Давні закарпатські традиції святкування Великодня

Великдень, який ми за три дні празникуватимемо, – не тільки релігійне свято воскресіння Ісуса Христа. Це також свято оновлення природи, що ще за часів язичництва відзначалося в день весняного рівнодення. І поєднання двох духов­них світів – язичництва й християнства – до сьогодні збереглося у віруваннях і великодній обрядовості закарпатців. СЗ "Паланок" пригадав деякі з таких традицій.

За дві тисячі років кожен народ сформував свої способи вшанування Ісуса Христа, які перетворилися на освячені часом традиції святкування Великодня. Перший день страстного тижня, з якого починаються приготування до празникування – це  Страстний четвер, який ще називають Живним, або Чистим.

Здавна найменші діти зранку хо­дять до родичів і хресних батьків по "кукуци". Так раніше називали пампушки у вигляді символічничних пташок. Дарували також яблука, горіхи, випічку, нині ж переважно – різноманітні солодощі. Гроші бажано не давати, бо вони нагадують, що за 30 срібняків Юда зрадив Ісуса Христа.

У цей день на Закарпатті традиційно починають пекти паски. Також у Чистий четвер ґазди прибирають у хаті й господі, бо далі Страстна п’ятниця – день жалоби, коли не можна поратися на господарстві. Заборонено також співати й веселитися. Кажуть, той, хто сміється у Велику п’ятницю, проплаче цілий рік. Кульмінація цього дня – винесення плащаниці. Досі старші люди намагаються нічого не їсти, хоча дехто постить аж до самої неділі.

Субота – час готуватися до Великодньої святкової трапези й складати кошик. Крім узвичаєного набору, в кожному куточку Закарпаття, та зрештою і в кожній родині, додають у кіш щось своє. Скажімо, тістечка й пляшку вина, як на Мукачівщині. У Бороняві, на Хустщині, святять відвареного або засмаженого півня. Пов’язано це з тим, що він нібито першим усьому світу сповістив, що Син Божий воскрес із мертвих.

Проте вже нечасто можна побачити серед традиційного набору великоднього кошика наших ґаздинь випеченого баранчика, який є символом Ісуса Христа, ягнятка Божого. Ще не так давно люди вірили, що агнець гарантуватиме прихильність сил природи й оберігатиме їх від стихійного лиха. Коли кошик складений, час іти на всенощну службу. До ранку ніхто не має спати. Існує повір’я, що той, хто відсипається в таку велику ніч, проспить своє щастя.

Раненько, після служ­би, нарід чимдужче біжить додому. Вважається: хто як прибіжить – так у нього буде споритися господарство. Якщо в хаті є відданиця або парубок, намагаються бігти найшвидше. Хто перший буде вдома, той цього року знайде собі пару й побереться.

До Великодня кожен намагається придбати обновку. Ця традиція пов’язана з весною, оновленням, пробудженням при­роди. У закарпатських селах і містечках святкова понеділкова служба, після якої люди тричі обходять церкву з хоругвами – це  чудова можливість для дівчат і молодиць похизуватися новим убранням. Після служби традиційно відвідують хресних батьків, дідусів і бабусь, аби таким чином виявити їм свою повагу.

У Великодній понеділок безупинно б’ють у церковні дзвони. Раз у рік до цього може долучитися все парубоцтво. Адже хоч господарює на дзвіниці дзвонар, на Великодні свята зробити це може всяк охочий. А ще, коли на Паску постояти під дзвоном, здоров’я буде міцним цілий рік.

Великодній понеділок зветься Обливаним, або Поливаним. За традицією, хлопці обливають дівчат водою, нині ж часто користуються парфумами. Панночки можуть віддячити тим самим у вівторок. У гуцулів раніше парубок вів дів­чину, яка йому найбільше подобалася, до потічка або річки й поливав водою, аби була гарна й здорова, а вона йому за це давала писанку. Найбільше леґіні тішилися, коли яйце трощилося у дівчини за пазухою.

У всі три дні свят молодь традиційно йшла до церкви й гралася в усілякі ігри. Наприклад, на Хустщині "били блишки", на Рахівщині грали в "букурію" та "спускайтеся, вишні", нині ж радше подадуться на шашлики, тож граються хіба дітки.

Майже всі Великодні звичаї – це возвеличення життя, перемоги над смер­тю. Свято, напоєне радістю. Адже, навіть якщо хтось помирає на Великдень, уважається, що його щаслива душа піде просто до раю, бо того дня "небо отворене"...

Христос Воскрес!

 Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. Наприклад, що слово Великдень  (Великий День) з’явилося аж наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства. Повір’я каже, що "Великдень називається так тому, що в той час, коли Христос народився, сильно світило сонце й стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім зложити, аби був один тодішній. Тоді, було, як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу ввечері. А як розп’яли Христа – дні поменшали. Тепер тільки царські ворота в церкві стоять навстіж сім днів..."

Теги: Великдень, писанки, свято, культура, кошарка

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати