Муза зірваних струн

Випущено двотомний довідник “Реабілітовані історією”.

Тепер же робоча група довідника видала третю книжку – “Криваві тіні Кремлю”, що містить літературні твори 17 закарпатців, репресованих гортіївським, гітлерівським та радянським режимами, а також біографічні нариси про цих письменників (автори статей – філологи та історики І.Хланта, Д.Федака, О.Довганич, В.Пагиря, О.Мишанич, В.Поп, С.Пойда, політв’язні П.Тракслер, І.Коршинський).

Не представлений у збірці Віталій Поліщук з Рахівщини, автор збірки “Пробуджена тиша”, який у сімдесяті був репресований, у вісімдесяті закінчив Літінститут у Москві, а зараз мешкає на Полтавщині – укладачі дізналися про нього лише наприкінці роботи над книжкою. Бракує у збірці і репресованого гортіївським режимом прозаїка і перекладача Андрія Ворона (1901-1962).

Долі авторів дуже різні. Серед них є як високопрофесійні письменники, що прийшли в літературу задовго до ув’язнення (В.Гренджа-Донський, Зореслав, А.Патрус-Карпатський), так і ті, хто почав по-справжньому писати у таборах чи вже вийшовши на волю. Окремо виділяється титанічна постать А.Волошина, котрий представлений у збірнику драмою “Князь Лаборець”.

Василя Гренджу-Донського ще у 1920-х роках за вірш “Розділили Україну поміж ворогів” чеський суд позбавив волі на три місяці. Потім гортіївський режим ув’язнив його у концтаборах Крива і Вор’юлопош. Далі мусив жити у Словаччині, справедливо остерігаючись арешту з боку радянських спецслужб. Він був зачинателем україномовної поезії на Закарпатті, тому представлений перш за все своїми віршами, а також уривками з надзвичайно інформативних спогадів та щоденника “Щастя і горе Карпатської України”.

Івана Ірлявського гітлерівці розстріляли у Бабиному Яру разом з іншими оунівцями. За короткого життя встиг видати кілька збірок, котрі, проте, стали взірцями модерної поезії Закарпаття.

Чимало закарпатців втекли від гортіївської окупації до СРСР, були там ув’язнені, потім воювали у лавах Чехословацького корпусу і залишилися жити на Пряшівщині. Серед них талановитий новеліст Юрко Боролич (1921-1973), літературознавець і критик, автор понад тридцяти наукових праць Ілля Волощук (1914-1998), патріарх української літератури Пряшівщини Федір Іванчов (нар. 1916). Останній, до речі, дотримуючись в юності русофільських поглядів, був противником Карпатської України. Був інтернований її владою до концтабору Думен під Раховим. Лишив свідчення про нього: “Жили ми дружно, годували нас майже досита, даючи тричі на день теплу страву. На роботу виганяли рідко. Лише за потребою для прочищення від снігу шосейної дороги. А в бараку, аби вбивати час, грали в карти і час від часу затягували “Сижу за решёткой в темнице сырой”...”. Як бачимо, у нормальних державах навіть пенітенціарна система людяна. Не так було, коли Ф.Іванчову довелося скуштувати сталінських таборів. “У жодному таборі немає щасливих людей” – писав потім у новелі “Доходяга”. Там розвіялося його москвофільство і народився український патріот. 1948 р. його звинуватили вже у сприянні бандерівцям і звільнили з прикордонної служби.

Василь Марко (В.Маркусь) 1942р. був ув’язнений гортіївцями у тюрмі Ковнер, 1944 р. брав участь у Мукачів-ському з’їзді возз’єднання, але вже 1945 р. мусив тікати на Захід, де стає відомим науковцем. Його поетична творчість була прологом до наукової.

Пряшівчанин Зореслав (Степан Сабол, 1909-2003) був ченцем Ужгородського монастиря, в’язнем гортіївського режиму, очолював Василіанський орден у Словаччині та протектораті Чехія і Моравія, 1948 р. втік від чекістів до Австрії, а 1950 р. – до США. Йому належать 250 статей, з 15 брошур, низку історико-церковних монографій. Понад вісімдесят років писав вірші.

Якби Зореслав не порятувався втечею, його доля склалася би, як у його старшого побратима отця Дмитра Поповича (1899-1968) – сталінські табори. У збірці він представлений своїми новелами народного життя та післятабірними віршами. Подібних до нього в’язнів сталінських таборів у книжці найбільше.

Андрій Патрус-Карпатський (1917-1980) був першим очільником письменницької спілки на Закарпатті, навіть написав поетичного листа Сталіну, та далі був репресований за надуманими звинуваченнями. До всього додалася особиста трагедія – дружина ув’язненого покинула його. Звільнений за Хрущова, змушений був виступити з рядом антинаціоналістичних публікацій, після чого зміг повернутися у літературу, видати кілька нових збірок, а все ж помер у Києві самотнім, майже у матеріальній скруті. У рукописі лишилося чимало табірних поезій, котрі тепер побачили світ. Зокрема, це 60 табірних сонетів, чотири поеми, низку інших віршів.

Іван Бігун (1922-2002) з Виноградівщини – автор віршів у народно-пісенному дусі, творець справжнього невольничого фольклору “синів вітру й степу”. І.Хланта записав і подав його твори – сповнені образами зранених птахів, відсутньої хати і невмирущого слова. Схожою є творчість Василя Скрипки (1926-2004) з Рахівщини, автора віршів про Гуцульську республіку, Крути, Красне Поле, поеми “Тернові вінці” про товаришів по боротьбі.

Софія Малильо з Воловеччини – жертва радянської шпигуноманії. Вона вчилася у гімназії під Пряшевим, 1945 р. школу перевели аж на терени Німеччини, невдовзі учениця повернулася додому, але була затаврована як німецька шпигунка і відсиділа за це десять років. Змогла дістати вищу освіту завдяки академіку І.Крип’якевичу, далі вчителювала по всій Україні. “І час педагогічної праці, – згадувала вона, – запам’ятався мені як друга каторга”. Лише 1999 р. змогла повернутися на Закарпаття, отримавши квартиру в Мукачеві. До поезії же повернулася 1990 р., підготувавши з того часу три збірки.

Федір Ньорба, репресований у сталінські часи за членство в ОУН, 1968 р. почав писати поему “Трагедія Карпатської України”. Відтак з’явилося чимало інших віршів, звернутих до побратимів і недругів.

Ярослав Тулайдан з Ясіня перший вірш написав 1947 р., коли до села привезли двох убитих бандерівців. Діла сам спізнав сталінські табори, першу збірку скомпонував тільки 2000 р.

Наймолодшим автором у збірці є Йосип Тереля – борець за легалізацію греко-католицької церкви, продовжувач традицій полемічної літератури XVI-XVII ст. Але у книжці він представлений віршами, присвяченими А.Волошину та іншим героям Карпатської України, побратимам по брежнєвським таборам.

Юрій Чорі був репресований за участь в антирадянській організації “Нескорена молодість”. З 1990-х видав понад тридцять книжок, в тому числі написаних чи задуманих ще в таборах. Одна з них – книжка-дослідження “Крик душі”, де вперше в крайовій літературі було зібрано й проаналізовано велику кількість творів-спогадів закарпатських репресованих. “Криваві тіні Кремлю” є фактично продовженням започаткованої Ю.Чорі традиції.

Попри всю несхожість авторів, все ж об’єднує цілий ряд спільних рис: незламне протистояння тоталітарному режиму, палка любов до великої України і своєї малої батьківщини, міцна укоріненість у фольклорі, трагічно-суворий оптимізм. Вони творили поезію опору. Вони врешті-решт перемогли (дехто – посмертно). Українську державу проголошено, вона робудовується, хоч і далеко не так, як їм мріялося. Тому вони знову звертаються до нас своїми творами, у яких вчуваємо і засторогу проти цілком реального відновлення старих державно-політичних схем, і надію на незворотність демократичних процесів.

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати