я десь бачив у Мукачеві! Центр Стрия – це вілли початку і першої половини ХХ століття, чимало з яких і досі чудово збереглися.

 

На відміну від довоєнного Львова, де поляки та євреї суттєво переважали над українцями, у Стрию склалися три рівні паритетні національні групи. І хоча центр належав здебільшого євреям та полякам, зате передмістя були всуціль українськими. Чи треба дивуватися, що саме Стрий називають батьківщиною українського націоналізму, а Степан Бандера і досі є найпопулярнішим стриянином.

 

Про розмах тутешнього українського руху свідчить одна з найвеличніших споруд міста – Народний дім, урочисто відкритий 1 січня 1901 року. Гроші на нього збирали громадою. Архітектором був професор Політехніки Іван Левинський , за проектом якого споруджено знаменитий Львівський залізничний вокзал.

 

Споруда для українських громадських організацій і нині вражає красою, довершеністю та розмірами, а сто років тому вона була однією з найбільших у місті. У зовнішніх нішах чудові бюсти найвидатніших українських діячів – Шевченко, Котляревський, Лисенко, Федькович та Шашкевич, а на фасаді великими буквами чи не на всю стіну напис "Рускому народови". (Гарна ілюстрація для тих обмежених закарпатців, котрі думають, що були єдиними русинами у Всесвіті. На Закарпатті, до речі, жодного такого напису на будівлях не збереглося).

 

 

Тутешній український рух очолювали відомі люди, так звана "стрийська трійця". Першим був австро-угорським парламентарієм Євген Олесницький, котрого Іван Франко обрав прототипом головного героя свого роману "Перехресні стежки" Євгенія Рафаловича. У 1917 році ховав "хлопського" адвоката сам митрополит Андрей Шептицький. Свій приватний будинок Є.Олесницький заповів для українських організацій. І нині там розміщується чудовий краєзнавчий музей "Верховина", який за продуманістю експозиції утре носа навіть закарпатському краєзнавчому.  

 

Другим стрийським будителем був священик та композитор Остап Нижанківський, якого у 1919 році поляки розстріляли без суду та слідства. Третім -- священик Олекса Бобикевич. Оці троє видатних українців разом зі своїми однодумцями закрутили таке національне життя, що Стрий став прикладом для інших міст і містечок Галичини.

 

Чи треба дивуватися, що доля розпорядилася так, що саме в Стрию 3 вересня 1914 року дві з половиною тисячі українських юнаків присягнули в лавах щойно створеного Легіону Січових стрільців. Це була грандіозна подія в житті міста. На заклик про створення першого українського військового з’єднання відгукнулося 25 тисяч добровольців з усіх кутків Галичини та Буковини. Через те, що Львів був під загрозою захоплення російською армією, місце збору призначили у Стрию. Враховуючи, що місто тоді мало 30 тисяч населення, можна уявити собі, як там все розцвіло від вишиванок та синьо-жовтих прапорів.

 

Через брак амуніції цісарська влада дозволила набрати тільки дві з половиною тисячі вояків. Тому відбір був якнайприскіпливіший. По суті вояками стала тодішня "золота молодь", студенти вищих навчальних закладів та випускники гімназій. Тож недарма січові стрільці вкрили себе безсмертною славою і були найбоєздатнішою частиною протягом усіх визвольних змагань 1917-1920 років.  

 

Привселюдна присяга у Стрию першого українського війська, марші та цілодобові спілкування зі стриянами наклали величезний відбиток на стриян. Кажуть, що саме тут, у Стрию, у ці піднесені дні доброволець Гриць Трух склав пісню "Ой, у лузі червона калина похилилася", яка стала  стрілецьким гімном. На відкритих платформах січові стрільці рушили на короткі навчання на Закарпаття, а звідти – вже на фронт. На одній із платформ везли навіть бика, подарованого селянами Стрийщини для кухні. У дощові дні стрільці біля нього грілися.

 

Не дивно, що коли у листопаді 1918 року у Львові тривала збройні сутички за те, буде місто українським чи польським, у Стрию все вирішилося без пострілів. Тисяча озброєних українських добровольців під командуванням старшин і підхорунжих захопило всі найважливіші об’єкти міста. Австрійський полковник, комендант залоги у Стрию, підписав Акт передачі влади у місті, і відіп’явши шаблю, передав її керівникові місцевої Української національної ради Антону Герасимові. Так само вчинила і команда мадярського полку. Більше шести місяців у Стрию діяла легальна українська влада.

 

Ясна річ, що це наклало величезний відбиток на українське населення Стрия, яке складало його третину і мешкало дуже компактно. Треба ще й врахувати той факт, що довколишні села також були українськими. І коли Галичина опинилася у Польщі, яка проводила відверту антиукраїнську внутрішню політику, Стрий став одним із найбільших вогнищ українського націоналізму.

 

Родина Бандер мешкала в передмісті Лани, яке на 98% було українським. І хоча Степан Бандера народився в селі Угринів на Івано-Франківщині, його становлення відбувалося саме в Стрию. Адже звідси родом і його батько, греко-католицький священик, і його мати – теж донька греко-католицького священика. На Франківщину вони отримали скерування. Але після ранньої смерті матері, Степан повернувся до діда Андрія у Стрий, який, до слова, теж був греко-католицьким священиком. Тут він ходив до школи та "Руської бурси". Тут власне став тим, чиє ім’я перетворилося у легенду ще за життя. До речі, прізвище Бандера і досі побутує в Стрию.

 

Дивом збереглася сторічна садиба греко-католицького священика Андрія Бандери, де жив і виховувався малий Степан. Тепер там хочуть відкрити музей. Між іншим, у 60-тисячному місті -- п’ять музеїв! І ще декілька в процесі організації. 

 

Особливо вирізняється унікальний на всю Україну музей визвольної боротьби, створений у колишній сумнозвісній  стрийській тюрмі. Після велетенської пожежі наприкінці ХІХ століття цісарська влада протягом дев’яти років спорудила великий комплекс – окружний суд та в’язницю. За польських часів тут сиділо чимало українських патріотів – рідний брат Степана Бандери Василь, Лев Ребет, Теодор Охримович.

 

Але найкривавіші часи в’язниця пережила після 1939 року, коли Галичина перейшла до Радянського Союзу. Тисячі людей, свідомих українців, представників інтелігенції, пакувалися за грати цих глухих мурів. Тут сиділо і чимало закарпатців, утікачів до СРСР. Коли 22 червня 1941 року почалася війна з німцями, у в’язниці цілодобово працювали гучномовці та ревли мотори машин. А коли за кілька днів совєцька влада благополучно втекла, то рідним заарештованих відкрилося криваве побоїще, в яке перетворилося подвір’я стрийської тюрми. Замучено було всіх, чимало по-варварськи.

"Тут кожен сантиметр политий кров’ю", -- каже нам Зеновія Ханас, місцевий краєзнавець. Тюрма тут була аж до 1990 року. Останніми в’язнями були дівчата із дитячої колонії. А коли на вимогу громадськості почали розкопки, то віднайшли на подвір’ї ще 255 жертв 1941 року. Чимало з них -- із проламаними черепами. 

 

 

Тепер тут музей. Музей, який нікого не залишає байдужим. Музей-тюрма. Музей – яскраве свідчення "комуністичного раю". На жаль, єдиний в Україні. Бо якби таких було більше, то, напевно, ми би краще знали свою минувшину. І не вихваляли би те, чого слід соромитися – один із найжахливіших тоталітарних режимів.

 

Тож маючи таку непросту історію та тривалі національні традиції, цілком закономірним виглядає той факт, що саме Стрийська міська рада 1990 року першою в Україні прийняла рішення про підняття національного синьо-жовтого прапора.

 

Є в хроніці цього міста ще одна сторінка, яка теж уже стала історією. Адже за радянських часів Стрий був напівзакритим містом. Тут знаходилося чимало військових частин, в тому числі аеродром, який подейкують належав до трьох найбільших в СРСР. Офіцери, солдати, патрулі – звична картина на вулицях совєтського Стрия. Нині ми за два дні не побачили жодного військового. Стрий повертає собі славу міста на важливому перехресті, а значить – міста торгового, культурного, туристичного.

 

На міській мапі 1788 року зображено шість храмів. Нині їх ще більше. Кожен з них – цікавий своєю архітектурою і переповнений у неділю чи на світа. Релігійність – одна зі помітних рис стриян. Гасло "Бог і Україна!" цілком би підійшло для цього міста. Нині тут мешкають два єпископи. До речі, Стрийська єпархія Української греко-католицької церкви, яка охоплює кілька районів Львівщини, за кількістю вірників і храмів переважає греко-католиків усього Закарпаття.

 

Попри негоду, ми від’їжджали із цього міста із дуже світлими враженнями. Тепер на маршруті "Київ-Ужгород" є ще одна станція, яка будитиме приємні спогади про тінисті вулички із сецесійними віллами, шпилями готичних храмів, де моляться по-українськи, пам’ятником Степанові Бандері перед його гімназією та парканним написом, який я досі в Україні ніде не зустрічав: "Будь націоналістом!"…