Із щоденника Сергія Федаки. Жадан

Студентська і богемна публіка шаленіла. Сам Сергій нагадував якогось Кощія із радянських кіноказок. На блідому обличчі грали зелені, червоні і сині вогники рампи, а він все діставав із скрині вовка, з вовка - лисицю, з лисиці – зайця, з зайця - качку, з качки - голку, але голку не ламав, а колов нею слухачів. Вірші були ніби про Харків, а виявляється, що таки про Ужгород. Насправді між двома містами багато спільного, що і визначає нашу долю і ментальність. Харків лежить неподалік від східного кордону України, а Ужгород – на самісінькому західному.

Дивно, що Сергій в Ужгороді вперше. Але віримо, що не востаннє. Принаймні, обіцяв до кінця року дописати роман і презентувати його тут. Назвав Ужгород останнім обласним центром, в якому він ще не бував. Міг би назвати його просто останнім. Бодай у географічному сенсі. Натомість багато героїв його віршів тут однозначно бували. Його тексти – це затяжні балади, побудовані за принципом "дідка за ріпку, бабка за дідку..." Кінець там абсолютно умовний. Один вірш плавно перетікає в інший, бо усі вони – це суцільна мандрівка із нікуди у ніде. Був вірш про наркокур’єра, що бреде від відрогів Гіндукуша через Кавказ на Ростов-на-Дону, а відтак до Харкова. Було про трьохсот китайців, які ідуть до Будапешта.

Звісно, через Чоп, а може, й через Ужгород. Було про студентів, що конспектують лекції, забувши про закони контрацепції. Було про бандитів, що грабують обмінний пункт і не знають, куди далі подіти ці гроші. Остап Бендер з його золотим телям виявився безсмертним. Присутня на вечері київська письменниця Ярослава Литвин згадала, як у сауні якийсь крутелик хотів розкладати вогонь книжкою Ільфа і Петрова. Вона її вихопила, бо такі речі не повинні горіти. Як не згорає сам Остап, щоразу відроджуючись у нових іпостасях.

Одна з них – Жадан. Тоді Остапу не пощастило, бо від ішов через Дністер до Румунії. Якби ішов зараз через Ужгород до Угорщини, все могло би вдатися. За Сергієві вірші не дадуть Шевченківської премії, бо вони занадто реалістичні – про нашу національну економіку, побудовану на контрабанді, рейдерстві, наркобізнесі, маніпуляціях з газом і банкових аферах. Суспільство готове слухати правду про себе тільки добряче випивши.

Правді аплодують, але премії дають таки за квасний патріотизм. Правда, є у Сергія і патріотичні тексти. Тільки теж дуже своєрідні. Наприклад, монолог амстердамського парубка, котрий кляне гнилий Захід і вважає за еталон демократії Україну, бо тут такий бардак, що більшого і не буває. По текстах гасають менеджери середньої ланки, недовчені студенти і переучені дівчата з розважального бізнесу. Є трохи і про любов, але зовсім мало, бо її краще не описувати, а займатися нею. Слухаючи Сергія, заздрив Харкову і вболівав за рідне Закарпаття.

Скільки наших аналогічних тем так і лишилися нерозкритими! Первісне накопичення капіталу і нескінченні бандитські саги, котрі вже стали історією. Грибна епопея на Мараморощині, коли до Італії ганяли цілі каміони. У Сергія є вірш про галицьких жінок, що повертаються з Польщі, де продали самогон і накупили церковних атрибутів. Наші би написали трохи інакше.

Нардеп Олесь Доній, що організував приїзд Сергія, каже, що в Києві дуже погано знають закарпатську культуру. Вочевидь, він мав на увазі не "чічки-смерічки", які там посилено пропагують наші дядьки, а щось про хижацьке вирубування лісів, дерибан повеневих грошей, деіндустріалізацію, розвалені корівники і все таке інше, про що наші не пишуть.

Коли історик "сучукрліту" Закарпаття писатиме про нашу добу, він плюватиметься від нашої солодкої брехні. Тому приїзд Сергія корисний. Писати треба правду. А потім переховуватися, щоб не убили.

Теги: Сергій Жадан, вірші, поет, літературний

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати