Шлях закарпатця Володимира Комана продовжує син, котрий виступає за ФК "Сампдорія"

– Як Ви захопилися футболом і коли вперше вирішили, що це на все життя?

 – Почалося в селі Чорноголові на Великоберезнщині, де я й народився. Спершу все було як у більшості сіль­ських хлопчаків: ганяли м’яча всюди – на пасовищах, шкільних майданчиках, просто на вулиці – і ледь не цілий день, аж до пізнього вечора. Серйозно ж почав займатися футболом, коли навчався в сьомому класі: вже тоді десь розумів, що, можливо, це не просто захоплення...

– Хто був тим першим тренером, який помітив іскру таланту?

– Першим тренером вважаю колишнього гравця ужгородського «Спартака» і «Верховини», а відтак дитячого тренера ужгородської СДЮШОР із футболу Степана Михайловича Асталоша. Саме він знайшов підхід до таких хлопчаків, як я, й заклав ази майстерності.

– Вас досить скоро забрали до столиці...

– Коли мав 15, надійшла пропози­ція і я майже без вагань вступив до республіканської спортивної школи при ки­їв­ському «Динамо». Займався в групі відомого футболіста й тренера, майстра спорту міжнародного класу, закарпатця Ференца Медведя. Спочатку виступав за юнаків, тоді за резервістів і основу київського «Динамо». Довелося короткий час пограти і з легендою динамівців, одним із найкращих футбо­ліс­тів того часу – самим Олегом Блохі­ним.

– У «Динамо» ви провели два сезони. Однак грати на високому рівні не дозволила травма. Як далі склалася до­ля?

– Після п’яти серйозних операцій на меніску не зміг скласти конкуренції в нападі тодішнім маститим виконавцям. Тож спершу повернувся в рідні краї й не пожалкував, адже провів п’ять хороших сезонів у «Закарпатті», забив більше трьох десятків голів. Спробував себе й у чернівецькій «Буковині», а також за кордоном – у Грузії та Угорщині.

– Піком вашої недовгої кар’­єри стали виступи за збірну УРСР на спартакіаді народів Радянського Союзу…

– Справді, тоді були хороші часи. 1983 року в нас зібралася потужна команда, навіть ще один закарпатець потрапив до збірної – Ярослав Лендєл. Однак мріючи про перемогу й маючи потенціал, ми посіли лише 4 місце – з пенальті у втішному фіналі поступилися збірній Москви.

– Чого забракло тоді для перемоги?

– Навіть не знаю. Напевне, фарту. Адже ми просто блискуче виступили в першому груповому турнірі. У трьох запланованих матчах здобули перемоги з чудовою різницею забитих і пропущених м’ячів – 11:1! Упевнено почали й півфінальні поєдинки групового етапу (по 4 команди, переможець виходив просто до фіналу, друге місце виводило на матч за третю сходинку). Обі­грали тоді збірну Білорусії (насухо – 3:0). Але другий матч зі збірною РСФСР склався невдало: за рівної гри ми пропустили гол, який і став вирішальним. Третій поєдинок ми також розгромно виграли – від ровесників із Молдавії – 4:1. Однак цього виявилося достатньо лише для змагання за третє місце, до фіналу пішли росіяни (до речі, поступилася там литовцям). За суперників у матчі за 3 місце ми мали москвичів. Основний час завершився внічию – 1:1. А влучнішими в серії пенальті були наші конкуренти. Тож ми за­лишилися без медалей...

– Усякий нападник переймається голами. А чи па­м’я­та­єте, коли засмучували суперників одразу двічі чи тричі за гру?

– Легко клепати хет-трики, коли гра­єш із командною, нижчою за класом і лігою (приміром, у товариських чи кубкових поєдинках). Однак забити бодай двічі рівному супернику – надзвичайно важко. Пам’ятаю значущий хет-трик у грі чемпіонату, коли виступав за «Закарпаття». Ми тоді приймали керченський «Океан», який був у турнірній таблиці вище від ужгородського ФК і добряче прогресував. Однак у рідних стінах ми каменя на камені від них не залишили – 5:0. Тричі відзначився саме я. До речі, того року (1988-го) ми, хоч і посіли 15 сходинку з 26 команд, зате щодо забитих голів опинилися на другому місці, настрілявши суперникам 74 м’ячі! Більше від нас у своєму активі мала тільки переможниця другої ліги чернівецька «Буковина». Я став одним із кращих бомбардирів «Закарпаття», записавши на свій рахунок 12 м’ячів. Ліпше за мене забивав лише Василь Мартиненко – 18.

– Ви ніколи не розлучалися з футболом. Як справи тепер?

– Тепер мій футбольний шлях продовжує син. Сподіваюся, йому випаде більше слави й успіхів. Головне, аби оминули прикрі травми...

Василь ГАДЖЕГА

Cтопами батька

Син ювіляра Володимир (до речі, дуже подібний на батька зовнішньо й манерою гри) також вирішив присвятити жи­ття футболу. Коман-молодший народився 16 березня 1989 року в Ужгороді. Невдовзі сім’я Команів переїхала до угорського міста Сомбатхей, де Володимир розпочав займатися футболом у школі команди «Халадаш». У 15 років Коман дебютував у другій угорській лізі. У «Халадаші» зіграв 25 матчів (3 голи). 2005 року перспективного гравця придбала італійська «Сампдорія». Коман дебютував у італійській серії «А» 7 квітня 2007 року. Володимир вийшов на заміну у матчі проти «Торіно». Загалом у лавах «Самп­дорії» Володимир Коман зіграв 4 поєдинки. Сезон 2008/2009 талановитий футболіст проводить в оренді (клуб серії В «Авеліно»). На жаль, Володимир Коман уже не зможе зіграти в національній збірній України. Футболіст прийняв угорське громадянство. На рахунку Володимира поєдинки за збірні Угорщини U-17 та U-19.

Теги: Закарпаття, футбол, Володимир Коман, Динамо, Сампдорія

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати