Володимир Тарасюк: "Думав, що, вивчившись на інженера-механіка, працюватиму в рідному колгоспі… А став журналістом"

Вплив “володаря миру” виявився в умінні власноруч будувати свою долю. Він сам колись вирішив, що неодмінно стане журналістом. І досяг цього. Причому нині знаний не лише як майстер пера, а й науковець та громадський активіст. Секретар Закарпатської облорганізації НСЖУ, член виконкому обласного відділення НОК України, заступник голови Асоціації спортивних журналістів Закарпаття, доцент кафедри журналістики, редактор студентського видання “Погляд”, ведучий телепрограми “Спортивний сектор”, переможець Всеукраїнського конкурсу серед спортивних журналістів, до цього близько півсотні грамот, медалі та призи за різні успіхи — його теперішній послужний список. А Святий Микола став для нього прикладом відданого служіння людям, з ним і звіряє свої вчинки.

Цими днями Володимир Тарасюк, котрий з “Ужгородом” майже з дня заснування, подолав 40-річний рубіж. З цієї нагоди ми вирішили поспілкуватися з улюбленим колегою на “Суботніх зустрічах” і “випробувати” його в новій для нього ролі — досі інтерв’ю доводилося брати йому, а нині він відповідає на наші запитання.

— То як почуваєшся в ролі інтерв’юйованого?

— Ця роль для мене незвична, і почуваюся трохи ніяково, оскільки сам звик брати інтерв’ю.

— А скільки ти їх узяв?

— Ой, навіть важко порахувати. Сотні щонайменше, бо активною журналістикою зайнявся ще будучи студентом.

— Своє перше інтерв’ю пам’ятаєш?

— Радше одне з перших. Це було під час практики в районній газеті 1990 року. Пригадую, розмовляв тоді з начальником районної міліції й, зокрема, ставив запитання, чи брала участь міліція в розгоні несанкціонованих мітингів. Тоді, на зорі гласності, ще мало хто в глибинці наважувався питати про подібні речі. На мій погляд, те інтерв’ю мені вдалося, за нього навіть отримав премію як за кращий матеріал у газеті. Звісно, то був студентський витвір, і він мав огріхи. А з кожним наступним набивав руку й отримував справжнє задоволення від спілкування з різними людьми. Так, у моєму доробку інтерв’ю з режисером театру імені Євгенія Вахтангова Марком Байрахом, матір’ю Тараса Петриненка народною артисткою СРСР Діаною Петриненко, олімпійським чемпіоном баскетболістом Олександром Волковим та багатьма іншими знаковими постатями. Хоча, зізнаюся, справжню творчу насолоду відчував не в цьому жанрі.

— А в якому?

— Дуже комфортно почуваюся при написанні статті та кореспонденції. Люблю репортажну журналістику і радо беруся до неї, якщо є хороша тема. На жаль, нині через брак часу репортажів пишу мало. А коли починав, вправлявся в них, а особливо полюбляв фоторепортажі.

— До речі, як ти прийшов у журналістику?

— Оскільки я родом із села (народився в Горбакові на Рівненщині), а отже, робота в полі була мені добре знайома, завжди думав, що, вивчившись на інженера-механіка, як старший брат, працюватиму в рідному колгоспі. Тим паче, вже мав досвід роботи комбайнером.

— Як так?

— Мій батько був помічником бригадира тракторної бригади і влітку, у жнива, завжди брав мене із собою в поле. Тож із 4 класу я вже вмів керувати трактором, а з 7-го на ньому мені взагалі довіряли пресувати солому. Як підріс, вирішив стати помічником комбайнера. Спочатку мене не хотіли брати, бо ще не мав 16-ти, але я таки наполяг на своєму. Коли почав працювати на комбайні, зрозумів, наскільки важка ця робота: за тонну зібраного збіжжя платили копійки. А бувало, за день намолочували тільки по 2—3 тонни зерна, бо комбайн виходив із ладу чи псувалася погода. Коли й заробиш, то від зорі до зорі на пекучому сонці вибути — теж несолодко.

А захоплення журналістикою прийшло цілком випадково. В класі 4-му я склав кросворд, учитель його схвалив і порекомендував віднести до районки. Там кросворд спочатку попросили доопрацювати, бо він був несиметричної форми і я в ньому використав абревіатуру (тоді цього робити не дозволялося), а потім опублікували й запропонували дописувати про шкільне життя… І пішло. Став активним робсількором. А коли закінчував школу, мій куратор — редактор відділу порекомендував мені вступати на журналістику. Трохи вагався і зрештою вирішив, що йду на журфак. Слід було визначитися: вступати у Львові чи в Києві. З цього приводу зібралася сімейна рада. Брат визвався везти мене на Київ — “там у мене теща, буде де зупинитися”. У Львові обіцяв підтримку і в разі потреби певне “сприяння” кореспондент нашої районки, колишній випускник львівської журналістики. На що батько сказав: “Сину, якщо ти закінчив школу із золотою медаллю і збираєшся вступати за гроші, то нб тобі гроші на книжку і залишайся в селі”. Це на мене вплинуло, і я сказав, що вступатиму до Київського університету.

— А не боязко було сільському хлопцеві податися до столиці на дуже серйозний і такий популярний факультет?

— Ні. Впевненості додавали золота медаль, підтверджена знаннями, і кількарічна співпраця з газетою. Правда, сказати, що вступив легко, не можу, бо на одне місце претендувало 8 чоловік. (Це був рік Чорнобильської катастрофи, і гадалося, що конкурсу не буде, а тут таке). “Легкість” полягала хіба в тому, що замість 3 іспитів уклався в 2 — пройшов за 9-бальною системою. Твір написав на “4” (тоді за нього всього кілька абітурієнтів отримали “відмінно”), а суспільствознавство склав на “5”. Згодом виявилося, що серед студентів було лише кілька вихідців із села, решта — діти партійних працівників, відомих письменників, журналістів. Тож мені, вважаю, пощастило.

— Чим запам’яталися роки навчання?

— Університетські роки — одні з найкращих. Вони були насичені різними подіями. Встигав усюди: і вчитися, і грати за факультетську команду в футбол, бути дружинником, співати в студентському ансамблі, який мав звання народного (тут, напевно, далися взнаки мамині гени — вона в мене гарно співає), і їздити з ним із концертами.

У нас на факультеті панувала демократична атмосфера, тут зібралося багато прогресивних людей. На курсі склалося дієве комсомольське ядро, до якого, до речі, входили й добре відомі нині журналісти і навіть народні депутати, зокрема Оксана Соколова (ICTV), Ірина Геращенко (нардеп), Юрій Сай (“Факти”). І сталося так, що саме ми першими в Україні розвалили в себе на журфаці комсомол — про це писала “Молодь України”, — бо відчували, що стара система вичерпала себе, й прагнули змін, які, вірили, здатна здійснити лише активна молодь. Може, ми були романтиками…

— Коли закінчував університет, яке для себе бачив майбутнє?

— Був на роздоріжжі. Мені пропонували залишитися в Києві у спортивній газеті. Тоді тільки засновувалися телеканали, тож можна було влаштуватися там. Запрошували в Інститут фольклору та етнографії імені Максима Рильського (моя любов до народного співу переросла в серйозне зацікавлення фольклором). Та я бачив себе в районній газеті на посаді заступника редактора, в перспективі, звісно. Мені найбільше подобалося спілкуватися з людьми, котрі вирощували хліб.

— А опинився на Закарпатті. Як?

— Усі практики я проходив у нашій районці, причому відробляв їх настільки сумлінно, що бувало, в одному номері з’являлося 5 моїх публікацій. Коли втретє зібрався на практику додому, мій керівник сказав: якщо не піду в обласне видання, то поставить “3”, бо з районки я давно виріс. А тут саме познайомився зі своєю майбутньою дружиною Надею, ужгородкою, до речі, котра приїхала на Рівненщину в гості до рідного дядька. Так потрапив на практику в “Закарпатську правду”.

— Після того тут і залишився?

— Ні. Остаточно приїхав сюди після одруження, вирішивши, що як журналіст краще реалізуюся на Закарпатті, в обласній пресі. Та й дружина не хотіла нікуди переїздити. До речі, цей край я полюбив насамперед тому, що тут, крім гарної природи, дуже патріотичні люди, яких нема в жодному іншому регіоні України. Закарпатці дуже важко кудись переїздять.

— Твій шлях у крайовій журналістиці який?

— Вдячний долі, що пройшов усі щаблі — від кореспондента до головного редактора — й добре обізнаний із редакційною специфікою. Вважаю, мені пощастило, бо я починав в одній із кращих на той час газет “Закарпатській правді”. Це була хороша школа, з якої вийшло багато відомих журналістів. Потім перейшов у “Срібну землю”, де остаточно сформувався як журналіст; далі була і залишається хороша співпраця з “Ужгородом”; нині є редактором газети “Погляд”. Час від часу виникає співробітництво з рядом інших обласних та столичних газет.

— Чому перебрав так багато видань?

— Останнім часом точиться дискусія: журналістика — це творчість чи ремісництво. І багато хто схиляється до думки, що все ж ремісництво. А я не хочу бути ремісником. Тому, переконаний, кожні 4—6 років журналіст щось повинен змінювати: тематику, жанри чи видання. Інакше він застоїться. Саме тому взявся ще й вести програму на телебаченні і спробувати себе в новій ролі. Впливали також фінансові чинники — потрібно й сім’ю забезпечувати.

— Нині ти відомий насамперед як спортивний журналіст. Як спортивна тематика взяла гору?

— Я завжди любив спорт. Виступав за футбольну команду класу, в чемпіонаті району серед дорослих, за волейбольну дружину села, виконав І розряд із шахів, чемпіон Закарпаття з більярду серед журналістів, отримую задоволення від гірських лиж, веломандрівок. А регулярно почав писати про спорт ще працюючи в “Закарпатській правді”. Якось за дорученням мого завідувача відділу зробив інформацію про футбольну команду “Закарпаття”. Відтоді й занурився в спортивну тематику. Однією ж із причин мого переходу до “Срібної землі” було те, що запропонували вести цілу сторінку спорту. З’явилася реальна можливість реалізувати себе в цьому напрямі. Тоді ж мене обрали членом виконкому обласного відділення НОК, членом Федерації футболу Закарпаття, заступником голови Федерації футболу Ужгорода, почали запрошувати членом оргкомітету багатьох турнірів. Таким чином через журналістику я побачив спорт ізсередини. А торік отримав нагороду від НОКу як кращий спортивний журналіст року.

Але для мене немає проблем і з іншою тематикою. Єдине, де я себе не реалізував і не реалізую, бо це не моє, — економіка.

— Як гадаєш, нинішня універсалізація журналістики, коли медійнику доводиться братися за різні теми, — це добре? Чи краще все ж, коли кожен має свій напрям?

— Універсалізація — це вимога життя. Нині редакції йдуть шляхом мінімізації: на меншу кількість працівників покладають більше функцій. А рівень конкуренції, умови виживання примушують сучасного журналіста бути і репортером, і нарисовцем, і фотографом, і коректором (до речі, ряд видань відмовився від них, що вважаю помилкою).Тобто вислів “журналіст повинен знати все про “трохи” й трохи про “все” нині актуальний як ніколи.

— Майбутнє за якою журналістикою, якими ЗМІ?

— Коли у 2000 році був в Америці на стажуванні, нам показували ноу-хау — ЗМІ, який увібрав елементи радіо, телебачення, Інтернету й газети. Гадаю, за такими технологіями майбутнє. Але попри те, що журналістика експериментуватиме, йтиме вперед, переконаний: кожен засіб масової інформації збереже свою нішу. Правда, в умовах конкуренції вони змушені будуть ставати кращими. До того ж, на мою думку, прийде час, коли журналістика стане бізнесом у хорошому розумінні, тобто виготовлятиме той продукт, який продаватиметься на рівні з основними продуктами харчування, бо інформація дійсно перетвориться на потребу життя.

— Твоє викладаня в університеті — теж потреба життя?

— Відчуття, що викладатиму, мав ще з часів навчання в Києві, правда, не знав, де і за яких обставин. До того ж по закінченні університету вирішив, що обов’язково захищу кандидатську дисертацію. Та спочатку хотів років 5 попрацювати, аби набути практичного досвіду. Коли був заступником головного редактора “Срібної землі”, мені запропонували очолити університетське видання, а згодом запросили викладати на кафедрі журналістики. Я погодився. І не жалкую. Мені пощастило з керівниками різних рівнів. Маю чудових і креативних колег по кафедрі, допитливих студентів.

— Ти вчився за радянських часів, нині викладаєш на відділенні журналістики і маєш можливість порівняти дві системи освіти. На твій погляд, яка з них краща?

— Однозначно відповісти не можу. Кожна має свої плюси і мінуси. Для української плюс у тому, що ми маємо можливість іти в ногу з часом. Мінус у тому, що наша система ще остаточно не сформувалася, в ній багато експериментів, причому не завжди вдалих. Мінусом радянської системи була її консервативність, проте, з іншого боку, вона була ґрунтовна і чітко вибудувана, і це давало безумовні плюси. Ми ж бачили затребуваність радянських спеціалістів за кордоном. Гадаю, з обох слід узяти позитив, до того ж обіпертися на власні національні традиції в освіті й усталені європейські стандарти, тоді й матимемо прогресивну систему навчання.

— Чим цікава тобі викладацька робота?

— По-перше, дослідницькою діяльністю, поєднанням теорії з практикою, а по-друге, тим, що не дозволяє стояти на місці. Журналістика — галузь, що постійно розвивається. Ті технології, які діяли, наприклад, минулого року, сьогодні можуть віджити, ті жанри, що були вчора, нині теж змінюються. Крім усього, доводиться викладати багато різних дисциплін: і рекламу, і екологію в ЗМІ, і теорію та практику журналістики… Тому треба колосально віддаватися роботі, відстежувати новинки, бо інакше відстанеш від часу і запитів студентів. Траплялося, аби встигнути і статтю написати, і до пар підготуватися, і студентські твори перевірити, лягав о 4-й ранку, а о 6.30 уже встава, бо треба бути на І парі.

— Як витримуєш такий ритм?

— Вважаю, що людина, котра багато працює, має змістовно відпочивати, так, аби організму дати відновитися. Тому, наприклад, намагаюся двічі на тиждень пограти у футбол, коли сезон — рибалю, ходжу по гриби, деколи у вихідні можу просто відсипатися. Читаю улюблені твори — теж відпочиваю. Люблю прогулянки на велосипеді, ходити пішки — часто на роботу саме так і дістаюся.

— Що тобі більше до вподоби: практична чи, сказати б, теоретична журналістика?

— Ставлю між ними знак рівності, бо не бачу себе ні без викладання, ні без практичної журналістики. Щось кидати б не хотів.

— Задоволений досягнутим?

— Ніколи не можна бути задоволеним, бо, досягнувши певного рівня, бачиш, що можеш зробити ще більше і краще. Тому для мене це не привід для самозаспокоєння, а орієнтир, куди маю рухатися далі.

— І куди ж?

— У будь-якому разі це має бути праця, корисна собі та іншим. Переконаний, що журналіст, навіть з великим досвідом, повинен щодня працювати, поповнювати знання, він не має пожинати плоди минулого, а жити плодами сьогоднішніми. Ніколи й ніде не пізно вчитися і вдосконалюватися — це моє кредо. Якось Олексендр Довженко сказав: “Хочу жити до 100 років. Прошу не заважати”. Я б розвинув цю геніальну фразу: “Хочу прожити до ста років, не заважайте мені працювати”. Маючи такі погляди, можливо, тому всього досяг сам. Та мені дуже щастило й на хороших педагогів. Удячний також своїм батькам, за те, що виростили мене, прищепили життєві цінності й усіляко підтримують, дружині та її бутькам, котрі левову частку сімейних справ через мою зайнятість узяли на себе, тим самим даючи мені змогу рости професійно.

— Чого для себе бажаєш у майбутньому?

— Щоб Бог дав здоров’я працювати, поставити на ноги дітей. І щоб я якомога менше проблем завдавав людям.

— Зі свята Миколая розпочинається цикл Новорічно-Різдвяних свят. Чого побажаєш ужгородцям?

— Насамперед бажаю, щоб люди були здоровими і в їхніх родинах панувало щастя. Щоб за будь-якої складної ситуації вони знаходили вихід, були оптимістами і завжди намагалися частку добра віддати ближнім.

— Ти славишся умінням виголошувати віршовані тости, тож видай на-гора новорічний.

— Хай Рік новий у радості настане,

Хай Бик потужно всім нам зареве,

Рогами викине все зле й погане

І тягне уперед те, що добром живе.

Дорогий колего! З ювілеєм тебе! Дерзай, шукай, твори і досягай. Успіхів тобі на цьому шляху і задоволення від здійсненого.

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати