Село музеїв

Станіслав Аржевітін в експозиції музею "Старе село"

Закарпатська Колочава, що на Міжгірщині — село, яке по праву можна назвати  родзинкою України або ж селом музеїв. Історія найбільшого на Закарпатті села та другої батьківщини запорізьких козаків і колись відомого у всій Європі опришка Миколи Шугая сповнена таємницями та цікавинками. Про деякі з них ми спробували дізнатися, навідавшись у Колочаву 3 травня на день села.

З Ужгорода до Колочави — близько 180 кілометрів, а з райцентру Міжгір’я — майже 30. За різними даними днями цьому селу виповнюється більше 700 років. В офіційних же документах воно згадується десь із початку ХVІІ століття.

У центрі найбільшого на Закарпатті села зауважуємо єдиний в Україні пам’ятник вівчарю. За кількасот метрів від нього біля старовинної дерев’яної церкви з ХVІ століття нас зустрічає Станіслав Аржевітін — уродженець Колочави та єдиний нардеп від Закарпаття, котрий найменше говорить і найбільше робить, особливо для своєї малої батьківщини.

Тут на подвір’ї храму сьогодні на знак примирення чеського та українського народів на території невеличкого чеського цвинтаря відкривають стеллу загиблому від рук опришка Шугая чеському жандарму Войтеху Кубіну. Для цього до Колочави приїхала делегація на чолі з двома градоначальниками у складі близько 50-70 чоловік з чотирьох чеських міст.

Відтак у центрі Колочави відкрили відреставрований обеліск майже двостам колочавцям, які загинули у роки Першої та Другої світових воєн.

Біля нього юнаки у формі УПА та дівчата в національному вбранні розгорнули  величезний, розміром у 125 квадратних метрів український прапор. Тут же відбулася історична подія потисли один одному руки колись воюючі в різних таборах ветерани радянської та австро-угорської армій. Зі сльозами на очах літні люди зізналися, що навіть тоді воювали не за Москву чи Угорщину, а за рідне село. Але, на жаль, ідеологи та фронтове начальство зробило їх ворогами. Місцевий люд каже,що для цих ветеранів війна закінчилася лише сьгодні...

Після урочистостей під проводом Станіслава Аржевітіна відправляємося на екскурсію музеями Колочави, яких налічується тут шість. Їхній „батько” Станіслав Михайлович каже, що у планах зробити в селі 10 музеїв.

Один біля одного розташовані два в одному музеї під назвою „Стара школа”. Тут у двох будівлях збережено стиль та побут (старі підручники, парти предмети побуту вчителів та учнів) чеської та радянської шкіл. Директор музею радянського періоду Василь Малета каже, що експонати для цього задуму збирали з усієї України, а для чеської школи привозили спеціальні підручники та предмети із-за кордону.
Окрім роботи гідом у колочавських музеях, цей літній чоловік дослідженню історії рідного села присвятив усе життя. Займається цим питанням і зараз у 77 років. Він називає Колочаву Верховинською Слобожанщиною, тобто вільною у минулому землею для поселення втікачів, яких за різних обставин гнала доля у Карпати.

— Прихід і поселення деяких українських козаків у наших горах відбувався після Полтавської битви 1709 року, невдалої для прихильників українського гетьмана Івана Мазепи, — каже Василь Дмитрович. — Другою такою подією була ліквідація Запорозької Січі 1776 року російською царицею Катериною ІІ. Цей високогірний край став для них землею порятунку і волі.

Попри все це, наразі Колочава відома у світі як край опришка Миколи Шугая та прибічника ОУН Івана Штаєра (про останнього одеська кінстудія вже зняла тут фільм „Колочавські повстанці”). Історія верховинського розбійника, змальованого у художньому творі чеським письменником Іваном Ольбрахтом (псевдонім Каміла Земана) й досі захоплює численних читачів. Цікаво, що цей письменник зараз більш популярний у нас, аніж у себе на батьківщині. За словами завідуючої музеєм Івана Ольбрахта в Колочаві Наталії Тумарець, уся справа в тому, що Каміл Земан був комуністом. Саме ідеологічні рамки у Чехії відсувають талановитого художника слова на другий план у літературі. І все ж таки, він має своїх шанувальників на батьківщині, які відвідують Колочаву. Туристи з сусідньої країни, передусім, ознайомлюються з експозицією музею свого земляка. Тут чимало цікавих документів, фотографій, унікальних речей, які розповідають про Івана Ольбрахта, його перебування у гірському селі тощо.

Та чи не найбільшу увагу привертає інший музей — „Старе село”. Він зрозташований під відкритим небом, на березі річки Чавка. Цей музей знаходиться на окраїні села серед мальовничої природи, з листяними та хвойними деревами.

Тут усе віє минувшиною: і оборіг сірого сіна, і огорожі та кам’яні доріжки, а біля кожної хати — господиня у вишиванці, біля деяких можна побачити і партизанів-повстанців... На території села навідуємося в старовинну кузню, де легіні колись під новий рік кували коханим дівчатам металеві серця. Кузня діє й донині, однак, бажаючих вражати коханих у селі майже немає... Наступна — хата угорського сільського жандарма, у якій його велосипед, старовинна уніформа австро-угорської доби, записник, та навіть підвальна камера для затриманих. Далі — хата місцевого жида, яких у селі до Другої світової війни було майжк 20%. Всередині — єврейський свічник, елементи одягу, меблі з єврейською символікою, дослідження про місцевих євреїв та список загиблих під час голокосту. У селі є й музей-церковно-приходська школа з давніми низенькими партами ризами дяка, різками, кухнею та кімнатою вчителя.
На черзі — спорудження у одній із старих хат, яких у музеї-селі 10-15, фрагмента давнього шинку. За словами Станіслава Аржевітіна, найближчим часом „Старе село” матиме власну дерев’яну церкву, міні-музей діючої вузькоколійки (паровоз для неї вже на ходу) та амфітеатр.

До розряду музеїв можна віднести й місцеву Святодухівську церкву, що у присілку Горб. Цей храм датується 1795 роком. Він був побудований у важкі часи голоду без жодного цвяха. Згідно з переказами, церква кілька разів переносилась. За Радянського Союзу тут діяв музей атеїзму, закритий зі здобуттям Україною незалежності, а з 2000 року, з утворенням історико-культурного центру „Колочава”, яке очолив місцевий педагог Василь Глеба, тут організовано храм-музей.

...На день села місцеве населення збирається в центрі на величезній галявині біля школи. Серед меканців Колочави переважають трударі, котрим сьогодні-завтра йти на заробітки в сусідню Чехію чи Росію. Однак, люди не втрачають на дію на те, що незабаром, коли їхнє село стане справжньою туристичною батьківщиною Закарпаття, вони вже не залишатимуть свої домівки у пошуках „далеких грошей”...

Теги: Колочава, Станіслав Аржевітін, музей

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати