Дорогою туди Михайло Воронич коротко розповів про село, що є - одним з найдавніших населених пунктів Закарпаття. Про Керецькі вперше згадується в 1389 році, коли воно разом з іншими селами Приборжавської долини було подароване угорським королем Ласло V Мукачівському замку. У 1463 році село одержав феодал Амбруш Довгай. Оскільки під час визвольної війни угорського народу під керівництвом Ференца ІІ Ракоці жителі Керецьок разом із власником земель теж вели боротьбу проти габсбурзького панування, то за це маєтки Довгая в 1708 році були конфісковані урядом Габсбургів, і село Керецьки перейшло у власність держави. У 1728 році його передали графу Шенборну.
Сьогодні Керецькі – самоврядна територія, де діють хлібопекарня, дільниця з і збору дикоростучих плодів і ягід, дільнична лікарня, ЗОШ, школа мистецтв, дошкільний дитячий заклад, Будинок культури тощо.
А тим часом у сільській раді вже чекали люди. Першими приймали жінок з дітьми та літніх людей. У кожного – своя проблема, яка й привела на зустріч із представниками органів місцевого самоврядування. У багатьох випадках йшлося про погіршення фінансового стану багатодітних сімей та матерів-одиночок, пенсіонерів, по яких найболючіше вдарила криза.
Порушували заявники й інші актуальні питання соціального характеру, а саме: щодо стану водопостачання та водовідведення сільської мережі (взяття на баланс районним КП водопостачання та водовідведення), продовження договорів оренди на сінокоси, які знаходяться за межами територіальної громади, сільськогосподарських транспортних засобів, котрі до цього працювали за тимчасовими талонами, відсутності приміщення для початкових класів сільської ЗОШ І-ІІІ та розширення площ дитсадка – понад 40 заяв на обліку стосовно зарахування маленьких односельців у дошкільний заклад, виділення коштів для проведення ремонту квартир для молодих спеціалістів - лікарів, неправильного нарахування земельного податку фермерському господарству ″Ранта″, який знаходиться на фіксованому податку та багато інших.
З усіх порушених питань дано відповідні доручення та направлено клопотання у вищі обласні інстанції.
– Треба ще частіше бувати на місцях, – підсумував Михайло Мартин, – більше спілкуватися безпосередньо з сільськими та селищними головами, громадами. Так, керівництво області робить це часто шляхом виїзних прийомів громадян, під час яких приймає на ходу відповідні рішення, допомагає людям та вивчає громадську думку з актуальних проблем життєзабезпечення області. Але, як показує досвід, треба робити це ще частіше. І тут, як на мене, повинні активізувати свою діяльність депутати всіх рівнів, працювати в закріплених самоврядних громадах. Тоді будемо мати чітку картину про настрої людей, про соціальний стан населених пунктів краю. Повинен сказати, що саме ті місцеві ради, які проявляють ініціативу – у виграшній позиції. Вони стараються узгоджувати плани з районними виконавчою та самоврядною владами, проводять спільні заходи, а це , у свою чергу, допомагає їм втілювати в життя очолюваних громад позитивні зміни як у виробничій, так і в соціальній сферах. Зрештою, не нами придумано, гуртом і робота спориться. Особливо, якщо базується на взаєморозумінні.