Мати Олександра Гавроша пішла в монастир, а він 10 років не їздить на власній машині

Письменник Олександр Гаврош із Ужгорода написав книжки про земляків-закарпатців: силача Івана Фірцака та розбійника Григора Пинтю

Олександр сидить у саду на дачі київських приятелів. На лавку відставляє келих із сухим вином.

— Не думав, що писатиму. Перший в нашому роду здобув вищу освіту. Батько із села Порошкове Перечинського району. Там найбільша колонія волохів і циган у районі. Волохи — це така етнічна група, досить таємнича. У селі їх називають білі цигани. Триб життя в них схожий на циганський, а мова — діалект румунської.

Знаєш їхню мову?

— Хіба що пару фраз. Роми й волохи живуть відособлено. В їхній кут села чужі намагаються не ходити. Це може бути небезпечно.

Ти на цигана схожий.

— Ні, українець з діда-прадіда, — пригладжує цупке темне волосся, забране в косичку. — Хоч по батькові я Дюлович. У діда Юрка було троє синів: Василь, Іван. Поряд жило багато мадярів. Третього сина дід для різноманіття назвав мадярським ім’ям Дюла. Це щось типу ”вождь”, ”князь”. Угорці ображаються, що не вважаю себе їхнім.

Каже, віднайшов удома дідів військовий квиток.

— Там написано: був мінометником в угорській армії. Радянська влада діда не посадила, бо угорці під час Другої світової мобілізовували всіх закарпатців. Вони воювали абияк, за першої нагоди дезертирували. Дід по матері, також Юрко, мав лише чотири класи чеської школи, але очолив колгосп у рідному селі Дубрівка.

Тебе вабить сільське господарство?

— Батько брав там якусь дачу, але вона закинута. Я живу в Ужгороді в двокімнатній квартирі, маю велику бібліотеку. Батько працював зварювальником, фанатично любив книжки. У 45 років помер від інсульту. Мама Віра після цього пішла в монастир села Копашнево на Хустщині, вже років із 10. Зараз зветься матушкою Варварою.

Бачитеся?

— Раз на кілька місяців мама приїздить в Ужгород за пенсією. Коли йшла в монастир, брала благословення в нас із братом. За традицією, родичі мають відпустити. Ми із братом не заперечували.

З іншими родичами добрі стосунки?

— Так. Але трохи дивуються, що чоловік приїхав в село і весь день читає книжку. Там цінується праця, заробіток. От прозаїк Петро Ходанич робить у церкві іконостаси. А поет Петро Мідянка взагалі живе селянським життям у високогірному селі Широкий Луг. Їздив до нього на 40-річчя. Дивлюся: якась хижка. Думаю: ні, в такій навряд чи хто житиме. А дітки кричать з вулиці: ”Вуйку, вам туди!” Хаті понад 100 років. Дерев’яна. В одній кімнаті люди, у другій — курчата із квочкою. Пішли на ділянку, де Петро сіно заготовляє. Я ледве виліз, а він щодня ходить.

Торік ти видав книжку для дітей ”Іван Сила”.

— Це про знаменитого силача Івана Фірцака, котрого в народі звали Силою. За радянських часів він створив мандрівний силовий цирк. Приходив у село, бив у бубон: ”Сьогодні буде виступ, приходьте до клубу”. Йому це дозволяли. Згодом написав книжку про розбійника Григора Пинтю. Це наші герої! Десь у Німеччині про них уже понапридумували б комп’ютерних ігор, мультфільмів.

Минулий рік Гаврош провів у 41-річного брата Юрка в Одесі. Він — дрібний підприємець, продає побутову хімію й піротехніку на ринку Сьомий кілометр.

— Спілкувався чистою українською мовою, як і в Ужгороді. Діалект відходить, наші діти його вже не чують. Синові кажу: не кривляйся. Це лише інша форма української мови: угорські слова варош — місто, фінджя — кухоль, вадь — або.

Мрійливо згадує Закарпаття, потім Ужгород. Каже, у тещиному гаражі стоїть пристойне авто ”шкода”. Але за 10 років навіть не відкрив дверей гаража, бо є переконаним пішоходом.

Теги: Олександр Гаврош, письменник, поет, Ужгород

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати