Колишній вчительці Ужгородської ЗОШ №9 Ніні Охріменко завтра виповнюється 80 років

Те, що вона народилася 19 травня, в День піонерії, дуже символічно.  Адже  старша піонервожата — це було її
покликанням і навіть стилем життя.  Походи,  гуртки за інтересами,  стінгазети і  збори, купа дітей, котрі постійно
крутилися навколо неї, — такі неспокійні  свята і будні вона щиро любила й досі згадує з приємністю.

Ніна Данилівна народилася на Київщині у селі Березань (тепер уже місто). її батько помер у 1933-му, на руках у мами залишилося семеро дітей (ще троє померли маленькими). Можна собі уявити, яким тяжким видалося життя родини. А тут іще воєнне лихоліття. їхній будинок згорів, як свічка. Після бомбування вилізли з окопу, а у вечірній темряві палає все село, ревуть корови, шум, тріск — словом, страшний суд. Довелося перебратися в тісну хату бабусі. Взагалі, війна забрала багатьох рідних: загинув єдиний брат, вдовами залишилися троє сестер. Склалося так, що старші діти пороз'їжджалися, і з хворою мамою-сер-дечницею залишилася Ніна. їй, школярці, доводилося самотужки обробляти ЗО соток городу, і тільки увечері, аж до півночі, при тьмяному світлі чадливої саморобної лампи (зі сплющеного патрона, наповненого гасом) готувала уроки. Могла, звичайно, мах-. нути на них рукою, але ж так хотілося вивчитися! Мама, як старша у багатодітній родині, свого часу за домашніми клопотами була позбавлена такої можливості й залишилася неписьменною, тому всіляко підтримувала доньку в прагненні отримати освіту.

Після школи дівчина вступила в учительський університет у Києві — на заочний факультет, паралельно працюючи в рідному селі піонервожатою. Закінчила його в 1952-му, коли чоловік тільки став студентом театрального вузу. На той час у них уже народилися дві донечки. Через 3 роки батько сімейства отримав направлення на роботу до Ужгорода,-і всі перебралися сюди. Поселили їх... у театрі. Окремої квартири не знайшлося, отож виділили крихітну кімнатку прямо, так би мовити, на робочому місці. Ніна Данилівна, сміючись, згадує, як директор заходив до них зі словами: "Я вас дуже прошу, тільки не варіть борщу!". Бо ж вона готувала смачний запашний український борщ, і його аромат розлітався по всьому театру. Правда, пожили там усього рік, потім перейшли до тісного вологого помешкання на вул. Духновича. Ніна Данилівна відразу по приїзді влаштувалася вожатою у 4-ту школу, яка тоді вважалася зразковою. У міськвно молоду жінку направили туди завдяки чудовій характеристиці, отриманій у Березансь-кій школі. Спочатку на новому місці було важко. Ніна Охріменко зізнається, що навіть боялася директорки: після села тут усі здавалися їй страшенно вченими і поважними. Але скоро новенька підняла дещо запущену піонерську роботу в школі на якісно новий рівень. Вона разом із дітьми створила піонерську кімнату, вишивала з ними і вирізала по дереву, організовувала різні заходи, проводила не те що не нудні, а просто захоплюючі піонерські збори — коротше кажучи, працювала, з душею. А походи? Теплої пори року мало не на кожні вихідні вибиралася з дітьми за місто, прихопивши і своїх двох. Бо в будні з донечками і поспілкуватися було ніколи — на роботі з ранку до вечора. У чоловіка репетиції розпочиналися об 11-й, тож доти він сидів з малечею, а потім вони залишалися самі — якось так сталося, що в садок не ходили. До речі, Василь Андрійович, із яким у любові й злагоді прожили аж до його смерті, із розумінням ставився до всепоглинаючої захопленості дружини школою, ба навіть сам долучався до цього: вів драматичний гурток, виряджався Дідом Морозом тощо. У СШ № 4 Ніна Данилівна трудилася 4 роки, і її самовіддану працю гідно оцінили: отримала значок кращого вожатого ЦК ВЛКСМ. Для неї це найвища нагорода. Про інші, отримані на педагогічній ниві, говорить без ентузіазму, мовляв, усіх нагороджували, то й мене. А цією — гордиться.

У 1960 році в родині Охріменків сталися приємні зміни — один із тодішніх режисерів театру виїхав із Закарпаття, а чоловікові виділили його затишну квартиру. Тоді ж викрилася СШ № 9, до якої перейшла Ніна Данилівна і затрималася там аж до пенсії. Не покидаючи улюбленого заняття "масовика-затійника", викладала українську мову, постійно мала класне керівництво, паралельно в 1973-му закінчила ще й Київський педагогічний інститут ім. Горького. Показуючи автору матеріалу фотографії майже півстолітньої давності, без запинки називала прізвища й імена колишніх вихованців, розповідала, хто з них куди виїхав і чим займається. Вчителька-ветеран занадто самокритично зізнається, що вважала свої знання недостатньо глибокими, бо здобувала їх у роки, коли й літературу нормальну дістати було годі, і доводилося тягнути тяжкий віз побутових клопотів. Саме тому 9-10 класи брати відмовлялася, хоч і пропонували. Але діти стверджували: після школи у них залишався саме той багаж знань, який давала вона, — настільки вкладала душу у підопічних, щиро любила їх і хотіла навчити.

Та й із понад 50 абітурієнтів, котрих готувала до вступу в університет, студентами стали всі.

Зараз Ніні Данилівні дуже важко пересуватися — від мами у спадок дісталося хворе серце, яке тримається тільки на ліках і фіззарядці (а її вранці й увечері робить в обов'язковому порядку). Проте невгамовна натура
колишньої піонервожатої бере своє: вона в активі спілки педагогів-ветеранів, котрих в Ужгороді є понад 700, організовує зустрічі з культурною профамою, в міру сил допомагає вирішувати проблеми екс-колег. "Я рада, коли можу випросити якусь копійчину, щоб допомогти хворим і немічним. І навіть маю добровільних помічників.

Так, поетеса Вікторія Шуліко зібрала серед своїх товаришів і передала нашій організації 900 грн. На загальній раді ми відібрали 18 старих учителів, у яких найбільші проблеми зі здоров'ям, і вручили їм по 50 грн. Які вони були щасливі! Я ж від цього — на десятому небі". А от що засмучує Ніну Охріменко, так це несправедливо забуті форми виховної роботи радянських часів. Невимовно сумує, що нема нині піонерських організацій, широкої мережі безкоштовних гуртків від спортивних до мистецьких, а полишені самі на себе діти по півдня проводять перед екранами телевізорів, де в усі фільми й передачі, незалежно від години трансляції, обов'язково втискують секс. "Мене аж трусить від обурення. Куди дивляться керівники каналів, адже в них теж є діти, онуки! А потім дивуються, чому нинішні підлітки з 11-12 років живуть дорослим життям", — висловлює наболіле жінка.

Утім, досить про сумне, бо загалом моя співбесідниця — людина дуже позитивно налаштована і світла, сенс її життя — творити добро. На день народження Ніна Данилівна очікує чимало гостей: тільки онуків має 5, правнуків — 4, а ще ж є численні подруги, родичі. (Цікава деталь: її старша сестра рано вийшла заміж і потім тричі народжувала одночасно зі своєю мамою, а один племінник виявився навіть старшим за тітку). Проте вчительці дуже хотілося б побачити і своїх учнів. Вона побивається, що коли востаннє спілкувалася з деякими із них, неправильно назвала номер домашнього телефону, отож зв'язок обірвався (Це легко виправити, оскільки відповідні координати є в редаки/і— авт.).

Ювілярів не прийнято вітати наперед, тому і ми не робитимемо цього. Тільки зауважимо: Ніна Охріменко — із тих, кого називають педагогом від Бога. Сподіваємося, що вихованці пам'ятають її так само добре, як вона їх, і вивідають учительку у вівторок.

Теги: Ужгород, ювілей, Ніна Охріменко, школа, вчителька

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати