Попри те, що в обласному центрі Закарпаття мов гриби ростуть надсучасні торговельно-розважально-житлові комплекси, тут через бездіяльність міських чиновників залишається чимало «експонатів», які ганьблять Ужгород. Один із них — багатоквартирний будинок на вулиці Грушевського, 23, у якому люди вже майже століття живуть без газу, каналізації, а подекуди й без електроенергії…
“Нашому «бараку» (так жителі називають свій будинок) вже майже сто років, а то й більше, - розповідає Людвіг Балог, який живе в одній із комірчин на Грушевського, 23. - Я тут виріс, прожив сорок років. З радянських часів і до сьогодні нам обіцяють гідне житло. Час іде, змінюються представники міської ради, а ми як жили у бараку, так і живемо…”.
Власне, будинок на Грушевського, 23, це - одноповерхова продовгувата будівля, схожа швидше на казарму або якийсь хлів. Навколо неї - купи залишків вікон та іншої деревини, якою мешканці будинку обігрівають свої оселі. Бо ж електроенергія тут є не у всіх. Подекуди її відімкнули за борги. А воду усі жителі набирають з однієї труби, що розташована надворі. Тут живуть 15 сімей ужгородців, серед яких немає ні бомжів, ні ромів…
Ще одна мешканка барака, Юліана Балаж, розповідає, що цю споруду звели за часів Чехословаччини як конюшню. Потім тут були казарми, згодом гуртожиток м’ясокомбінату. Аби показати жахливі умови проживання в “бараку”, Людвіг Балог пропонує зайти у його квартиру. Всередині і справді сумна картина: плісняві від вологості стіни створюють у помешканні жахливий сморід. На 10-ти квадратних метрах тут і кухня, і спальня, і ванна, розділені висячими простирадлами, які служать дверима. Стеля майже висить. Одна стіна тріснута. Це - наслідок удару стріли крана, який будував поруч із будинком торгово-житловий комплекс.
Бійці «Беркута» виштовхали 15 сімей з дітьми просто на вулицю
Три роки тому на місці п’ятиповерхового комплексу, який тепер затуляє мешканцям бараку світ Божий, стояв ще один такий же багатоквартирний будинок, каже Сергій Шендер, котрий теж живе тут в одній із комірчин. “Аби звести цю споруду, - вказує на п’ятиповерхівку пан Сергій, - приїхало шість УАЗів з бійцями «Беркута», озброєними автоматами. Вони просто виштовхали близько 15 сімей на вулицю. А за кілька годин з будинку залишилися руїни. Тоді майже всі вони з маленькими діточками змайстрували собі такий-сякий дах з картону, а згодом пішли по світу, хто куди...”. Цей же чоловік розповів, що кілька років тому до них у барак навідалися київські бізнесмени і запропонували людям перейти зі своїх помешкань у нормальні квартири з усіма зручностями. Всі в один голос погодилися. Але потім, коли ті ж бізнесмени повернулися із розмови з мером про вартість землі, на якій розташований будинок, то були шоковані. Градоначальник запросив суму, що у кілька разів перевищувала вартість двадцяти двокімнатних квартир…
Квартири дісталися… міліціонерам?
Насправді, за словами мешканців барака, за їхні комірчини вже давно отримано добротні квартири. Проте без їхнього відома. Люди розповідають, що в кінці 80-х в обидва будинки, нікого не попередивши, прописали не один десяток міліціонерів. Вони й отримали хороше житло, а люди як жили в хлівах, так і живуть. Причому коли в когось із бараку народжується дитина або хтось одружується, то чиновники всіляко відмовляють людям у прописці. Мовляв, за адресою, яку ви вказуєте, розташована… клумба з квітами, а вашого будинку немає. До прикладу, жителька цього будинку Марія Скрипич мешкає тут уже 58-й рік, має 30-річного сина, котрий би хотів одружитися, та от жінку нема куди привести.
Якщо подивитися на генплан Ужгорода, то на вулиці Грушевського за тією адресою, де стоїть будинок, зазначено квіткову алею. Тобто, на думку чиновників, 15 сімей ужгородців просто не існує, або ж живуть вони серед квітів. Насправді ж, стверджують жителі барака, керівництво міста притримує судний день їхнього будинку до того часу, поки не з’явиться грошовитий покупець землі, на якій він розташований. А відтак - усіх мешканців будинку на Грушевського, 23, просто викинуть на вулицю, може, й серед зими, як і їхніх колишніх сусідів…