Закарпаття: У Ясіня є приватний музей із історією Гуцульщини в світлинах

Як наші хлопці мадярам колядували

Цьому приватному зібранню старожитностей могли би позаздрити най­­кращі крайові музеї. Старовинний гуцульський одяг, речі побуту, мисливські трофеї – це розмова про життя наших предків на години. Але найцікавіша в музеї унікальна колекція світлин. Сот­ні фотографій, датованих трьома останніми століттями, – справжня знахідка для людини, котра цікавиться історією свого краю.

"Отут, – підходить Едуард Федорович до стіни з фотографіями й показує на одну з них, – наш святий із Ясіня Алексій Кабалюк Карпаторуський. На цьому фото він ховає свою маму, а мою прапрабабку. А ось Гуцульська рада, дев’ятнадцятий рік".

Для патріотів-ясінянців Гуцульська республіка – тема, на котру вони готові говорити годинами. "У мого прадіда Івана було шестеро синів, і так доля закрутилася, що п’ятеро їх вернулося з фронту за одну ніч, – розказує далі Едуард Федорович. – Воювали в австро-угорській армії на різних фронтах. До речі, коли солдати верталися з фронтів, то нерідко, голод­ні й обдерті, вдавалися до мародерства. То наші хлопці швидко зібралися докупи й не давали їм розбишакувати. З них потім і виросли організовані загони, що відтак переросли у військо Гуцульської республіки".

Далі слухаємо коротку розповідь про найбільшу гордість ясінянців – свою республіку. Її проголосили, за давнім звичаєм, на віче у листопаді 1918 року. "Тоді у нас зібралося 3000 людей, – розказує, наче то було вчора, пан Едуард, – і вирішили, що не будуть підкорюватися нікому. Угорська влада одразу ж прислала сюди каральну експедицію – 620 чоловік. Але наші хлопці не дурні. Під маркою церковної коляди зайшли на вокзал, заколядували мадярам, заграли на трембітах. Поки ті слухали, напали з усіх боків і роззброїли карателів. Лиш один мадяр устиг раз вистрілити. А потім пустили їх на поїзд і сказали, аби їхали туди, звідки прийшли".

Далі був відомий похід на Сигіт, звільнення Рахова й Бичкова, запек­лі бої щойно організованої армії Гуцульської республіки з регулярним військом, зрештою – полон і наступ румунів. Так сказав би автор, коли б його спитали туристи. А з уст Едуарда Зелінського усе звучить по-іншому: "До Рахова ті румуни дійшли, а вже в Ясіня боялися заходити. У Білині й Квасах стояли засіки, і наші хлопці не збиралися нікого пропускати. Тоді Степан Клочурак прийшов до румунів і став просити, аби його вояків, що були полонені, відпустили. А румуни кажуть – беріть зброю і йдіть на Буг червоних бити. І під проводом Клочурака були сформовані сотні, які проявили себе великою хоробрістю в боях із Симоном Петлюрою".

Далі пан Едуард переходить до фото з іншої, не менш знаменної доби – Карпатської України. Показує світлини ясінянців, що були провідними політичними фігурами уряду Авґустина Волошина. Ось усе той же Степан Клочурак – тепер уже міністр сільського господарства й оборони, Микола Бандусяк – радник Президента Волошина, Дмитро Климпуш – головний командант Карпатської Січі.

Питаємо, звідки такі рідкісні й цікаві фото? "Люди самі несуть, – каже наш гід. – Оце товариство "Просвіти", всі вчені люди нашого села, "Руська народна читальня ім. О. Духновича". Це "Карпатська Січ" у Празі 1937 року. А тут знову Степан Степанович (Клочурак. – Авт.), на цій фотографії весілля його брата..."

Гуцульські смереки – на арабські канали

Далі – десятки нових фото. На них і видатні земляки, і прості ясінянці. Знамениті місцеві мисливці з трофеями, жінки-вишивальниці, бокораші. Останнє ремесло – ще одна гордість гуцулів.

"Нашу смереку везли аж у Саудівську Аравію, продавали її арабам для будівництва каналів, – дивує новиною співрозмовник. – Ті смеречники, які ми тепер бачимо навколо селища, були засаджені Австро-Угорською імперією для промислового вирощування. Дерево сплавляли Тисою, потім Дунаєм, а відтак Чорним морем баржами тягнули на Схід і продавали арабам".

Старожили пам’ятають, що транспортна система була збудована з мережі так званих гатей, якою сплавлявся ліс аж до Великого Бичкова. Там бокорашам платили за роботу. "Хлопці діставали золото за сплав, та й верталися додому, – каже Едуард Зелінський і по-гуцульськи хитро всміхається наступній думці. – Але сокирки мали наготовані, бо нерідко зазнавали нападів розбійників. Наливали їм побільше в корчмі, старалися ще в карти з ними пограти, аби золото виграти, а далі ще й по дорозі знали нападати. Були й суди з цього приводу. Наприклад, у Квасах напали на нашого хлопця, він не мав виходу, то й зарубав сокиров розбійника".

Платили у той час бокорашам дуже добре. Якщо чоловік відправив дарабу (пліт із зв’язаних обтесаних стовбурів), то вже півроку міг не працювати, йому вистачало заробленого, аби спокійно жити. Робота ця дуже добре оплачувалася, але була небезпечною.

"У таких заторах, – показує Едуард Федорович наступне фото з розтрощеними плотами на Тисі, – коли збивалися дараби, часто люди ламалися чи й убивалися на смерть. До речі, ця фотографія з 1870 року..."

Чимало цікавих історій про людей і події, зафіксовані на світлинах, залишилося поза цим матеріалом. Неможливо все розповісти. Треба приїхати до Ясіня, зупинитися в "Скіфському полюванні" й самому переконатися, скільки всього цікавого відбулося й нині відбувається у цьому селі, де горді гуцули й республіку створюють, і дараби Тисою сплавляють, і звіра б’ють, і музеї будують. Ну, і звісно, народжують нащадків, щоб "наші хлопці" не переводилися.

Теги: Ясіня, музей, історія, світлини, смерека, гуцули

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати