Почім пуд бринзи із закарпатської полонини? (ФОТО)

Водій старенької "Ниви" додав газку, і ми - на найвищому в Україні Синевирському перевалі. Це серце закарпатської Верховини - край суворий, своєрідний. Перед нами, мовбито Везувій, - полонина Грабова. На півторакілометровій висоті - літнє пасовисько. Там літує 340 овець місцевих селян. Саме туди з головним полониньошом Міжгірського району Іваном Скунцем нам належить здійснити марш-стрибок. "Підкориш Грабову - значок "Юний турист СРСР", вважай, твій!"- пожартував колишній голова Міжгірської РДА Василь Дерич. У подумках налаштовуюсь до штурму, боязко озираю вершину. Втім, одного разу я був на полонині — сорок потів зійшло. Пропади та бринза!

Чи далеко до полонини? "Від підніжжя - добрих 10 км, - каже головний полониньош. — Відрахуєш по стежці п’ятнадцять поворотів, і ти — на місці!" Іван Миколайович критичним поглядом змірює з ніг до голови мої явно не вівчарські "габарити".

На ведмедя - з палицею!

Згадавши крилатий вислів мого друзяки Фукса "На вершину - як бики, до низу - як павуки!", перший підйом я взяв легко. Стежка в’ється над самою ущелиною. Пронизливо кричить сойка. Крутосхил за крутосхилом. Бувалий полониньош цей маршрут торує за дві з половиною години. Івану Миколайовичу, дізнаюсь, - 74 роки. Але, як казав класик, дідусь був "парубок моторний". Він - з діда-прадіда вівчар.

Його посада в буквальному смислі слова - "головний над всіма вівчарами". Й надто відповідальна. "Навіть більше, ніж перший секретар райкому партії, - жартує на ходу Іван Миколайович. - Адже нинішні вівчарі не тільки жентицю п’ють. Прикладуться до самогону, і тоді вже за вівчаря - вовк! Ото вже братик-вовчик повівчарить! А я несу пряму відповідальність за людських тварин. Сіроманці задрали двох овечок і цього року. Та це дрібниця. Бувало, вовки нищили вмить і по сотню овечок".

Коли відмотали кілометрів зо п’ять, піднявся вітер, похолодало. А колиби нема й нема. На часі було заспівати: "На високій полонині та вітер гуляє, гей-гей, вітер гуляє!.." Зігрів полониньош оповіддю про ведмедів. "Ой лихий цей звір , - подолавши черговий поворот, вигукнув мій супроводжувач, - як забереться в отару - не відженеш, допоки не вгамує голод!" Це було двадцять три роки тому. Полониньош піднявся на полонину вже вночі. Біля кошари - двоє вівчарів. Підпалили по кутах, як годиться, чотири ватри. Полониньош разом із собаками про всяк випадок оглянув місцевість. Біля лісу, подзвонюючи дзвіночками, паслися вівці, кози. Як раптом пронизливий крик: " Іване, ведмідь отару душить!"

Полониньош - до отари! А там - косолапий. Схопивши козу, звір давай тікати до лісу. Собаки, вівчарі - за ним! Піднявши каменюку, полониньош поцілив нею у ведмедя. О, що тут почалось! Залишивши тварину, звір накинувся на людей. Тоді вже довелось вибирати: або коза, або пропав! І вівчарі відступили. З палицею проти ведмедя - тільки в казках воюють! Розлючений ведмідь знову накинувся на козу, відкинув її на 10 метрів і, прихопивши з собою здобич, зник у гущавині.

...А колиби катма! За поворотом відкрилась панорама других гір. Згадався початок Шевченківського "Кавказу": "За горами гори хмарами обвиті…" "Проте ведмідь вовку - не рівня, - перебиває мої невеселі роздуми полониньош. - Той схопить одну тварину - і все. А вовк готовий перегризти усю отару. І нічого його не лякає: ані гавкіт собак, ані палаючі ватри!" Не менший ворог для вівчарів - громовиці. Полониньош пригадує, як 13 років тому від удару блискавки загинуло півсотні овечок, а його та вівчаря - тільки приглушило.

Токан із бринзою - це класно

Полониньош не вгамовується, править вівчарські байки, як з рогу достатку. І коли він згадав про бринзу, мені вже було несила: "Байками, Миколайовичу, не наїсися. Та де ж вже клята колиба?!" Миколайович на хвильку примовк, прислухався. Аж раптом за спиною — дзвін. Із білої хмарки, що ворушилась, наче в казці, висунулася голова чудовиська! У мене запаморочилося в голові. І ще одна. Ще - ціла отара! Ура, ми на місці! Аж раптом мене хтось хапає за ногу! Озираюсь - вовк! Я ледь не… того. " Ану, на місце! - гаркнув Іван Миколайович. — Це собаки, не лякайся!" Я перевів подих. А ось і жадана колиба. Оглядаю її й…розчаровуюсь.

Це аж ніяк не апартаменти готелю "Національний". І навіть не заклад для гульки. Кілька дерев’яних кілочків, покритих рубероїдом - і все. За спальні лантухи - гуні! Проте хіба вівчарям до сну? Повіки закриваєш, а вухами "стрижеш" - як заєць. Заснув - вовки усю отару винищать. Але найбільша несподіванка чатувала…біля казана! Допоки вівчарі Юрій Рябець і Тимофій Скунць розпалювали довкруж кошари ватри, ватаг Василь Стець готував токан. Приготовлений із кукурудзяного борошна, токаном смакували опришки Олекса Довбуш, Іван Пинтя, Микола Шугай. І були парубки ого-го!

До речі, Микола Шугай-розбійник, який був родом із сусідньої Колочави, коли на нього полювали чехословацькі жандарми, частенько переховувався й у вівчарів на полонині Грабовій. Токаном мене частували і румуни, і молдовани, і боснійці. Проте закарпатський - найсмачніший! Бо рідний. Приготовлений на овечому молоці та бринзі, він густіше від усіх інших, додасть сили і мертвому. " В нашого ватага, - нахвалює наїдки полониньош, - усім токанам токан. Візьмеш на палицю - піднімеш разом із казаном!" Сміємось, смакуємо бринзою, аж за вухами лящить. Подають підсмажену картоплю на салі з бринзою. Це фірмова страва вівчарів Грабової. Смакота! Вівчар наливає добре настояної жентиці. Зеленуватий напій чимось нагадує кумис. Жентицею лікують від важких вірусних хвороб. Особливо напій ефективний у червні, коли молоко містить максимум жирів.

Ніч на полонині

За розмовами непомітно підкралась ніч. Вівчарі розкладують ватри. Отара збилась ближче до вогнища. Вкутавшись кількома гунями, під мелодію сопілки намагаюсь заснути. Та марно - дзвіночки, що на шиї овець, калатають і калатають… Стулю очі, а в скронях - дзвін! Проснувся під ранок, коли вівчарі заганяли овець в окул - спеціальний вольєр. Вихід з нього тільки один - через струнгу. Це спеціальні ворота. За ними - вівчарі Юрій Рябець і Тимофій Скунць. Вони відловлюють овець і вдоюють. До речі, доїння овець - майже "ювелірна" справа. Це ж тобі не вим’я корови! Не кожен справиться. Бувало, що п’яні вівчарі при доїнні овець відривали вим’я. З отари 340 овець за раз вдоюють 7-8 відер молока.

Усе молоко іде на виготовлення сиру і вурди. Рецепти незмінні ще з часів Римської імперії. Ось полониньош заливає молоко у діжку. Додає до нього кляк - шлунковий сік ягняти. Заради нього тварин у віці 3-5 тижнів, допоки не споживають траву, ріжуть. У кляку міститься гормон пепсин. Завдяки йому швидко згортаються білки. І справді, через півгодини в молоці згустився сир. Полониньош від’єднав його від сироватки - неварки. Останню в казані варять на повільному вогні. Ще півгодини - і полониньош пригощає мене вурдою. Це щось середнє між сиром і творогом, тільки солодше.

Спускався я з полонини разом із туристами. Вони цікавились вівчарськими "екзотами". Наскільки охоплювало око, милувалися рододендронами, дзвіночками, арнікою та іншими квітами. Що тут скажеш - красота! Але тільки не для вівчарів. Аж занадто важка ця праця. Чи не тому нині в селі вівчаря не віднайти зі свічкою? Туристи навідуються сюди на кілька годин, а вівчарі - на все літо!

Нині у приватному секторі Міжгірщини утримують понад 11 тисяч овець. Але до показників у цій галузі навіть колгоспної доби ой як ще далеченько. Справді, гіркувата на смак бринза!

Теги: Міжгір’я, полонини, вівці, бринза, токан, овечий сир, фото, чабан, ватра

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати