- Як ся маєте? Як там пан Василь? Ще воює? – мало не обіймав її під спантеличені погляди перехожих.
Але вона в мить потускніла.
- Помер наш тато. Вже більше півроку…
- Як помер? – не йняв я віри. Адже переглядаю всі газети, тож на таку інформацію обов’язково звернув би увагу.
Але вона похнюплено мовчала, отже це таки була правда. Ще кілька хвилин ми порозмовляли з невісткою Василя Рогача, (розмова після такої новини не клеїлася), а далі розбіглися у справах.
І цілий день потому я не мав в душі спокою. Не маю й тепер. Як таке можливо? Адже померла не просто людина з великої літери, не просто багатолітній в’язень сталінських таборів, не просто кавалер державних і громадських нагород. Василь Рогач 15 років очолював Закарпатське товариство політв’язнів і репресованих. Очолював від початку його виникнення.
Він -- наймолодший брат Івана та Ганнусі Рогачів, розстріляних гітлерівцями в Бабиному Яру. Самого Василя енкаведисти забрали просто зі шкільної парти. Він навіть не встиг скласти випускні іспити. Забрали за те, що знайшли при обшуці Шевченка і Гренджу-Донського, виданого не в СРСР. Насправді ж йшлося про знищення української свідомої інтелігенції.
Спогади Василя Рогача «Щастя в боротьбі» за художнім рівнем та емоційною напругою перевершує все те, що писалося офіційними закарпатськими письменниками. Їх видано не тільки українською, але й англійською. Наші спілчани про таке можуть тільки помріяти.
Кожен із цих фактів заслуговує на те, щоби про смерть цієї неординарної особистості згадати на перших сторінках крайових часописів. Ба ні, там переливатимуть з пустого в порожнє про парламент, коаліцію, вибори та іншу суєту, не варту й ломаного шеляга.
Зате за кілька тижнів усі будуть голосно галайкати, як ми шануємо Карпатську Україну та її мужніх сподвижників. Натомість смерть брата секретаря Августина Волошина ніхто й не помітив…