Вік Коврей у свої 23 роки уже став візитівкою Ужгорода: хто не знає худенького юнака на велосипеді із синьо-жовтою хустиною на плечах?. Саме цей епатажний парубійко став організатором резонансних фестивалів "Березневі коти", "Екле", літературного об’єднання "Ротонда", альманаху "Карпатська саламандра" та ще з десяток абсолютно несподіваних акцій.
Нещодавно Вік здобув першу відзнаку у своєму житті – літературну премію "Дебют-2008" у номінації "проза". Останній його вчинок викликав здивування і повагу: на "Березневі коти-4" він пожертвував півтори тисячі гривень. Три четвертих із першої у житті премії. А поміж тим далі продовжує жити на скромну вчительську зарплату…
-- Отож звідки ти такий узявся?
-- Мене вихлюпнуло мальовниче старовинне містечко над Ужем, де гори відступають перед Панонією.
-- Романтичний початок…
-- Я все своє свідоме життя граюся в літературу! Чи то вона зі мною? Вже й не розбереш.
Схильність до епатажних виступів закарбувалася в пам’яті з раннього дитинства. Глядачами тоді були рідні мені люди. Добре, що атмосфера дозволяла: ми довгий час жили семеро в однокімнатній квартирі.
Із братом Василем у дописемний період утнули першу спільну книжечку. Це був самвидав ("Колобок") з усними варіаціями на тему відомої казки за нашими дитячими малюнками. По суті ідеальна, як на мене, жива книга, котра живе повноцінно тільки з автором.
Батько -- Дюла Людвікович – представляє робітничий клас (залізничник-водяник) з угорськомовної частини Виноградівщини, що біля заказника – "Юлівська гора". Там щоліта в дитинстві відпочивали разом із братами, пізнавали природу. Тоді набув першого досвіду українізації (а точніше тоді – переважно русифікації) закарпатських угорців. Мама -- Анна Іллівна (дівоче прізвище – Свида) – українка з Ужгорода, довгий час працювала вихователькою в дитсадку та трохи вчителювала.
-- Чому обрав українську філологію, адже хлопці туди майже не йдуть?
-- Через велику кількість дівчат! (Сміється – авт.). Насправді ж мама теж закінчила цей факультет. У шкільні роки навіть пробувала писати оповідання, то, напевно, від неї у мене потяг до літератури. Проте я збирався вступати на журналістику або на юридичний. Не склалося стати українським Кустуріцею (мріяв бути режисером фільмів, а наше культосвітнє училище пропонувало тільки режисера масових заходів). Зрештою, цим тепер і займаюся. (Усміхається – авт.). Зате відбувся як філолог-літератор.
-- Зі школи які оцінки приносив?
-- Добрі! Ніколи не був відмінником, але й не пас задніх – не було такого семестру, щоби я не отримував стипендію. Запам’ятався літгурток в УжНУ (керівник Наталя Вигодованець), на якому познайомився з Петром Мідянкою, про якого тоді вже багато різного чув, та літстудія "Джерело" при ЗОШ № 6 під керівництвом Христини Керити. В альманахах літстудії й публікувалися мої перші літературні спроби.
-- Що це за випадок із кафедрою "радянської літератури"?
-- На конкурсі виразного читання до ювілею УжНУ, я єдиний декламував власний текст, чим спровокував Надію Ференц організувати конкурс молодих літераторів-студентів. Нагороду отримали, ясна річ, не ми, вічні революціонери ( я, Андрій Любка, Валентин Кузан). На церемонії нагородження нам не дали навіть можливість висловитися.
Тоді й організувалося НЛО (неформальне літературне об’єднання) "Ротонда" (Горянська братія) – як об’єднання протестуючих юних митців. Наступного дня я вчинив диверсію-протест – приклеїв на дверях кафедри української літератури вивіску "Кафедра радянської літератури". Чомусь всі подумали, що це зробив Любка. Але вибачитися довелося мені, бо, не дай Боже, через таку витівку деякі викладачі інфаркт могли отримати. Але саме з цього часу веде своє літописання НЛО "Ротонда".
-- Чим ще згадуються студентські роки?
-- Двома великими коханнями! Останнє трохи не завалило мої п’ятирічні студії та досі успішно триває в моєму житті…
-- Як народилася ідея "Березневих котів"?
-- Ідея була моя. Любка тоді сидів за гратами у Білорусії і починав хворіти на зіркову недугу. На підтримку його поневірянь, відбувся еротлітвечір "Березневі коти" – небачене явище не тільки в УжНУ, а й на всьому Закарпатті. Виступало лише 6 письменників (з них -- двоє молодих) і виголосив промову Олег Хававчак "Еротика в мистецтві". Я вперше тоді ходив по партах у виготовлених по спецзамовленню капцях. Весело було! Тепер "Березневі коти" стали гарним фестом, але мені вже не цікаві. Я зреалізувався в них повністю та вдовольнив усі свої еротворчі амбіції.
-- Як оцінюєш літературну ситуацію на Закарпатті?
-- Як дуже перспективну. В нас є про що сказати Україні та світові! Петра Мідянки замало для такого колоритного краю. Думаю, можна вже говорити вже про закарпатський феномен. Якщо, звісно, ті, хто почали зараз творити, не спиняться на досягнутому.
-- У тебе двомовна родина. Чому ти прийшов саме до української літератури?
-- Так, родина -- багатомовна. Панівною між моїми батьками ще за совка стала російська. Але ні закарпатська говірка, ні українська, ні угорська мови не були чужими. Літературну українську вивчив у школі (попри наші з братом протести, в російськомовну школу нас батьки не віддали, за що їм велике дякую).
Перші літературні спроби були двомовними. Остаточно перейшов на українську після презентації альманаху "Пролісок" літстудії "Джерело", де, здається, Василь Вовчок розгромив твори однієї двомовної авторки. Я російськомовні тексти ніде не публікував, об’єктивно вважаючи їх слабшими за українські. Хоча дві пісні, написані мною тоді по-російськи, мені досі подобаються.
-- Твої враження від викладання української мови в угорському селі?
-- О! (Сміється –авт). Процитую Прохаська: "З цього могло би вийти декілька оповідань". ДУЖЕ ВАЖКО! Але виклики мене тільки стимулюють працювати над собою.
-- Чи маєш якихось авторитетів в літературі?
-- Подобається Мідянка, Жадан, ранній Тичина, Блок, Маяковський, Верлен. Список, звісно, доповнюється…
-- Чому пишеш своє ім’я Вік, а не Віктор?
-- Це нормальна світова форма скорочення імен Віктор, Вікентій. До речі, під час перепису населення брат записав себе до українців, а я себе -- до угорців. (А там поширена така форма звертання). Супротив на Вітю з’явився, коли деякі вчителі почали називати мене Віталіком. А вживання неповного імені, певно, приховує потаємне бажання залишатися дитиною.
-- Чого не вистачає закарпатській (або й ширше – українській) літературі?
-- Якісних прозаїків побільше б! Дивно, що ніхто з українських письменників ще не отримав Нобелівську премію. Це несправедливо. Світ ще слабо знає нашу літературу. Це сумно, але треба робити реальні кроки для її популяризації. Як це робить Андрухович, Забужко наприклад.
-- Які акції хотів би ще запровадити в Ужгороді?
-- Поживемо – побачимо. Хочеш розсмішити Бога – скажи йому про свої плани!
-- Твоя філософія життя?
-- За Кантом: "Зоряне небо над головою і моральний закон в мені". Та ще сковородинська "філософія серця", характерна ментальності всіх українців.
-- Яким бачиш своє майбутнє?
-- Кожен сам коваль свого щастя. Медитуватиму й далі Карпатами, вириваючись час від часу в мандри. Хочу побачити світ і, ясна річ, ТВОРИТИ!