Дорога до вічності вимагає болю. Памяті священика Івана Чейпеша

Іван Чейпеш народився 5 жовтня 1918 року в с. Королево Виноградівського району в сім’ї залізничника Івана Чейпеша і Анни Громовчук. Після успішного навчання в початковій школі поступив до Хустської гімназії, а потім навчався в Ужгородській духовній семінарії. 12 липня 1943 року владика д-р Микола Дудаш висвятив його на священика. З 1943 по 1947 рік працював парохом у с. Підполоззя Воловецького району. В 1947 році владика Теодор Ромжа на прохання віруючих Волосянки переводить отця Івана парохом у це село.

Він працював зранку до вечора, намагався встигнути всюди, оскільки обслуговував ще два села — Луг і Верховина Бистра. Там навчав релігії, готував віруючих та їхніх дітей до сповіді, до коляд. Багато в церковних справах допомагала йому дружина Марія Іванчо. Отець Іван часто з віруючими ходив пішки до Мукачева. До приходу о. Івана Чейпеша в селі ходили колядники і один чоловік був одягнений у чорта. О. Іван заборонив таку диявольську традицію. Ця заборона залишилася по сьогоднішній день. У цьому є заслуга і сьогоднішніх жителів Волосянки. Мало серед них людей, які б добре пам’ятали о. Івана Чейпеша. Але маємо можливість навести спогади людей, які ще, слава Богу, живі і вдячним згадують свого пароха.

Михайло Михайлович Олень (пенсіонер):
— Проповідь о. Івана сповнювала психологічним, духовним і моральним зарядом віруючих на весь тиждень. На дорозі він вітався «Слава Ісусу Христу» навіть з маленькими дітьми.

Станіслав Степанович Крайникович (пенсіонер):
— Це була людина від Бога, порядна і глибоко духовна. Коли в церкві о. Іван говорив проповідь, люди плакали від радості. А о. Іван після своїх проповідей був просто знесилений. Він віддавав себе до кінця, тільки щоб слово Боже дійшло до кожної людини.

Василь Петрович Капарник (пенсіонер):
— До приходу у Волосянку о. Івана Чейпеша колядники з бетлегемом ходили тільки по заможних родинах. А о. Іван організував так, щоби кожна сім’я, кожна домівка змогла прийняти коляду і побачити бетлегем. Отець Іван ніколи не просив грошей за похорон, вінчання, хрещення.

Марія Іванівна Повханич (пенсіонерка):
— Отець Іван жив у нас два роки. Я ходила до школи з його старшою донькою Надійкою. Це була мила, приємна, розумна дівчинка. Та й уся сім’я у них була вихована, скромна. В очах о. Івана люди постійно бачили радість і правду. Моя родина поважала о. Івана і його сім’ю. Один рік Чейпеші жили у Марії Халахан, яка вже померла. З цієї хати і забрали о. Івана працівники КДБ, навіть не дозволили попрощатися з батьком Марії Іванівни. Батько тоді сказав: «Отче Іване, на кого ви залишаєте свою дружину і чотирьох дітей?». А священик відповів: «На Бога». «На Бога! — люто вигукнув працівник КДБ, — как это? Это ж не возможно!». Він не міг зрозуміти слова Ісуса Христа: «Хто в мене вірує, той навіть мертвий воскресне». Марія Іванівна Повханич — уже старенька бабуся, але забути людину, яка віддала життя за Господа, не може.

Сорок або п’ятдесят разів отця Івана викликали у Великоберезнянське відділення КДБ, де пропонували підписати відозву про перехід на російське православ’я. Не погодився — забрали ключі від церкви, наказали вибратися з фари і заборонили виконувати душпастирську роботу. Не зглянулись і над його чотирма дітьми. Отця Івана нікуди не хотіли приймати на роботу, і тому йому доводилося заробляти на хліб вантажником у Лузі.

14 серпня 1950 року його заарештували, засудили на 25 років позбавлення волі. Його було вивезено в табори ГУЛАГу, де він важко працював у шахті № 29 міста Воркути. Навіть у таборі отець Іван таємно, ночами в бараці відправляє Служби Божі, сповідає…

Через нелюдські умови праці в’язні табору повстали і висунули вимогу переглянути їхні справи, сподіваючись, що після смерті Сталіна і Берії щось зміниться. Але з бунтарями розправилися, багатьох розстріляли. Серед них був і отець Іван Чейпеш. Йому завдали сім вогнепальних ран. 5 серпня 1953 року, у свої молоді 35 років і в десятилітній ювілей свого душпастирства, о. Іван Чейпеш відійшов у вічність. Дружина зверталася у різні установи, щоб довідатись про причину смерті чоловіка, проте отримувала тільки відписки: «Умер от упадка сердечной деятельности». Тоді вона написала у Воркуту, звідки отримала такий документ: «Чейпеш І.І. був убитий при ліквідуванні масових безпорядків 5 серпня 1953 року у Воркуті. Похований на кладовищі табірного відділення № 10, номер могили А-73».

У зв’язку з тим, що у діях І. Чейпеша відсутній склад злочину, він був реабілітований 24 лютого 1992 року.

Дружина священика працювала вчителькою, а комуністичний режим її виключив зі школи. Проте родині Чейпешів допомагали люди. Михайло Марисяк дав їм корову. Марія Чейпеш не забувала людяності своїх добродіїв: Оленя, Павлика, Куклишина, Бучака, Ряшка, Дзьоголіля, Беренця, Сомуся, Дужаря та інших. Вони дбали про сіно і дрова для родини і тим самим наражалися на велику небезпеку. Адже за таку допомогу КДБ наказувало дуже суворо.

Дорога до вічного життя важка і терниста. Вона вимагає великого фізичного і духовного болю. Такою була дорога о. Івана Чейпеша. Ми пам’ятаємо про це.

Теги: суд, Закарпаття, Мукачево, Ужгород, священик, отець, КДБ, ГУЛАГ

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати