Колочава — погляд із села у Всесвіт

Перша книга — «Шугаї» — присвячена останньому опришку Карпат Миколі Сюгаю (Миколі Шугаю), друга — «Релігія» — світочам колочавського релігійного життя. Як розповів автор книги — Станіслав Аржевітін, наступна книга буде про шкільне життя села.

Коли береш у руки масивний том десятитомної епопеї, відчуваєш певну недовіру. Ну що можна написати про одне село? Де ті події, що можуть зацікавити дослідника тектонічних зрушень у долях людей?

Проте недовіра змінюється цікавістю, щойно розкриваєш книгу. Перед тобою справжні документи. Серед унікальних — рукопис колочавського дяка Івана Лугоша, датований 1747 роком. Не менше зацікавлює звичайна довідка від чехословацького чиновника за 1931 рік, якою окружного начальника інформують, як проходило святкування дня народження президента Масарика в Колочаві. Допитливий чиновник окремо повідомляє деталі святкування в народній руській школі, в єврейській молитовні, греко-католицькій школі, інших закладах села.

Поруч без коментарю наводиться й інший документ, який пішов у центр, — рапорт командира жандармської станції. Всевидюче око служивого дивилося на навколишній світ більш уважно. Його соколиний погляд розгледів чимало цікавих деталей, не побачених простим чехословацьким чиновником: «У богослужіннях, що їх відправляли в християнських церквах, узяла участь незначна частина місцевого населення. Участь школярів було обов’язкова.

На всіх державних і церковних спорудах було вивішено дер­жавні прапори. Українські прапори ніде вивішені не були».

Закарпаття одвіку було багатонаціональним і поліконфесійним регіоном. Католицька Австро-Угорщина, котра тут правила найдовше, проводила дер­жавну політику, спрямовану на покатоличення місцевого населення та його мадяризацію. І хоча русини потрапили в жорна між католиками і протестантами, які вели війни за владу між собою і за вплив на православних, вони зуміли зберегти і свою національну ідентичність, і віру предків. На цьому шляху їм довелося проявити неабияку волю й завзяття. Коли володарка Ужгородського замку А.Другет переконалася в тому, що мирним шляхом замиритися не вдасться, вона розіслала православним священикам листа з вимогою з’явитися 24 квітня 1646 року в Ужгородський замок, куди було також запрошено угорського католицького єпископа Якушича і ченців-єзуїтів.

Це був хитрий план обманом і насильством нав’язати релігійну унію згори. У середньовічній Європі було не до сентиментів — ослушників тоді повсюдно саджали на палі, привселюдно спалювали на вогнищах. Це були масові народні забави, які не викликали протестів і навіть приваблювали звідусіль тисячі людей.

І все ж таки, попри цілковиту залежність православного духівництва від володарки замку, із тисячі священиків у призначений день до Ужгорода прибули тільки... 63. Це були ті, хто погодився на унію, аби поліпшити своє не надто добре економічне становище. Однак віряни не прийняли такого рішення і назвали їх зрадниками.

У цій історичній сазі є все — і драма окремих людей, і велич жителів села. Завдяки тому, що автор для свого дослідження сміливо обрав такий крихітний масштаб, відбувається диво — ти починаєш відчувати себе співучасником історичного процесу, співпереживати, краще розуміти проблеми своїх предків.

Прочитавши книгу, погоджуєшся з професором Михайлом Болдижаром: «У книзі С.Аржевітін досліджує історію рідного краю, робить глибокий аналіз церковно-міжконфесійних та міжетнічних релігійних стосунків одного з найбільших сіл не лише на Мараморощині, а й у всьому Закарпатті, — селі Колочава, відомому не лише опришківщиною, а й оригінальними міжконфесійними стосунками на Верховині».

Теги: Закарпаття, Колочава, історія, книга

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати